Голос Америки: Як ви оцінюєте попередні підсумки перемир’я на Донбасі? Чи можна сказати, що в цьому випадку хтось опинився у виграші?
Лілія Шевцова: Ми бачимо щось на зразок угоди між Москвою та Києвом, яка зняла для України загрозу подальшої агресії та російської експансії. І той факт, що Порошенко погодився на мінські протоколи, і навіть більше, відклав на цілий рік перехід України до режиму вільної торгівлі із Заходом під тиском Москви, – це перемога Москви.
Можлива угода Порошенка з Путіним має й інші елементи, про які ми ще не знаємо. Можливо, мовчазна згода Порошенка на збереження позаблокового статусу України. Повної інформації про цей компроміс між Москвою та Києвом, повторю, наразі немає. Але ми знаємо, що до цього компромісу Порошенка підштовхував Захід, насамперед Німеччина. Можливо, якоюсь мірою навіть США, які не готові втягуватися в українську війну та надавати Україні гарантії безпеки її територіальної цілісності.
Ми також не знаємо, яким чином Київ використає цей перепочинок. Перепочинок цей є тактичним. Тому що тривають воєнні дії навколо донецького аеропорту, відбувається перетягування каната з приводу визначення буферної зони. Очевидно, що й представники російських збройних сил ще перебувають на території сепаратистів.
Одне слово, невідомо, якою мірою Порошенко зуміє скористатися цим перепочинком і куди спрямує свої зусилля – для реальних реформ, які не було здійснено протягом попереднього періоду, чи для зосередження своєї влади, тобто для збереження пострадянської моделі держави.
Потрощена російська техніка на сході України. ФОТО
ГА: Що ж, на вашу думку, заважає Україні здійснити необхідні зміни?
ЛШ: Існує чинник нинішньої української еліти, чинник Порошенка, який представляє все-таки покоління пострадянської української еліти, яка вичерпує свої можливості. Ця еліта поки що не виявила готовності та здатності до широких трансформаційних реформ у країні, яких вимагав Майдан. Порошенко та його уряди пояснюють це війною, необхідністю АТО та мобілізації ресурсів.
Це справді грає свою роль. Але водночас ми знаємо інші випадки, коли саме вибух партріотизму та готовність нації до самопожертви давали змогу здійснити швидкі реформи, здійснити боротьбу з корупцією, люстрацію, до якої нинішня україснька влада виявилася не готовою.
Однак в Україні існує потужний чинник – Майдан, який уже є досягненням, інститутом, спрямованістю мислення. Це чинник тиску на будь-якого президента та лідера, який штовхатиме Україну до європейської інтеграції в європейському векторі. Ми маємо справу з українським націоналізмом, який має той самий характер, що й балтійський чи, скажімо, польський та угорський. Це націоналізм, який потребує незалежності країни та незалежності її від Росії. Фактично він є націоналізмом європейської орієнтації.
ГА: А що дала українська криза Росії та якими можуть бути подальші дії Кремля?
ЛШ: Путін здобув тактичну перемогу – йому вдалося втримати Україну в перехідному полі, а Захід не готовий робити Росії боляче і заговорив про скасування санкцій. Але фактично Путін підклав під свою систему вибухівку, яка підірве її в будь-яку мить. Це пастка для нього. Він не може вийти з мілітаристської мобілізації: «повернення до мирного часу», розгерметизація проблеми означає, що назовні полізуть усі проблеми.
Отже, треба й далі йти в тому самому напрямку. А для повного входження в мілітаристську парадигму Кремль не має жодної можливості. Час інший – немає ідеї, яка об’єднала б усе суспільство, немає готовності еліти зачинитися у своїх маєтках і не мандрувати до Куршевеля. Немає готовності населення страждати.
Тим більше, частина населення вже звикла до відкритості, до підвищення життєвого рівня. Таким чином, ця модель призводить до ситуації чайника, який кипить із закритою кришкою. Рано чи пізно криза вибухне.
По суті, те, що робить Путін, свідчить, що почалася агонія режиму, хоча, можливо, й не системи. Система має ширше поле та базу для існування.
Дивіться також : На виборах добро не пропонують, будемо обирати менше зло - літературний критик
