(Рубрика «Точка зору»)
Секретна армія Путіна: «зелені чоловічки», «ополченці» вже стали своєрідним негативним брендом ведення Москвою неоголошених проксі-війн у різних куточках світу. Молдова, Грузія, Україна, Сирія – це логічне продовження ланцюжка російської агресії, яка, якщо вчасно її не зупинити, у будь-який момент буде здатна перекинутися і на інші регіони планети.
З усього цього складається враження, що у Путіна найбільш недисциплінована армія в світі. Вона весь час його не «слухається» і постійно десь «блукає» без його відома.
То в Криму, то на Донбасі, а ось і в Сирії вже помічена. А головне, що її головнокомандувач не знає про це ні сном, ні духом. То ж куди може далі завести Росію така армія?
При всьому тому, що намагання Путіна є спробою «надувати щоки» при дуже обмежених економічних ресурсах, ніхто не може гарантувати, що ця «блукаюча армія» ще кудись не влізе.
Поки що направлення «блукаючої армії» Росії до Сирії відволікає увагу Путіна від України. Але чи можна бути впевненим, що плани кремлівського наполеончика обмежаться Україною і Сирією?
Росія Сирією спокушає долю. Схоже, що Москва у Сирії хоче за допомогою військових досягти того, чого їй не вдалося домогтися за допомогою дипломатичних засобів.
Але в реальності максимум, чого може добитися Москва – це створити міні-державу в прибережній зоні тієї країни. Щось на подобі «Алавітської народної республіки» вздовж сирійського побережжя Середземного моря.
Москва небезпечно підвищує ставки
Москва максимально почала підвищувати ставки у спровокованій небезпечній геополітичній грі. Але перекидаючи своїх військових і озброєння до Сирії, Росія геть забула про сумний досвід СРСР в Афганістані.
Але якщо абстрагувавшись від подій у Сирії, поглянути далі на карту світу, то на півночі Південної Америки вимальовується ще одна потенційна гаряча точка, куди Кремль може кинути свій агресивний погляд.
Мова йде про Венесуелу, яка явно входить у зону політичної турбулентності.
Політична та соціальна ситуація в Венесуелі настільки напружена, що президенту Ніколасу Мадуро все складніше утримувати контроль над країною, де рейтинг його режиму катастрофічно знизився до 25 відсотків.
Обстановку нагнітає ще й те, що на 6 грудня у Венесуелі намічені парламентські вибори. Й ніхто не здатен дати гарантії, що з таким «позитивним» рейтингом режим Мадуро зможе їх виграти, навіть масово застосовуючи підтасування.
І питання у тому, що ж буде далі? Адже цілком зрозуміло, що «чавесисти» не готові мирним шляхом поступитися своєю владою демократичній опозиції.
У такому випадку, цілком можна прогнозувати, що у Венесуелі можлива народна революція.
І як тоді може повестися Москва? Адже після сирійського президента Башара Асада, Ніколас Мадуро є для Кремля другим політичним клієнтом у світі.
Якщо припустити, що Путін наважиться і туди направити свої війська у вигляді «інтернаціональної допомоги», то, як на це відреагують у Вашингтоні? І чи витримає Москва відкриття ще й «Третього фронту» на такій далекій відстані?
Та навряд що США захочуть терпіти російське вторгнення на своєму «задньому дворі». Що ж тоді?
Кремлівський старець уявив себе «Володарем світу»
Путіна понесло. Він уявляє себе «Володарем світу», і чим менше у нього самого залишатиметься часу для чергових геополітичних авантюр, тим сильніше він намагатиметься блефувати.
Але для того, щоб секретна путінська армія «влізла» ще й у Південну Америку, потрібно зовсім небагато. Достатньо лише аби президент Венесуели Ніколас Мадуро звернувся до Путіна з проханням про допомогу, як це недавно зробив сирійський диктатор Башар Асад. І можна не сумніватися, що й Мадуро Москва не відмовить.
У такому разі, Сполученим Штатам доведеться в терміновому порядку організовувати блокаду з боку Атлантичного океану і Карибського моря венесуельського побережжя, щоб не допустити масового перекидання військової техніки і «зелених чоловічків» до Венесуели.
Що, у свою чергу, здатне спровокувати через 53 роки (часу, що минув після розміщення Микитою Хрущовим радянських ракет на Кубі), Карибську кризу-2.
Власне, Кремль дуже легко розпочинає будь-які війни, а от як їх потім закінчити – не завжди знає. Адже чи можна сказати, що Москві вдалося приборкати Кавказ? У Чечні фактично досягнуто Піррової перемоги. Там майже не залишилося етнічних росіян. У Придністров’ї ситуація «зависла»: ні війни – ні миру. Теж саме цілком можна сказати і про Південну Осетію, Абхазію, Карабах, Донбас і Крим.
Крім того, усі ці сумнівні «надбання», подібно пилососу, витягають з «переможця» мільярди. А путінська чергова авантюра – Сирія, це ж ні що інше, як нова кремлівська фінансова «чорна діра». На «стабілізацію» якої вже вгачено мільярди доларів, а тепер її ще й закидатимуть життями росіян.
Та й робити ставку на збереження режиму диктатора Башара Асада, у той час, коли проти нього майже ввесь Близький Схід, потрібно бути дуже неадекватним. Бо не існує іншого «кращого» способу налаштувати проти себе увесь арабський світ.
Другорічник-Путін не вивчив уроки історії
Водночас, усі намагання авантюрного лідера росіян дуже нагадують дії невдахи-другорічника. Путін дістав із запилених шухляд конспекти часів свого навчання у КГБ, котрі вже добряче поїла міль. Почав по-новому вивчати їхній зміст і з великим поспіхом втілювати у життя.
Але склероз таки бере своє. Старіючий диктатор вже забув, що цим шляхом проходили вже колись і Брежнєв, і Андропов, і все це закінчилося повним крахом. Та, схоже, іншого шляху для «розвитку» Росії Путін не знає, як тільки задкувати в минуле.
Політичний вискочка, який уявив себе геополітичним ферзем, не здатен усвідомити того, що він лише пішак в історії. І відвернути російським військовим втручанням в Сирії увагу від злочинів Москви на окупованих українських територіях йому цим не вдасться.
Справа в іншому. Росія, як держава, завжди стояла на власній і чужій крові, і без воєн її існування просто неможливе. За всіх правителів Росії завжди велися війни, де тільки це було можливо.
Але західний світ має винести для себе уроки з агресії Москви проти України і Сирії. Кремль шукає будь-яких шляхів для розширення свого впливу. І для цього вибирає найбільш вразливі точки та завдає по них удару.
Саме тому він на крок попереду, а Захід змушений лиш реагувати на те, що вже відбулося, а не працювати на випередження.
Російські геополітичні реваншисти добре прорахували, що найуразливішим місцем західної демократії є ухвалення рішень під час виникнення надзвичайних ситуацій. Для цього потрібно досить багато часу, а от тоталітарному путінському режиму цього не треба.
У Росії не потрібно нічого ні з ким узгоджувати, а ритуальне «узгодження» з Державною думою – це так собі, формальність лише про людське око. Тому час між наказом із Кремля та безпосередніми діями для його виконання, є дуже коротким.
Тож чи не настав час для демократичного Заходу «прикрити» цю свою Ахіллесову п’яту, пригадавши досвід стародавньої Греції, де на час військових дій, механізми демократичних інститутів призупинялися, і запроваджувався інститут єдиновладдя?
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
| Передрук з "Радіо Свобода" |
