“Ми не місто-герой, ми – місто героїв”, – мер Миколаєва Олександр Сєнкевич

Миколаїв перші девʼять місяців війни був прифронтовим містом. Його постійно обстрілювали з артилерії і не раз намагались окупувати російські війська. Миколаїв вистояв і отримав звання “місто-герой”. До річниці повномасштабного вторгнення “Голос Америки” поспілкувався із мером Миколаєва Олександром Сенкевичем. Про збитки від війни, відсутність прісної води у майже пів мільйонному місті та плани на відбудову він розповів Лесі Бакалець.

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram.

Леся Бакалець, Голос Америки: Я думаю, напередодні річниці війни кожен українець згадує, як все починалося. Що памʼятаєте ви?

Олександр Сєнкевич, мер Миколаєва: Напередодні 24 лютого я зустрічався з друзями. Мені виповнилось 40 років і вже декілька днів з різними людьми святкував свій день народження. 23 лютого був один з тих днів, середа, ми зустрілися ввечері, говорили про ймовірний напад, про стягнення зброї. Більшість людей думали, що це вплив іноземної преси чи розкручування іншими країнами ситуації навколо Росії з використанням України в цих політичних іграх. Тому ми погодились, що війни не повинно бути і розійшлись по домівках. За пʼять пʼята ранку я прокинувся від вибуху і подумав, що це щось відбулося на одному з миколаївських заводів. Десь інтуїтивно я зрозумів, що почалася війна, але не хотілося в це вірити.

Л.Б.: Тривожну валізку мали?

О.С.: Тривожна валізка була. Розуміючи, що війна може бути, в найгіршому варіанті, я за кілька тижнів до цього купив каністри, заправив їх дизелем, поклав їх в машину, поклав зверху багажник, у нас вже були зібрані якісь речі. Тому 24-го я зібрав родину, відправив їх з міста і пішов на роботу.

Л.Б.: І що найперше в такій ситуації зробив мер міста на своєму робочому місці?

О.С.: В першу чергу будь-які проблеми, в тому числі під час війни, починаються із відсутності комунікації. Тому ми використали онлайн вокі-токі, щоби спілкуватися. І користуємось досі. Це дуже надійний і прикольний інструмент. На другий день я зібрав всі служби у міськраді. Сказав, що ми повинні покинути цю будівлю, тому що вона може бути однією з цілей для атаки. На третій день війни ми вже повністю вийшли з будівлі, фактично там залишився лише охоронець. Всі працювали віддалено. Так і почалась війна.

Л.Б.: Миколаїв був прифронтовим містом аж до звільнення Херсонщини у листопаді. Ви зараз вже можете сказати, скільки разів Миколаїв був за крок від окупації?

О.С.: ​ Я можу сказати, такий ризик був на початку – мабуть, 26, 27, 28 лютого. Тобто вони [російські війська] були на підступах, і наші війська, не буду казати як, може це таємниця, але їм вдалося відсунути росіян, розбити їхні плани швидкого наступу на місто. З першого дня ми почали готувати місто. Брати його в кільце, копати траншеї, ставити блокпости, як це робилося колись у 2014 році. Миколаїв оточений системою іригаційних каналів, ми затопили ці канали водою, для того, щоб російська техніка не могла заїхати. Військові підірвали деякі мости, для того, щоб сповільнити наступальні дії ворога.

З першого дня війни я всім миколаївцям казав, що вони повинні поїхати з міста. Ми бачимо сьогодні, що трапилось з Маріуполем, з іншими містами. В місті Миколаїв за весь час війни загинуло 186 осіб. Це немало, якщо ми кажемо про людей. Але у розрізі війни – це невелика цифра, бо жертв могло бути набагато більше.

Л.Б.: І тоді багато ж виїхало.

О.С.: ​ Так, багато – з 480 тисяч людей до війни, під час війни ми налічували близько 220-230 тисяч. Але зараз вже повертаються. У місті вже 350 тисяч, вже деінде навіть корки автомобільні є.

Л.Б.: За весь цей час, коли вам було по-справжньому страшно?

О.С.: Мабуть, у перші дні. І то, я цього не показував. Тоді не було розуміння, що відбувається. Ми про війну бачили, чули лише в історичних фільмах. Мене часто питають: про що ви думали, про що переживали? Та ми просто діяли, не було часу осмислювати, навіщо це відбулося з нами. Просто відповідали на питання "що треба робити?”

Л.Б.: В якийсь момент, напевно, звикли до вибухів?

О.С.: ​ Так. Треба сказати, що до звільнення Херсона 11 листопада, Миколаїв не обстрілювали за весь час війни лише 46 днів. Ми рахували: один день, два дні, третій день без вибухів – і вибух! Рекорд – це 38 ракет, які прилетіли до міста. Ми побудували таку систему безпеки, що ми розуміли під час вибухів вночі, в яке саме місце прилітає ракета. Ми спілкувалися зі спецслужбами, ДСНС виїжджали на місце. І вже зранку наші служби відпрацьовували прибирання. Журналісти до нас зверталися з проханням дуже швидко не прибирати, бо вони приїжджають на місце вибуху, там о 9-тій ранку, а з 5-6-ї там вже все прибирається.

Л.Б.: На вашу думку, як місто вистояло?

О.С.: ​ Миколаєву за те, що ми витримали ось цей наступ, присвоєно звання міста-героя. Але ми в Миколаєві, кажемо, що ми не місто-герой, ми – місто героїв. Багато людей в місті взяли до рук зброю, хтось пішов формувати гуманітарні штаби, почали будувати блок-пости. Я памʼятаю той вечір, коли ми вже бачили, що рухається колона на нас, як містяни стягували колеса, формували всередині міста різні лінії оборони. Так склалося: військові, цивільні, міські служби, державні служби, всі знали, за що вони борються.

Л.Б.: План “русского мира” в переважно російськомовному Миколаєві провалився, виходить, від самого початку.

О.С.: ​ 70-80% жителів Миколаєва використовують російську, як мову основного спілкування. Але коли це все почалося, ні у кого не було сумнівів, хто ворог. Ті, у кого досі сумніви – це сепаратисти. У нас є маркери: коли людина каже “нам всего не рассказывают”, “а мы не все знаем”, “кто 8 лет бомбил Донбасс” – все це маркер: “можливий співробітник Росії”.

Л.Б.: Бачила цифру, що збитки міста від війни оцінюють у 900 мільйонів євро.

О.С.: ​ Ми хочемо стати пілотним проектом по правильному обліку цих втрат. Це далеко не кінцева цифра, тому що велика кількість ще є зруйнованих приватних будинків, і це не включає екологічні збитки.

Л.Б.: Як саме допомагає і допомагатиме Данія, яка взяла шефство над містом?

О.С.: ​ Ми розділили допомогу Данії на два напрямки. Один – терміновий, і один – стратегічний. Терміновий – вони допомагали нам починаючи від закупівлі фанери, щоб забивати вікна. Бо людей не було в будинках, а опалювальний сезон треба було запускати, скло використовувати неможливо, бо вибухи постійно, воно розліталось. Тому ми вирішили використовувати фанеру. Потім у нас проблема з водою і Данія допомогла нам із системою очищення. Проблема з теплом – надала дизель-генератори і модульні пересувні котельні.

Стратегічне питання стосується не лише відновлення соціальної інфраструктури, це питання стосується інвестицій. Я їм казав, що ми не хочемо бути якимось родичем, який постійно телефонує “будь ласка, позич мені в борг ще двісті гривень”. Ми хочемо бути партнером, на території якого буде створено нові виробництва, вони будуть заробляти, бо бізнес – це про гроші. А нам потрібно створювати робочі місця. Щоб наші люди могли заробляти гроші, могли витрачати їх на квартири, на машини, на їжу. Данія сьогодні може стати прикладом для інших країн у співпраці, у підтримці по відновленню окремих регіонів чи міст. Я дуже радий з того, що у нас складається дуже серйозна співпраця.

Л.Б.: Щодо води – давайте нагадаємо: Миколаїв має проблеми із водопостачанням із квітня минулого року.

О.С.: ​ 12-го квітня ракети зруйнували водозабір. Як ми пізніше дізналися, вони підірвали труби наші навмисне. Воду ми брали з річки Дніпро, яка знаходиться за 73 кілометрів від Миколаєва. Це дві такі великі труби діаметром 1.4 метри, що людина може пройти. Як мені сказали, росіяни думали, що українські війська перейдуть на територію окупованої Херсонської області цими трубами, тому вони їх підірвали, в чотирьох місцях. Ми відремонтували труби (після звільнення Херсонщини – ГА), але вони перейшли на інший берег Дніпра і почали обстрілювати станцію водозабору. Тому ми досі маємо проблеми з водою.

Л.Б.: Тобто зараз у водогоні все ще технічна вода – солона з Бузького лиману?

О.С.: ​Так, умовно кажучи, у нас з крана тече доочищена морська вода, вона солона. Коли набираєте її в рот, відчуваєте сіль. Цю воду не можна вживати в їжу, не можна пити, все інше можна робити. Тому ми створюємо окремі точки водозабору, їх біля 150-ти, і використовуємо їх для питної води.

Л.Б.: Я так розумію, це мало не вперше в історії, коли таке велике місто повністю залишається без прісної води у водогоні?

О.С.: ​ Так, ми працюємо над тим, щоб диверсифікувати систему подачі води в Миколаєві і шукаємо альтернативну систему подачі і очищення води. Ця система може бути дорогою, але тимчасовою. Тобто дешева вода – на постійній основі. Якщо щось трапляється (з водогоном із Дніпра – ГА), є дорогий спосіб, коштовний, але всі будуть з водою. Сьогодні ж поки альтернативи немає.

Л.Б.: Через солону воду псуються труби у міському водогоні. Треба буде міняти всі?

О.С.: ​ Так, всі. Можна рахувати в кілометрах, в роках роботи, в грошах – це все довго і дорого, нереально дорого. Головне, що зруйнувало наші труби – це солона вода. Кількість проривів збільшилась в 20 разів. Вода тече всюди в Миколаєві, постійні прориви.

Л.Б.: Є якісь терміни – коли миколаївці будуть з водою?

О.С.: ​ Якщо ви відповісте мені, коли закінчиться війна, я скажу вам про терміни. Цього поки ніхто не може сказати.