«Люди не свідомі ситуації щодо утримання українських військовополонених в Росії. І вони дуже дивуються, коли я показую їм кадри, як виглядають наші люди після полону, і як виглядають російські військовополонені після українського полону», - розповідає сержант бригади "Азов" Арсеній Федосюк в інтерв'ю Українській службі Голосу Америки під час своєї адвокаційної поїздки до США.
Федосюк – один із захисників Маріуполя на заводі Азовсталь. Разом з іншими військовими та цивільними вийшов із заводу в середині травня минулого року. Опинився у російському полоні. Спочатку – у колишній виправній колонії в селищі міського типу Оленівка, Донецької області, потім, виживши після вибуху та пожежі, - в колонії суворого режиму у Таганрозі. Його звільнили з полону за обміном в останній день минулого року.
У США він приїхав разом із дружиною Юлією та Катериною Прокопенко, дружиною командира «Азов» Дениса Прокопенко, лідерками Асоціації родин захисників Азовсталі. Під час свого перебування у США вони зустрілися із членами Конгресу, представниками правозахисних організацій, медіа, української діаспори та відвідали кілька провідних аналітичних центрів. Після Вашингтона планують також побувати в Нью-Йорку та на Західному узбережжі США.
Юлія Федосюк розповідає, що у американських конгресменів їхня інформація викликає великий інтерес, а часом – шок. За її словами, частина зі співрозмовників про умови українських військовополонених дізнається вперше, а деякі цікавляться, чи можуть представники міжнародних організацій та медіа відвідувати місця утримання російських військовополонених, на що вони відповідають ствердно. У той же час, зазначає Федосюк, вони наголошують на тому, що українські бранці перебувають в повній ізоляції, і надають фотосвідчення та інші факти.
«Це певні факти, які ми не оприлюднюємо в медіа, щоб не зашкодити тим, хто досі в полоні. Вони їх шокують, і вони насправді пропонують певні варіанти взаємодії», - говорить Федосюк про свої розмови з американськими законодавцями.
Арсеній Федосюк ділиться власним досвідом. Він розповідає, що тортури та допити почалися на другий тиждень після того, як їх доставили в Оленівку. Говорить, що найчастішим питанням було, хто підірвав Маріупольський драмтеатр?
«Можливо, вони хотіли поцілити по нас, а поцілили по цивільних. І ці всі речі треба якось виправдовувати. Треба виправдовувати зруйновані житлові масиви, величезну кількість жертв серед цивільних осіб. І тому під час допитів за допомогою тортур, фізичного тиску і психологічного тиску вони вибивають з людей покази», - розповідає він.
Федосюк наводить методи, які росіяни застосовують до українців, - побиття руками, ногами, за допомогою металевих та пластикових труб, ураження електрошокером.
«Я тут не можу нічого поганого сказати про тих людей, що підписують ці папери (зізнання – ГА), оскільки був в такій ситуації. І після декількох днів тортур тобі дають папери, щоб підписати, і ти навіть не маєш змоги прочитати, що ти підписуєш», - говорить він.
Допити та знущання, під час яких українців примушували брати на себе відповідальність за різноманітні злочини, продовжувалися в колонії в Таганрозі. Каже, що, за його спостереженнями, з найбільшою жорстокістю росіяни ставилися до розвідників, снайперів та медиків. Серед останніх було чимало цивільних. Розповідає, що азовців тримали в одній камері, де, включно із ним, було вісім осіб.
«Камера невелика, можливо, три на чотири метри. Вдень не можна ні сідати, ні лягати на ліжку. Ти маєш або сидіти на лавочці без спинки або стояти. При тому не можна ні підтримувати голову, ні спиратися на стіл, ні спиратися на стіну - ти маєш прямо сидіти цілий день і, звісно, через тиждень-два ти вже відчуваєш постійну втому, постійне фізичне виснаження», - розповідає Арсеній.
Також бранцям заборонялося розмовляти між собою та дивитися у вікно. А поза камерою вони мусили пересуватися, зігнутими обличчям до землі і тримаючи руки вгору. Їжі давали – аби не вмерти з голоду: «Ми порахували приблизно по калоріях, і якби за день набралося 600 калорій, то це хороший день».
Арсенія Федосюка звільнили наприкінці минулого року. Під час проходження обміну на кордоні вигляд російських військовополонених його вразив, але не здивував.
«Зі сторони України під'їхав автобус з російськими військовополоненими. Вони перші переходили на російську територію. Ми подивилися на них, подивилися на їхні обличчя - вгодовані, з рум'янцем. Ніхто не кульгає. Всі виглядали як нормальні люди. І потім виходили ми, хто з Таганрогу, - всі кульгали на праву ногу, тому що праву ногу нам спеціально відбивали. У всіх травми суглобів, зв'язок, всі худі як з Освенцима», - пригадує Арсеній.
Він розповідає, що його дружина, яка приїхала до лікарні в Суми, спочатку його не впізнала – настільки він схуднув. А сам він кілька діб не міг заснути, що, говорить Арсеній, є типовим для звільнених військовополонених – як й довга реабілітація.
«Арсеній зараз давав вам інтерв'ю. Він виглядає здоровим чоловіком, але 200 метрів він пробіжить. У нього проблеми зі шлунком, у нього проблеми зі спиною, у нього проблеми з ногою», - говорить Юлія.
У США Асоціація родин захисників Азовсталі закликає до пошуку шляхів швидшого обміну військовополоненими.
«Є питання пришвидшення всіх обмінів, щоб не дати хлопцям загинути від всіх тих тортур, що Росія там влаштовує. Ми маємо багато випадків смертей в полоні», - говорить Катерина Прокопенко.
Чоловік Катерини Прокопенко Денис, "Редис", командир "Азову", був звільнений з полону 21 вересня внаслідок обміну полоненими та інтернований до Туреччини разом із чотирма командирами оборони Маріуполю. Останній раз з чоловіком Катерина бачилася на Новий рік, після чого військові відмовилися від побачень з дружинами на знак солідарності із тими побратимами, які досі перебувають в ув’язненні.
«Важко, звичайно, тому що він моя кохана, рідна людина і хочеться більше бачитись, хочеться створювати сім'ю. Хочеться щось спланувати разом, хочеться просто банально чути і бачити його емоції. Але я його розумію, він прийняв це рішення разом зі своїми побратимами в Туреччині», - говорить Катерина.
Також Прокопенко розповіла «Голосу Америки», що переживає й за те, що її чоловікові у Туреччині медична допомога надається, на її думку, не на належному рівні.
«Переживаю, що багато проблем, з якими немає роботи, ці проблеми перетворюються в хронічні захворювання. Потрібно реально дуже довго очікувати - дні, місяці – щоб отримати просто огляд, якщо щось турбує».
Про звільнення Дениса Прокопенко з російського полону стало відомо саме тоді, коли Катерина та Юлія перебували у Вашингтоні.
«У мене насправді навіть тут трошки флешбеки в цьому місці. З одного боку, я дійсно справді щиро була щаслива за багатьох дівчат, за Катерину, тому що для мене її ситуація тоді виглядала гірше, ніж наша, - пригадує Юлія цей день. – Я думала, що Дениса можуть взагалі не випустити, або лише після завершення цієї війни».
Але чоловіка Юлії, Арсенія, в цих списках тоді не було.
«Звісно, я була в розпачі через те, що Арсенія не поміняли. Мені було важко тут знаходитися. Мені здавалось, що все, нема ніякого сенсу, що його ніколи не поміняють», - пригадує вона.
Тепер, коли чоловіки обох жінок звільнені, вони продовжують боротьбу за тих, хто досі залишається в полоні.
«Ми для себе прийняли таке рішення, що будемо боротися до останнього військового з Азовсталі, і не тільки бійців бригади «Азов». Ми дуже вдячні їм за їх самопожертву, яку вони зробили, будучи в осаді Азовсталі, будучи в повному оточенні в Маріуполі», - говорить Прокопенко.
Катерина могла б займатися дизайном, ілюстраціями, вказує Юлія, а вона 24 години на добу займається військовополоненими і ні чим іншим. Таке рішення Юлія прийняла й для себе.
«Мені дуже дивно бути тут з ним (Арсенієм - ГА), тому що це фактично ті місця, де я бувала одна, де я думала про нього - де він, як він? І дуже приємно, що змогла приїхати з ним вдруге. З іншого боку, я завжди згадую про дівчат, які досі чекають. Я теж була на їхньому місці. І, власне, я могла б завершити свою участь в Асоціації, могла б займатися чоловіком, займатись якоюсь іншою роботою. Але я вважаю, що це неправильно. Я вважаю, що в мене є певний такий імператив перед цими жінками. Я винна їм, я мушу теж їм допомогти, маючи якісь певні навички, маючи певний досвід, витягти всіх».
Сам Арсеній говорить, що готується повернутися на фронт.
«Полон мені і всім іншим нашим людям лише додав додаткову мотивацію продовжувати воювати. Оскільки я на фронті з 2014 року, ці речі для мене вже мають персональний характер. Це вже для мене справа честі, як і для всіх людей з нашого підрозділу. І насправді вистачить пальців двох рук, щоб перерахувати людей з бригади «Азов», які звільнилися після полону після Маріуполя», - говорить він.
Навіть ті, хто має ампутовані кінцівки, каже Арсеній, знаходять, як бути корисними для фронту.
«Якщо для Росії ця війна ще не є тотальною, то для України це питання власного існування. Це не лише питання існування держави, це питання існування українського народу», - говорить Федосюк.
11 червня із російського полону було звільнено ще 95 українських бранців, серед них - захисники острова Зміїний, захоплені у полон на ЧАЕС, захисники Донецького, Харківського, Запорізького, Херсонського, Луганського та Сумського напрямків. Є серед них й захисники Маріуполя, у тому числі ті, що перебували на заводі Азосталь. Наразі в полоні перебуває близько 700 бійців бригади «Азов».
