Мітці Пердью – американська журналістка, письменниця, бізнесвумен, яка з початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. Пердью – 82 роки, і за останні два роки вона вже тричі була в Україні.
У грудні 2022-го Мітці на аукціоні продала обручку зі смарагдом, яку їй на заручини подарував майбутній чоловік Френк Пердью, президент та генеральний директор Perdue Farms, однієї з найбільших компаній з виробництва курятини в Сполучених Штатах.
На кошти, які благодійниця отримала від продажу смарагду, вона підтримує українську поліцію, відремонтувала та утримує прихисток для жінок, які стали жертвами торгівлі людьми та домашнього насильства, а також готується запустити Youtube канал психологічної допомоги. Окрім того Мітці пише статті та виступає з промовами, аби переконати американців підтримувати Україну.
Кореспондентка Голосу Америки Ірина Соломко зустрілася з Пердью в Нью-Йорку. Журналістка та благодійниця розповіла про те, чому вирішила продати унікальний смарагд та допомогати Україні, що її найбільше вразило в Україні, чому вона хоче змінити свою політичну партію та боротися з пропагандою та брехнею Путіна.
Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Мітці, у кінці 2022 року ви вирішили продати каблучку з унікальним смарагдом, яку отримали на заручини від вашого покійного чоловіка, щоб допомогти Україні. Чому ви це зробили?
Мітці Пердью, журналістка та благодійниця: Каблучку продали 7 грудня 2022-го. Того літа начальник поліції Київської області, генерал Лебедєв запросив мене приїхати в Україну, бо я написала матеріал про торгівлю людьми, і це була тема його магістерської роботи.
Під час дзвінка в Zoom він сказав, що йому сподобалася моя історія, і додав: "Чому б вам не приїхати та не побачити все на власні очі". Що може бути цікавішим? Тому за 10 днів я була Києві, і просто закохалася у всіх, кого зустрічала. Тоді ж я дізналася про проблеми, з якими зіштовхується поліція, у тому числі щодо протидії торгівлі людьми.
І коли я приїхала з України в липні 2022 року, я подумала, що від цього смарагду у сейфі немає ніякої користі. Але він може допомогти людям в Україні
І я подумала, що дуже хочу щось зробити. Я точно не можу носити АК 47 та стріляти. Мені – 82, таким чином я не можу допомогти. Але був шлях, як би я могла це робити. І так це була деякою мірою жертва.
У мене був цей прекрасний та історичний камінь. Його загубили у 1622 році під час корабельної аварії. Мій чоловік отримав його та подарував мені на заручини. Але коли він помер у 2005 році, я більше ніколи його не носила. Я боялася: а якщо я загублю смарагд, або його вкрадуть? Тому я тримала його в сейфі.
І коли я приїхала з України в липні 2022 року, я подумала, що від цього смарагду у сейфі немає ніякої користі. Але він може допомогти людям в Україні. Я зважила все, і у мене просто не було вибору. Я мала його продати. І я почувалася надзвичайно щасливою від цього.
І.С.: Тобто вперше в Україну під час повномасштабного вторгнення ви приїхали у липні 2022-го?
М.П.: Взагалі-то свій 21-й день народження я зустріла в Києві. Я була у складі студентської делегації. Поїздка збіглася з моїм днем народження. Тож я відчуваю спорідненість з Україною.
І.С.: Але все ж таки, це було досить сміливо їхати в Україну, я не хочу нагадувати вам ваш вік…
М.П.: Ні, нагадуйте мені мій вік. Я пишаюся моїм віком.
І.С.: Тож чому ви вирішили їхати до України?
М.П.: Пригода. Крім того, я журналістка. Це те, що я роблю. Моя спеціалізація, як журналістки, – писати історії про те, що цікавить людей. Є багато воєнних кореспондентів, які пишуть з передової. Я цього не роблю.
Я знала, що поліція Київської області документує воєнні злочини. І я, як журналістка, відчувала, що натраплю на історії, які ніхто окрім мене не розповість. Тому я відчула, що повинна приїхати.
Дивіться також на YouTube Голосу Америки Українською:
І.С.: Ви пам’ятаєте, як дізналися про повномасштабне вторгнення? Про що ви тоді думали?
М.П.: Мені здається, що й усі. Що зараз 21 століття, і такого не може бути. Ніхто не міг повірити. Ми не могли осягнути того, що буде вторгнення рівня Другої світової війни. Чи міг Путін бути таким дурним? Ні, але він був.
І.С.: Війна стала причиною збільшення торгівлі людьми. Про це говорять і посадовці, і активісти. Це одна з причин, чому ви почали цікавитися Україною? Адже цю тему не надто висвітлюють у медіа.
М.П.: Як журналістка, я хочу розповісти цю історію. Коли ти – біженець, приїжджаєш до іншої країни, не розумієш мови, переживаєш жахливий стрес і драму, – твій розум уражений. Ти не знаєш, де взяти їжу, де ти будеш ночувати, як влаштуватися на роботу.
Люди, які полюють за вразливими людьми, що виглядають змученими, голодними та травмованими. Вони відстежують їх. Я бачила це знову і знову
Ти перетинаєш кордон, і добрий старший чоловік підходить і каже: «Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібна гаряча їжа. Я відчуваю потребу допомагати людям. Автобус відправляється за 5 хвилин. Заходь або втратиш шанс». І ця жінка потрапляє всередину і стає жертвою торгівлі людьми.
Кілька разів, перетинаючи кордон України і Польщі, я бачила гарно одягнених молодих чоловіків – ситих, поголених. Придивившись до них, ви бачите, що вони ніби роблять селфі, але насправді вони фотографують біженців. Вони – споттери. Люди, які полюють за вразливими людьми, що виглядають змученими, голодними та травмованими. Вони відстежують їх. Я бачила це знову і знову.
І.С.: І ви пишете про це, намагаючись привернути до цього увагу. Як люди на це реагують?
Я також пишаюся, що частина грошей від продажу каблучки пішла на придбання спеціального обладнання для поліції
М.П.: Я можу сказати за себе. Я переконала себе продати мій смарагд, щоб допомогти побудувати притулок для таких жінок. Де вони можуть відпочити, з’їсти гарячу їжу, отримати попередження про цих поганих чоловіків, які прикидаються корисними.
Я також пишаюся, що частина грошей від продажу каблучки пішла на придбання спеціального обладнання для поліції. І воно допомогло їм побудувати справи проти поганих чоловіків.
І.С.: Могли би ви більше розповісти про притулок, бо у медіа була лише інформація про вашу допомогу поліції.
М.П.: $1,2 млн – це багато. І вони частково ідуть на допомогу з розмінуванням. Це надзвичайно важливо. Я тішуся, що частина моєї каблучки пішла на це.
Також я задоволена, що поліція ключового регіону отримала п'ять швидкісних катерів. І це надзвичайно важливо. Бо в Україні багато річок, які використовуються для злочинів, як-от контрабанда, торгівля людьми та інші погані речі.
Також гроші пішли на купівлі 18 машин для поліції для Чорнобильської зони.
І.С.: А якщо повернутися до притулку?
М.П.: Ця модель може стати прикладом. Попри війну, багато людей в Україні зіштовхуються з домашнім насильством.
Я допомогла відремонтувати будинок та створити притулок у Львові. Ми закупили жінкам швейні машинки, щоб вони могли працювати та мати шанс на гідне життя.
І.С.: Скільки людей там мешкає?
М.П.: Десь 30-35.
І.С.: І вони можуть жити там стільки, скільки треба, мають їжу, одяг та роботу?
М.П.: Так, і це можуть бути жінки які стали жертвами торгівлі людьми або домашнього насильства. На жаль, існує багато причин, чому жінки потребують прихистку.
І.С.: Тобто ви вже деякою мірою працюєте над відбудовою та створюєте інфраструктуру, яку будуть використовувати і після перемоги.
Існує багато причин, чому жінки потребують прихистку
М.П.: Мене дуже часто запрошують виступати на заходах. Практично щотижня. Я люблю розповідати цю історію. Це був грудень 2022-го перед Різдвом. Я була в Києві і хотіла зробити історію про те, як це вчитися під час війни.
Коли ми їхали до школи, поліціянтка, яка мене супроводжувала, показала свій телефон. І я побачила екран, по якому ніби повзають мурахи. Вона пояснила, що це – ракети, які зараз летять на Київ. За кілька хвилин вона сказала, що вони щойно пролетіли повз нас.
Коли ми прийшли до школи, де було десь 300 учнів, усі вони були у бомбосховищі. І от вчителька одного з класів сказала, що у них мав би бути урок математики та фізики. Але через тривогу вона принесла їм настільні ігри, щоб відволікти від небезпеки.
Але у відповідь почула, мовляв, приберіть свої ігри, ми тут, щоб вивчати математику та фізику, тому що коли війна закінчиться, ми будемо потрібні, щоб допомогти відбудувати нашу країну.
І.С.: Наразі ви були в Україні тричі. Двічі у 2022-му і один – влітку 2023-го. Як за цей час змінилася країна та люди?
М.П.: Коли я вперше приїхала, це був момент, коли українці відтіснили росіян, і до грудня того року було багато оптимізму. А потім росіяни почали знищувати інфраструктуру, щоб зробити життя українців нещасним. Я ніколи раніше не бачила електростанції. Тож захотіла відвідати одну з них.
Мені вдалося побачити, як вона працює, поговорити з людьми, які нею керували. Тоді біля дороги стояли волонтери, щоб захистити станцію від диверсії. І це було вражаюче. Але наступного дня ця електростанція була знищена.
І побачити Київ посеред зими, коли зникла електрика… І ти дивишся і бачиш ці будівлі-привиди без вогнів. Це було дуже емоційно бачити це велике місто у темряві. Але все одно, з ким би я не спілкувалася, всі були дуже сміливими. Це була друга поїздка.
Під час третьої поїздки я відчувала, що оптимізм українців вже був не настільки сильним. Страждання прогресувало. Але сила українського народу непереборна.
Це було дуже емоційно бачити це велике місто у темряві. Але все одно, з ким би я не спілкувалася, всі були дуже сміливими
І я це бачу по українських жінках. Кожна українка, яку я коли-небудь зустрічала, чи поліціянтка, чи жертва воєнного злочину, чи просто на вулиці – де б це не було, кожна з них – дуже доглянута та має манікюр. Я запитала одну з них про це. І вона відповіла, що в перший місяць після вторгнення вона була у глибокій депресії й нічого не могла робити.
Але потім вирішила, що не дозволить Путіну деморалізувати її. І що вона – сильна. Вона – українка.
Скрізь в Україні я бачила красу та квіти. Жінка, яка втратила одного сина, а другий пережив багато операцій, доглядає за квітником біля свого дому.
Я поділилася цими спостереженнями зі своїм другом – британським соціологом, який працював з людьми, які пережили Другу світову війну. Запитала, звідки люди беруть в собі сили творити красу, коли довкола руйнування та знищення?
Український народ – надзвичайно сильний. Квіти, краса жінок, все це приклад того, що ви не здаєтеся
І він розповів, що саме краса допомагала виживати людям і під час Другої світової війни. Він розповів про військовополоненого, якій практично помирав від голоду, втратив половину ваги, але лишав крихти хліба, щоб віддати птаху. Бо він ніс йому трохи краси, давав можливість відволіктися від жахів. Це допомагало йому триматися.
Український народ – надзвичайно сильний. Квіти, краса жінок, все це приклад того, що ви не здаєтеся.
І.С.: Ви продали каблучку за $1,2 млн. Вочевидь, це ваш бюджет на українські проєкти. Чи всі вже кошти використані?
М.П.: У мене залишилася приблизно третина. Але ці кошті у перспективі підуть на потреби поліції. Я так вирішила, бо українська поліція документує воєнні злочини, перешкоджає торгівлі людьми. Саме українські правоохоронці надихнули мене на продаж каблучки, і я продовжу їх підтримувати.
Ще один проєкт, яким я зараз займаюся, – це психологічна підтримка. Один жертводавець передав мені $60 тисяч, і ми вирішили за ці кошти запустити Youtube канал, який буде допомагати людям переживати стрес.
Всесвітня організація охорони здоров’я каже, що в Україні є 15 млн людей, які через стрес мають проблеми з психічним здоров’ям. Дехто не може спати, дехто постійно плаче, дехто має панічні атаки. Тож ми хочемо запустити Youtube канал – "Лікування прихованих ран", на якому спеціалісти будуть давати поради, як з цим боротися. Сподіваюся, що цей канал зробить життя багатьох людей кращим.
І.С.: Наразі існує така думка, що з кожним днем, місяцем, роком увага до війни в Україні зменшується. Ви відчуваєте це? Наскільки важко вам зараз розміщувати ваші матеріали про Україну?
М.П.: Як спікерка я затребувана як ніколи. Дуже багато людей, які хочуть це чути. Як журналістка, я – на етапі, коли знаю достатньо людей у ЗМІ, і знаю, що мої матеріали будуть опубліковані.
Я не погоджуюся зі своєю партією в цьому питанні. Є багато людей, які відчувають те саме
Проте, до 7-го жовтня, коли почався новий конфлікт між Ізраїлем та Газою, мене публікували одразу і у найвпливовіших медіа. Зараз мені можуть кілька разів відмовити перш, ніж опублікувати. Я сподіваюся, що з часом це зміниться.
І.С.: Як ви, як американка, яка підтримує Україну ставитеся до того, що Конгрес у момент, коли Україна як ніколи потребує допомоги, не може прийняти це рішення?
М.П.: Я готова змінити свою політичну партію, що для мене так само важко, як змінити віросповідання. Але я не погоджуюся зі своєю партією в цьому питанні. Є багато людей, які відчувають те саме.
І.С.: Ви – республіканка?
М.П.: Так, але я думаю це змінити, якщо питання не буде вирішено. Це переломний момент. Нещодавно я відвідала один з великих південних штатів, де всі, з ким я спілкувався, мали протилежну думку. Бо вони купилися на пропаганду (президента Росії Володимира) Путіна про те, що це "вічна війна". Я писала про дезінформаційні цілі Путіна. Це одна з його цілей, щоб люди так думали.
Він також хотів би, щоб усі думали, що підтримка піде корупціонерам та олігархам на купівлі квартир у Дубаї. І люди в це вірять.
Багато людей у цьому штаті говорили мені, що (президент України Володимир) Зеленський – атеїст, який ненавидить релігію та закриває церкви.
Але він не закриває церкви. Він закриває російські шпигунські організації. Я була щонайменше в 20 церквах в Україні, і всі вони переповнені. І бути там – це емоційний і піднесений досвід, який зміцнює та зцілює українців.
Тож проблема полягає в пропаганді та брехні Путіна, в яку деякі американці безапеляційно вірять. І я хочу зробити все можливе, щоб викривати брехню, яку він оприлюднює.
І.С.: Ви не лише журналістка, але й письменниця. Чи не плануєте написати книгу про Україну?
М.П.: Я віддаю перевагу писати про те, що є актуальним, що є зараз, це має більше впливу. І я пишу з надією, що, можливо, мій черговий матеріал змінить думку кількох виборців щодо підтримки Україну. Якщо я пишу книгу, то вона про минуле. Чи має це вплив? Не знаю. Не впевнена. Тож я відчуваю, що зараз мій час краще витратити на написання історій.
І.С.: Яким ви бачите подальший розвиток подій?
М.П.: В університеті в 1961 році моїм основним професором був Генрі Кіссінджер, колишній державний секретар, дуже мудра та розумна людина. І найбільше, що я пам’ятаю з його уроків, це те, що американці мають величезну схильність дивитися на всі свої недоліки. І він казав, що нам насправді потрібно докласти принаймні стільки ж зусиль, щоб поглянути на недоліки суперника.
Тому я намагаюся це робити. Я вважаю, що Росія у дуже поганому стані. Я наведу вам кілька прикладів. Війни дуже часто виграються на не фронті, а економікою. Валовий внутрішній продукт США трохи менше $30 трлн. А ВВП Росії майже такий, як у Південній Кореї – менше $2 трлн. Як вона збирається протистояти могутності Заходу?
Подивіться, хто підтримує Росію? Її проблема полягає в тому, що майже кожна країна, яка її оточує, ненавидить її.
У Росії живе більше ніж 100 національностей. І саме люди цих національностей гинуть в Україні. Ви можете уявити скільки люті це викликає?
Отже, ви запитали мою думку про те, що станеться? Я вважаю Росію справжнім паперовим тигром. Вона дуже слабка. Тому зараз питання полягає у тому, що станеться першим - Захід буде підтримувати Україну на достатньому рівні, чи Росія розвалиться сама?
