3 листопада Україна повернула додому 215 українських військовиків із російського полону. Водночас, у неволі залишаються понад 2 тисячі українців. Серед них - 32-річний боєць полку "Азов" Євгеній, захисник Маріуполя та "Азовсталі". У серпні його сестра Тетяна приїхала навчатись до Вашингтона, де вона намагається привернути увагу до війни Росії в Україні і домогтись сприянню звільнення брата. З міркувань безпеки ми не називатимемо прізвище полоненого українця.
Відео виходу захисників "Азовсталі", де Євгенія обшукують російські військовики, - це останні кадри, на яких азовця бачила його родина. 26 травня вони отримали дзвінок від Міжнародного Червоного Хреста із підтвердженням його перебування у російському полоні, але де саме – невідомо.
Його мати Вікторія розповіла, що побратими її сина, які після обмінів уже повернулись додому, підтверджують, що Євгеній живий і знаходиться у полоні. "Це вся інформація, яку ми маємо, - каже Вікторія. - Це дуже боляче і дуже страшно, коли ти розумієш, що коїться навкруги, і це стосується твоєї родини. Коли ти не знаєш, що з твоєю дитиною, і коли ти розумієш, що з 24 лютого, коли почалася війна, він був у самому пеклі, він був у Маріуполі, який перебував в облозі, який щодня роздирали на шматки, місто роздирали на шматки".
Дружині Євгенія Дар’ї та їхнім двом маленьким донечкам, шестирічній Маші та чотирирічній Лізі, вдалось врятуватись із Маріуполя на останньому потязі – 23 лютого вони виїхали до батьків на Харківщину. А вже наступного ранку Євгеній став на захист міста й "Азовсталі".
З того часу вона жодного разу не говорила із чоловіком: "Телефонних розмов взагалі не було, були якісь дуже рідкі повідомлення від нього або від його побратимів. Це було вкрай рідко. Постійно так чекали цього. Просто: «Живий, все нормально, люблю вас». Більше нічого. Так, я знаю, що він сильний, але все одно знати, що він там пережив, і те що він там переживає, це просто за межами реальності".
Із військовою справою пов’язана вся родина, зокрема, батько Геннадій – служив в Афганістані й зараз на передовій, а Вікторія - працює у військкоматі, розповідає сестра Євгенія – Тетяна. Цієї осені вона розпочала навчання у престижному вашингтонському університеті Джорджтаун, отримавши повну стипендію та покриття витрат завдяки програмі Ukraine Global Scholars. Студентка розповідає, що вона та ще троє українських першокурсників і четверо магістрів, які також отримали стипендії, зараз у процесі заснування української спільноти у виші та організації круглого столу, присвяченого відбудові України.
"Багато американців цікавляться, тому що наш Джорджтаунський університет відомий саме своєю школою політики, багато людей вивчають політику, тобто їм це цікаво. Ми наводимо більш страшні факти, які нам відомі були все життя, що війна почалася не тільки 24 лютого, вона почалася ще задовго до цього. Не всі це знали, звичайно, і наша місія тут -розказати їм про це", - каже Тетяна.
Тетяна розповідає: українці у Джорджтауні намагаються робити все, аби про жахи війни в Україні не забували: "Ми про це справді багато говоримо, але саме з полоненими, з допомогою брату – я намагаюсь говорити про це з професорами різними. Я також намагаюся працювати з нашим ректором, щоб розповсюдити цю інформацію, щоб донести її до політиків тут у Вашингтоні, працювати більше зі ЗМІ також. Я просто хочу донести те, що зараз «Азову» потрібна допомога. Бо не дивлячись на те, що було вже декілька обмінів, але все ж ще тисяча солдатів залишається в полоні. Дуже важливо доносити, що вони ще там, і що вони не знають, що відбувається зараз тут, вони не знають, чи є Україна, що відбувається за межами в'язниці".
Професор університету Джорджтаун Ерік Ленгенбакер викладає в Тетяни предмет "Політика та історична пам’ять". Українцям за кордоном він радить продовжувати говорити про злочини Росії в Україні, розповідаючи особисті історії.
"Із дозволу я би розповідав історію Тані, яка настільки серйозно до всього ставиться, проявляє таку стійкість попри все, через що вона проходить. І взагалі, якби вона мені не розповіла про те, що відбувається з її братом, я би навіть не здогадався, що війна безпосередньо вдарила по її сім’ї, - каже Ленгенбакер. - І я думаю, що надихаючі історії, як її, що попри весь цей жах, що відбувається, ці вражаючі молоді люди продовжують рухатись до своєї мети у навчанні чи іншому, що саме такі історії треба розповідати".
Як експерт з політичної історії Європи, Ленгенбакер проводить паралелі між війною Росії в Україні та Другою світовою. Він каже: докази воєнних злочинів російської армії в Україні – очевидні, але на усвідомлення їхніх масштабів і досягнення правосуддя можуть піти десятки років.
Він пояснює: "Лише нещодавно німці почали усвідомлювати злочини, скоєні тоді не лише щодо євреїв під час Голокосту, а й проти мирних європейців, Червоної армії, військовополонених. Це стало частиною німецької колективної пам’яті. Але так не було довгий час, це було одне із найбільш суперечливих питань у німецькій політиці.
Довгий час німці пам’ятали ту жорстокість, коли хвиля війни змінила напрямок і докотилась аж до Берліна. Наприклад, після приходу Червоної армії було два мільйони зґвалтувань німецьких жінок, військовополонені були звільнені у 1955 році – їх утримували десять років. Також у Західній Німеччині були певні умови під час повоєнного періоду, які можуть не повторитись у Росії. Зокрема, я говорю про окупацію силами союзників протягом кількох десятирічь, що створило певні параметри для дискурсу. І я не певен, що такі параметри будуть у Росії".
Але родина Євгенія зараз передусім чекає на повернення свого героя. "Тривають обміни, і кожен обмін ми чекаємо на дзвінок, коли він подзвонить до Даші, а Даша подзвонить мені і скаже, що так, він вже на нашій території в Україні. Допомагає триматись віра в те, що я його обійму, що він повернеться до своєї родини, що він обов'язково пригорне свою малечу", - каже Вікторія.
"Наші дівчата кожного дня запитують за нього, і ми з ними фантазуємо, думаємо, як вони будуть зустрічати тата, як вони будуть його обіймати, що вони йому скажуть, - розповідає Дар’я. - Вони придумують меню, що ми йому приготуємо, що ми йому купимо смачненьке, як він повернеться додому. Його улюблена страва – це крабовий салат. Я жодного разу його не готувала після того, як почалась війна. Вже чекаю, поки він повернеться, і тільки тоді його приготую".
