"…Він затримав на мені свій пронизливий погляд. Я із викликом подивилась у відповідь…"
Це міг бути початок сльозливого роману, але йдеться про пресбрифінг міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова у Державному департаменті США. Чи дійсно він дивився на мене, а не на якогось іншого журналіста поряд – не знаю, але мені хочеться думати, що я не проявила слабкість. Але – все по-порядку.
У вівторок – наступного дня після саміту Нормандської четвірки – Лавров приїхав у Вашингтон на зустріч із державним секретарем Майком Помпео та президентом Дональдом Трампом. Мені доручили висвітлювати подію. Всередині Держдепу я ще не працювала, і цей досвід виявився неймовірно цікавим.
Потрапити на подію для преси можуть представники акредитованих медіа. На вході - перевірка з металошукачами, а ще просять два документи, що засвідчують особу, наприклад, водійські права й прескартка. На рецепції видають тимчасову картку-перепустку, але на події було стільки журналістів, що, коли ми прийшли, всі картки вже роздали. Нам довелося чекати, поки принесуть нові. Тим часом, основну групу журналістів уже повели в залу, де відбувався прес-підхід. За 10 хвилин картки принесли, й нас повели окремо.
Цікаво, що навіть із денною карткою, без супроводу працівників медіаофісу не можна зробити ані кроку. І добре, бо нам із оператором не довелось ходити тими плутаними коридорами самим – ми б там точно загубились. Якщо основну групу повели в коридорі наліво, ми чомусь пішли направо. Я навіть перепитувала, чи точно ми йдемо на ту ж подію.
Зрештою, ми пішли на вантажний ліфт, вочевидь, щоб не подряпати «парадний» ліфт: у нас була спеціальна валіза із камерою і штатив у сумці. Вийшли на останньому восьмому поверсі й майже одразу опинились… у кухні! За розміром вона не поступалась кухням деяких американських ресторанів, про які ми раніше робили сюжети. На одній з поверхонь стояли вишукані десерти – шкода, що встигла сфотографувати лише після події, коли вже нічого не було (цікаво, що працівникам держдепу дуже не сподобалось, що я та ще один журналіст фотографували там на телефон).
А з кухні ми потрапили у неймовірно помпезний (сорі за каламбур, пане Помпео) зал, де, на додачу до кришталевих світильників, оксамитових гобеленів, каміну, картин і позолоти на стелі, стояли різдвяні ялинки. В залі вже сиділи кількадесят американських і російських журналістів. Переді мною росіянин вчив американку правильно говорити: «Как у вас дєла?»
Тим часом, працівники Держдепу роздавали американцям навушники із приймачами, де мав бути синхронний переклад з російської на англійську: російські представники за кордоном майже завжди навмисне говорять російською, так би мовити, орієнтуючись на внутрішній ринок. Про себе я пораділа, що, на відміну від представників майже всіх решти американських медіа, мені довелось двічі відмовилась від запропонованого девайсу.
Високі гості прийшли без запізнення. Спершу – супровід голів закордонних відомств, кілька чоловіків у військовій формі США та Росії, затим – прессекретарки Морган Ортагус і Марія Захарова. Обидві були вбрані аж ніяк не за строгим дипломатичним дрес-кодом: дуже високі підбори, коктейльні сукні, яскравий макіяж.
Останніми до зали зайшли керівники зовнішньополітичних відомств. Зміст розмови я вже переповідала раніше. Відзначу лише, що атмосфера була дійсно дружня. Помпео і Лавров називали одне одного на імена – «Sergey», «Майк», і попри протилежні позиції з багатьох питань, один з одним не сперечались. Склалось враження, що обидва симпатизують колезі на особистому рівні, розуміючи, що кожен просто виконує свою роботу.
Паралельно я слідкувала це й за прессекретарками. Ортагус уважно слухала босса, поки Захарова зробила фотографію на телефон і провела в екрані більшість часу. Як виявилось, уточнювала слова свого начальника.
Лавров виявився більш говірким за американського колегу й виступав ледь не вдвічі довше. Журналісти змогли поставити лише чотири запитання, і кожного разу Ортагус і Захарова, по черзі надаючи слова то американським, то російським медіа, знали канали та журналістів в обличчя й на імена. Зі США це були журналісти прихильного до консерваторів телеканалу Fox News і критичної до Білого дому газети The Washington Post, з Росії – Коммерсант та ВГТРК (тобто телеканал «Росія», – саме таку неблагозвучну абревіатуру обрала Захарова). Тож припускаю, що ці репортери постійно висвітлюють події у держдепі/російському МЗС.
Після події журналісти фотографувались у залі, обговорювали подію, і зрештою всіх попросили залишити залу. Більшість медіа роз’їжджались до редакцій або далі з Лавровим, який мав пізніше зустріч у Білому домі із президентом Трампом.
Але нам треба було іти на позицію для включення, тож вести нас туди, в іншу частину будівлі, доручили окремій співробітниці Держдепу. І тут на нас чекала іще одна несподіванка. Я почула, що до неї звернулись на ім’я Ніна, і поцікавилась, звідки вона. Як виявилось, дівчина народжена у США, але її мати з Чернівців, а батько (етнічний росіянин) до еміграції жив в Одесі. Прізвище в неї також дуже українське. Українською вона не говорить, але все одно мати українку у Держдепі – не так вже й погано, правда ж?
Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Як виглядає будній день американського конгресмена. Відео
