Богдан Футей – федеральний суддя Округу Колумбія, член команди, яка працювала над створенням Конституції України, представник повоєнної хвилі української міграції.
Працюючи в США, суддя Футей часто буває в Україні, де викладає право українським студентам. На прохання «Голосу Америки» Богдан Футей поділився своїм баченням втрачених можливостей України та можливих перспектив для українців.
Г.А.: Де Вас застала новина про прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення Незалежності України?
Б.Ф.: Я пам'ятаю, що це була перша година по обіді, я їхав з Вашингтона до міста Аннаполіс у штаті Меріленд. По радіо повідомили, що Україна поголосила незалежність. Я одразу хотів зупинитись, щоб знайти телефон – мобільних тоді не було – і повідомити цю новину всім знайомим. Коли доїхав до Аннаполіса – так і зробив.
Для нас це була безмежна радість, ейфорія. Живучи в діаспорі, ми були як безбатченки – називали себе українцями, а нам всі казали, що ми росіяни, «совєти», «радянські люди» і т.д. З проголошенням Незалежності ми отримали назад Батьківщину, країну нашого походження.
Я прекрасно пам'ятаю і святкування першої річниці Незалежності. Тоді ж відбулося відкриття Києво-Могилянської академії. Ми мали святкову ходу Хрещатиком. Разом з нами танцювали і співали нині покійні Олександр Ємець, Чорновіл. Там були також Михайло Горинь, Драч, Павличко.
Так само велика радість була, коли до США приїхав перший посол України, Олег Білорус. Моя дружина Мирослава була його першим секретарем, тоді її про допомогу попросили Іван Плющ та Дмитро Павличко.
Ще один мій емоційний спогад – візит до США першого президента незалежної України Леоніда Кравчука. Тоді біля Білого дому вперше майоріли українські синьо-жовті прапори, поруч із американським державним прапором та прапором міста Вашингтон.
Г.А.: Що Ви вважаєте «втраченими можливостями» для Незалежної України?
Б.Ф.: Всі вважають, що Україна є багатою державою – через її земельні багатства та індустріальний потенціал. Нажаль, згідно з опитуваннями, для більшості населення життя не покращилось. Вважаю втраченою нагоду мати демократичну, правову державу, яка здавалась досяжною в 1996-му році, коли приймалась Конституція. Надані нею гарантії зараз не імплементуються.
Треба сказати і про те, що проблеми і непорозуміння розривають українську церкву. До певної міри, втраченою є нагода забезпечити територіальну цілісність держави.
Формування української нації також не завершено – всередині держави є етнічні конфлікти, які становлять загрозу подальшому існування держави. Йдеться про розділення суспільства по питаннях національної ідентичності, культури, мови, науки, навіть державного прапора. Зовсім нещодавно радянські прапори майоріли на державних святкуваннях і дуже правильне рішення ухвалив Конституційний суд, щодо неконституційності цієї практики.
Всі ці конфлікти, є проявом того, що державою все ще керують люди, які послуговуються своїми персональними бажаннями, а не мисленням державних мужів.
Україна також втратила нагоду стати членом Європейського Союзу.
Я вважав і вважаю, що Україна могла би бути прикладом верховенства права на території колишнього СРСР, бо має традицію правової держави ще від Конституції Пилипа Орлика 1710-го року. Це ж 80 років до американської конституції. Той документ називався Договори і Постанови, але вже містив засадничі принципи демократії, верховенства права, розподілу влади та незалежного суду. Україна мала би цим пишатись і використовувати це, але на жаль цього не відбувається.
Г.А.: Коли в останній раз були в Україні? Що тоді відчули?
Б.Ф.: Я читаю лекції англійською мовою в Києво-Могилянській академії з юридичної компаративістики, тож був у Києві у квітні. Тоді ж брав участь у круглому столі з приводу судової системи.
В Україні прийняли новий закон про судову систему і судоустрій... Знаєте, в ньому є багато положень, які є просто неконституційними. Це і те, що президент має повноваження ліквідувати суди, і зменшення повноважень Верховного Суду, всупереч Конституції, яка гарантує, що він є найвищою судовою інституцією в країні. Мене як адвоката і суддю, дуже непокоїть така ситуація.
Мушу також з жалем зауважити, що міжнародний імідж України занепадає. Цьому прислужилися і суперечливі рішення Конституційного суду і судові процеси, які зараз ідуть в країні. Це все тривожить дипломатичні корпуси різних країн, міжнародні організації та правові кола.
Є сильне відчуття того, що Україна прямує до авторитаризму. Сподіваюсь, що це ніколи не здійсниться.
Ще хочу сказати, що так само, як без приватної власності не може бути ринкових відносин, так і без незалежного суду не може бути верховенства права. Конституція України все це передбачає, але часом важливе не те, що на папері, але те як воно втілюється в життя.
Зазвичай всі свої доповіді, я закінчував словами про те, що я – оптиміст. Теперішня ситуація примушує мій оптимізм похитнутися, але я все одно маю надію і віру, що будуть люди, які будуть себе не лише називати, але і відчувати українцями, будуть дбати про свою державу.
Г.А.: Що для Вас означає бути українцем? Який погляд на українську ідентичність має діаспора?
Б.Ф.: Важливим є гордість за своє, за все те, що є українським. Не буде зайвим ще раз процитувати Тараса Шевченка, який казав «чужого навчайтесь і свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає...». Ця матір – звісно ж Україна.
Україна має не лише землі, але багатолітню культуру, традиції. Лише подумайте про музеї Трипілля, які є в Києві. Які інші народи мають таке багатство? Ми ж маємо і конституцію Пилипа Орлика.
Дуже важливо зберігати українські школи, вивчати українську мову – так як це робилося в діаспорі. Не забувайте, що в діаспорі існували українські школи, коли в радянській Україні їх було мало, або вони не мали того власне націотворчого значення. Діаспора мала суботні школи, студії в Гарвардському університеті, університетах Канади, Англії, Аргентини. Відтак діаспора мала центральні організації: Світовий Конгрес, Український конгресовий комітет Америки, Конгрес українців Канади. Організації українців були в Англії, Аргентині, Німеччині. Велику роль відіграли молодіжні організації Пласт, Союз Української Молоді, студентські організації такі як Союз українських студентських організації Америки та інші жіночі і професійні організації.
Це всі існувало для того, щоб молоді школярі знали хто вони є, звідки вони походять і дбали про свою державу. Це все – внесок діаспори в незалежність України.
Ми в діаспорі згадували знаменні дати нашої історії. 22-ге січня 1918-го року - 4-й універсал, проголошення самостійності УНР. 22-ге січня 1919-го року - Акт злуки УНР та ЗУНР. Проголошення Карпатської України в 1938-му році. 30 червня 1941-го року - проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові. Ми виховувались із розумінням того, що ці дати є особливими для української історії.
Тепер у незалежній Україні молоді люди, які мали нагоду навчатись за кордоном, були там дипломатами, а також молоді професіонали повинні опікуватись незалежністю України. Я вірю, що вони це реалізують.
