Олесь Доній зізнається, що є «одним із небагатьох депутатів, які голосують лише своєю карткою». В політику Доній, який скоро відсвяткує 42-річчя, увійшов ще в 80-х роках минулого сторіччя, коли виступив одним з лідерів національного студентського руху.
В жовтні 1990-го він організував широкомасштабну акцію студентського голодування (Революція на граніті), яка призвела до відставки уряду голови ради міністрів УРСР Віталія Масола.
Обраний до Верховної Ради у 2007-му році за списками НСНУ, Доній очолює мистецьке об’єдання «Остання Барикада» відоме організацією численних літературних та поетичних читань, видавничою діяльністю, і працює під девізом «Українська культура має бути або агресивною, або мертвою! До зустрічі на барикадах!» Під стать такому гаслу поруч із Донієм-культурником завжди чимало пасіонарних молодих поетів та поетес.
Доній розказав, що пам’ятає, коли став «свідомим українцем», і знає у що не переросла боротьба за незалежність.
Г.А.: Якби Ви могли в 90-х роках подивитися, якою стане Україна в 2011 році, все одно хотіли б боротися за незалежність?
О.Д.: Українська нація – достатньо унікальне явище, тому що багато етносів в аналогічній ситуації без державності протягом багатьох віків просто зникали з історичної карти Європи. Українську еліту певний час то полонізували, то русифікували, просто винищували фізично. І при всьому тому народжувались якісь нові покоління, які омріювали собі свою Україну і боролись за неї, боролись за незалежність.
От до такого нового покоління, яке собі вигадало і боролось за незалежність, належу і я. Я усвідомив себе українцем в середніх класах школи. В старших класах в нас вже був невеличкий гурток з трьох осіб. Ми купували всю літературу про український націоналізм. Існував такий магазин «Пропагандист» на перехресті бульвару Шевченка і Червоноармійської, навпроти Бесарабки. Там була копійчана література, яку нерозумна радянська влада випускала для того, щоб побороти національний рух. А насправді там були шикарні цитати з Грушевського, Донцова, Міхновського. І таким чином ми насичувались, бо зв’язків з дисидентами, політв’язнями в нас не було.
В університет Шевченка я вже йшов свідомо, для того, щоб шукати підпілля, і не знайшовши його, знадобилося кілька років, щоб самостійно cтворити, чи брати участь у cтворенні такої структури. Після того, як мене почали виганяти на третьому курсі за український буржуазний націоналізм, за спробу провести диспут «По білих плямах української історії», зокрема – «Чи був штучний Голодомор?».
На наступний день мені сказали, що мене виключають. І знову таки нерозумна влада зробила розгромну статтю проти мене в багатотиражці «Київський університет», і завдяки цій статті про мене дізналися мислячі патріоти з інших факультетів. Ми почали об’єднуватись та структуруватися. Так от на той момент я чітко усвідомлював, що боротьба за незалежність – це довготривалий процес.
Я знав, на що йшов, коли вступав до університету, знав, що мене виключать, що будуть відсидки, табори, і до цього себе готував. Хоча і пощастило. Нам не встигли зламати хребет, як багатьом попередникам. Але налаштування на боротьбу були одразу. І, можливо, набагато швидше прийшла незалежність, ніж ми про це думали, мріяли, очікували. Бо ми були налаштовані на роки-десятиріччя боротьби.
З іншого боку, коли ми вибороли незалежність, то не думали, що зміни на краще займуть так багато років, і все не приходитимуть. І те, настільки Україні, суспільству не вистачає культури (в широкому розумінні), визначило неготовність українців до швидких змін. Влада залишилась тією ж комуністичною, стала пост-комуністичною. Призначили бізнесменів-вихідців з цієї ж компартії, КГБ, потім до них долучився криміналітет.
Вони розподілили фінансові потоки, і ця верхівка править зараз Україною, з рівнем культури, недостатнім для нових світових викликів. Це – влада деградантів.
Г.А.: Саме сьогоднішня влада?
О.Д.: Так. І протягом 20-ти років. Але за своєю сутністю вона не несе нового, не несе позитиву для нації. Проблема не лише в еліті, проблема у вихованні нових трендів. Функція еліти – підтягування інших до свого рівня. В Україні еліта існує, інша справа – що вона не показує позитивних прикладів.
Це еліта за статусом, тому що вона проривається не завдяки інтелекту, своїй чесності, порядності, якісним проектом для підвищення добробуту та життєздатності нації, а навпаки, завдяки тому, що йде по головах. А з них беруть приклад, в чому небезпека. Наступники наслідують їх, і якщо ми сподівались про нові покоління, то подивіться зараз на нових політиків, типу Олеся Довгого. За ним тягнеться шлейф скандалів, пов’язаних із наданням земельних ділянок, а земельні ділянки записані на студентів, і вони на це погоджуються.
Подивіться, кого виховують зараз юридичні університети, де можна зараз знайти чесного суддю, чесного прокурора. Студенти бачать по владі, що для того, щоб стати успішним, необхідні не чесні якості, а протилежні. Потрібно говорити неправду, брати хабарі і ділитися з тими, хто на горі.
Г.А.: Тобто, сьогоднішня молодь не готова вийти на вулицю, голодувати за свої ідеї?
О.Д.: Немає якогось загалу, про який можна говорити «молодь», «старше покоління». От я беру участь у всіх акціях протесту, які відбуваються в Києві. Не так багато людей бере участь – від кількох десятків до декількох сотень. Але їх кістяк – це молодь. І те, що їх кількасот – скажу, що ми проводили першу акцію у 89-му році, то також було декілька десятків. Потім була акція студентського єднання 22-23 лютого 1990 року – може, тисяча була. Знадобився час, поки ми змогли організувати всекиївський та всеукраїнський студентські страйки.
Це не було просто і у нас час, але там, де є молоді люди під час акцій, поряд стоїть старий Василь Овсієнко, тобто це залежить не від часу, і не від віку, він поруч з молодшими, поруч з людьми нашого віку, або Мирослав Маринович. Мова не про вік, а про моральний стрижень, про порядність, про відчуття честі. Звичайно, хочеться, щоб з кожним молодшим поколінням чесні принципи все більше були запитані.
В реальності – як і в кожній професії є чесні, і нечесні люди, так і в кожному поколінні є чесні люди, і нечесні. І питання знову – що дається як приклад для всієї нації. Нам потрібно вчитися говорити більше позитивних слів про людей, які цього заслуговують, боротися із заздрістю, яка дуже поширена в суспільстві. Не боятися сказати кілька добрих слів про тих, хто створює позитивні приклади.
Г.А.: Що стосується українського парламенту. Яким він став за 20 років?
О.Д.: Я неодноразово говорив, що Верховна рада вже не є парламентом. Парламент має кілька функцій – законотворчу, представницьку, а Верховна рада з формальної точки хоч і продукує закони, але вони всі антиконституційні.
Протягом чотирьох років я є єдиним депутатом, який голосував постійно не здаючи своєї картки, і не голосував чужою карткою. І тільки зараз ще декілька десятків депутатів почали робити те саме. І голосування відбувається в антиконституційний спосіб, бо написано, що слід голосувати виключно самостійно. А це означає, що депутати показують приклад всій нації, як можна порушувати закон.
Це – негативний приклад. Не кажучи про те, що кожен закон, який формально підписаний, він повинен бути скасованим. Щодо представницької функції – то у Верховній раді тепер немає обговорення, просто штампують антиконституційні закони за піднятими руками, і немає фізичної можливості взяти участь в обговоренні, тому що все йде за спрощеною процедурою.
Навіть обговорення проблем суспільства не відбувається, тому парламент втратив всі функції, тому на себе ці функції перебирає вулиця, якісь інші інструменти. І відповідно, моя зараз діяльність більше пов’язана з активністю в інших сферах. Я ходжу на роботу, але в той же час це ілюзія, що там може щось відбуватися.
Г.А.: Чим для Вас є фестивалі, які Ви організовуєте – «Гайдамака.UA», «День незалежності з Махном»?
О.Д.: Щоб я не робив протягом 20-ти останніх років – це боротьба за українську національну ідею. Колись була можливість робити це в політичній сфері. Культура залишилась тією сферою, де можна по-чесному впливати на націю. І підвищення культурного рівня – запорука успіху для нації. Інша справа, що це довгий процес, якщо в політиці можна зробити зміни якісні за кілька років, то в культурній сфері – це справа десятирічь. Але я не та людина, яка сидить, склавши руки.
Навіть, якщо це справа майбутнього, я все рівно над цим працюю. Намагаюсь сприяти розвитку сучасної української культури в усіх сферах, тому вигадую різноманітні акції, фестивалі, вигадую концепції. І таким чином, намагаюсь допомогти розвитку української культури, музики, і пропагуванню цієї інформації до решти населення.
Г.А.: Який настрій напередодні 20-ї річниці?
О.Д.: Я історик за фахом, тому деякі конкретні явища намагаюсь розглядати в більш широкому контексті. Очевидно, що це вже успіх, що Україна існує. Так, вона шкутильгає, не така держава, про яку ми мріяли, за яку боролися. Але сам факт її наявності – це вже успіх. Тепер завдання – як підвищити культурний рівень українців, щоб ми самі могли збудувати якіснішу державу.
Держава є, але тепер потрібно її збудувати якісно. А для цього треба вчитися. Демократії треба вчитися, і потрібно розуміти, що не може бути одного месії, який все зробить казковою паличкою. І мені прикро, що коли руйнується мій рідний Київ, і я приходжу на його захист, і разом зі мною кілька десятків людей, які стоять поруч. На трьохмільйонне місто.
Це питання не лише тих антикультурних варварів, які хочуть побудувати бетонну коробку на місці старовинної архітектури, а питання в байдужості трьохмільйонного міста. Потрібно вчитися бути не байдужими. Вчитися взаємодопомоги, підтримці. І боронити найкращі зразки. І не боятися битися за них. Тоді можна сподіватися на покращення всієї держави. А якщо буде байдужість і заздрість – то зрозуміло, що Україною будуть правити варвари. Я буду поруч з тими, які готові покращувати, навіть ціною власного добробуту, але готові працювати на благо нації.
