Досягнення сучасної медицини дозволяють протягом довгого часу підтримувати життя навіть смертельно хворих людей. Однак, останнім часом, чимало американців добровільно відмовляються від штучного продовження життя, і обирають можливість померти вдома в колі рідних та друзів.
Люди зібралися на незвичайну вечірку. Вони святкують життя Арлін, яке незабаром обірветься. Кілька днів тому ця жінка вирішила припинити лікуватися від раку і залишила лікарню. Арлін заявила:
«Це була чудова подорож. Але прийшов мій час».
Більшість американців визнають, що хочуть померти вдома. Однак справді більшість з них вмирає у лікарні і часто в муках.
Лікар Роберт Мартенсен - автор книги про легку і важку смерті - говорить:
«Коли пацієнт перебуває у відділенні інтенсивної терапії рішення приймають його родичі».
За його словами, сучасна апаратура настільки потужна, що здатна зупинити смерть. Не всі способи гуманні - як наприклад, встановлення дихальної трубки, чи непрямий масаж серця - каже Роберт Мартенсен:
«Я можу поламати ребра пацієнтів. І хіба, що ви будете відкрито говорити, що вам не потрібна така опіка, на вас чекає саме це».
Інколи пацієнти наполягають на агресивному лікуванні практично до самої смерті. Дейзі Родріґес не хоче зупиняти хіміотерапію, хоча і знає, що це її не врятує. «Я не готова зараз помирати», - заявляє ця онкохвора.
Роберт Мартенсен вважає, що рішення про продовження пацієнтові життя повинні приймати лікарі:
«Нам вкарбували - ви може врятувати пацієнта. Робіть усе можливе. Усе».
Звичайно, що це усе коштує грошей - великих грошей. А точніше 67 мільярдів доларів щороку витрачається на хронічно хворих американців перед їх смертю. Це третина бюджету федеральної програми пільгового медичного страхування людей, яким поза 65.
Однак якщо піти з життя старенькій людині, яка помирає, - важко; то новонародженому - ще складніше.
Три тижні після народження Паркера, його батьки - Келі і Кевін - дізналися, що син не зможе жити без постійного медичного нагляду, бо він глухий, німий і в нього пошкоджений мозок.
Батьки забрали дитину помирати додому. Келі каже:
«Його можна обійняти, побути з ним, відчути його запах, доторкнутися. Ми не могли робити цього у лікарні».
У Паркерів була можливість віддати дитину у спеціальну лікарню, де практично кожен пацієнт знаходиться на респіраторі. Такого роду лікарні швидкими темпами відкривають у США. Більшість пацієнтів тут не можуть дихати самостійно. Лікар Маніша Сінґал говорить:
«Статистично не підтверджено, кому це допомагає, а кому ні. Але це не повинно означати, що нам треба припинити спроби».
Втім Кевін Паркер каже:
«Можна втрутитися, щоби продовжити життя, але інколи це лише продовження мук».
Сьогодні у Келі і Кевіна ростуть двоє здорових хлопчиків. Вони не шкодують, що свого часу припинили лікувати смертельно хворого сина.
Стосовно ж Арлін… вона не хотіла більше мучитися і померла тиждень пізніше - у себе вдома, у колі родини, як і хотіла.
