Голова Українсько-американської координаційної ради Ігор Ґавдяк про роль української діаспори у здобутті незалежності України та про досягнення і прорахунки української держави за 20 років самобутності.
Голос Америки: Пане Ігоре, повертаючись до подій 20-річної давнини, як Ви зустріли новину про те, що Україна стала незалежною?
Ігор Ґавдяк: Я думаю, що це був один з найкращих моментів у моєму житті. Я думаю, що це є правдою для більшості американських українців. Це була дуже світла дата. Ми ніколи не сподівалися навіть ще у 89-му році, що так скоро Україна стане незалежною. І особливо тоді вражало те, що 90% українців були за незалежність, і що невдовзі була створена українська держава, такою, як діаспора собі її уявляла.
Була велика зміна в американському суспільстві, мої дві доньки були тоді в середній школі. Як звичайно наші діти мусили сперечатися, до певної міри, з професорами про те, що таке Україна під час Радянського Союзу і доводити, що це не провінція Росії. Але як тільки Україна стала незалежною одна з учительок моєї старшої доні попросила, щоб вона їй дала англійською мовою історію України. І відразу ставлення до наших дітей цілковито змінилося. Так що це була дійсно надзвичайна подія на той момент.
Г.А.: Як Ви оцінюєте роль української діаспори у США в цьому процесі?
І.Ґ.: Я думаю, до відновлення незалежності України діаспора грала досить важливу роль. По перше, ми мали контакт з нашими дисидентами в Україні. І ми старалися підтримати дисидентський рух в Україні. Ми старалися впливати на американський уряд, щоб він розумів, що діється в Україні. Щоб він був до певної міри оборонцем тих подій перед радянським урядом. Так що, я думаю, діаспора відіграла важливу роль.
По-друге діаспора, не сподіваючись, що Україна стане так скоро незалежною, вважала своїм обов’язком плекати українську культуру, українську мову. Ми примушували наших дітей ходити до українських шкіл, пласту, танцювальних груп і тому подібне. Хоч часто вони воліли у суботу розбити щось інше. Ми вірили, що можемо зберегти тут оцю спадщину України.
А коли Україна стала вільною, незалежною, я думаю, що ця роль стала вже менш важливою. Ми всі вірили, що скоро в Україні всі будуть говорити українською мовою і наші діти зможуть їздити в Україну і там вчитися української мови.
Що є важливим для діаспори сьогодні, це входити тісніше в загальне американське суспільство . У політичний, економічний, науковий світ. Я думаю, що тоді діаспора, якщо вона вийде з того ґето, в якому вона ще до певної міри є, вона може набагато більше зробити добра для української держави.
Долю України і її майбутнє мусить вирішувати український народ, а не діаспора. Діаспора тепер не відіграє надзвичайно важливої ролі. Але вона все ж має певні завдання. Наші завдання в Америці є власне впливати на уряд США. Щоб цей уряд більше звертав уваги на Україну, щоб він старався допомогти у розбудові українського суспільства, недержавних установ. Щоб ми мали більше студентів з України, які б мали візу, могли сюди приїжджати і вчитися.
Знаєте, за 20 років української незалежності усі американські президенти були в Україні окрім президента Обами. І є вже найвищий час на мою думку, щоб він також там побував. Все ж таки це має політичне значення. Я думаю, що діаспора тут має певне завдання. Ми повинні лобіювати наш уряд, Конгрес, американські різні наукові установи, щоб вони звертали увагу на Україну.
Г.А.: Чи завдання, які ви ставите перед собою тут, співзвучні з завданнями, які ставлять перед собою самі українці?
І.Ґ.: На жаль наші цілі збігаються більше з населенням Західної і Центральної України. На мою думку одна з трагедій України те, що Східна і Південна Україна психологічно і адміністративно живе у старій радянській системі. Це не є їхня вина, але на мою думку, все так і є. Коли ми відвідуємо такі міста як Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, то ми бачимо, що там зовсім інша атмосфера.
У Західній та Центральній Україні народ розуміє, що може будувати цю державу сам, чи разом з урядом. І має якусь роль у розбудові цієї держави. Здається мені, що у Східній і Південній Україні люди далі чекають на, так би мовити, дирекції від уряду. Вони не беруть систематично участь і не проявляють ініціативу в будові нової української держави.
Г.А.: Наші глядачі, часом пишуть нам досить критичні коментарі щодо участі діаспори у процесах розвитку України. Мовляв, «що вони там знають», «вони далеко, краще би приїхали в Україну і допомогли», «а де ж ваші гроші?» і так далі. Чому існує таке ставлення?
І.Ґ.: Я думаю, що це правильно. Це – належна критика. Діаспора не виконує свої обов’язки так як повинна. Наприклад ми всі їдемо в Україну… Але куди ми їдемо? Ми їдемо в Галичину до наших родин, з якими ми маємо близькі відносини, маємо подібні думки про Україну і так далі. Ми їдемо в Київ. А мені здається, ми повинні всі їхати в Донецьк, Луганськ, Харків, у Східну Україну. Коли ми їздили у цей регіон, що буває досить рідко, ми зустрічали там прекрасних людей, які говорять по-російськи, але є щирими людьми. Але мені здається, що вони не мають доступу до різної світової інформації. Вони ще досі під впливом колишнього Радянського Союзу. Вони живуть під впливом російського телебачення, газет тощо. Думаю, щоб нам потрібно з ними якнайбільше зустрічатися. Щоб ми могли, хоч це звучить дещо надмірно, відкрити їм другий світ, який існує.
Г.А.: Як Ви думаєте, за цих 20 років незалежності, які найбільші плюси і найбільші мінуси можна виділити у розвитку України?
І.Ґ.: Плюсів є багато. Я вважаю, що ми повинні гучно святкувати двадцятиліття незалежності України. У діаспорі є думки, щоб не святкувати, бойкотувати. Але я вражаю, що це дуже помилково. Це – велике свято! І це не лише свято уряду Януковича, це – свято української держави, українського народу, який оцю незалежність здобув.
Сам факт, що незалежна українська держава існує вже 20 років – це унікальний факт в модерній українській історії. І ми повинні це розуміти і святкувати. В Україні є свобода релігії. Є деякі недоліки, але вона існує. Є різні релігійні віросповідання, які можуть величати Бога у свій спосіб. В Україні розвивається шкільництво. Українські університети досить відомі. Повільно, але розвивається розуміння принципів демократії, прав людини, верховенства права – це є надзвичайні здобутки української держави після того як вона жила стільки років у радянській системі. Так що я вважаю, що є дуже багато чого святкувати.
Є недоліки, звичайно. Ми далі маємо корупцію в Україні, здається, у цілому суспільстві. Не тільки на верху. Ми бачимо, що український уряд підтримує одну релігію в Україні, Православну церкву Московського патріархату. Що я вважаю є неправильним. Уряд не повинен підтримувати ту чи іншу релігію.
Є велика матеріальна прірва між українським загальним суспільство і малою горсткою людей, які мають у своїх руках майже все багатство України. Це трагедія, що в такій багатій державі, як Україна, громадяни мусять їхати в Італію, в Америку, по цілому світі, щоб заробити трохи грошей для себе, на підтримку своїх родин. Трагедія, що український уряд не бореться достатньо із сексуальними злочинами та торгівлею українськими жінками у світі. Є цілий ряд таких речей, що нас непокоїть.
Г.А.: Чи існує сьогодні загроза українській незалежності?
І.Ґ.: Я думаю, що найбільшою загрозою українській незалежності є не якийсь закордонний ворог, скажімо Москва. а недостатнє розуміння в українському народі, якою має бути українська держава.
Здається мені, що сьогоднішня верхівка: і урядова, і опозиційна, це прикро говорити, більше дбає про свої власні інтереси, ніж про загальні державні інтереси.
Г.А.: 20 років незалежності це багато чи мало? І якими на Вашу думку будуть наступні 20 років для України?
І.Ґ.: 20 років в історії це дуже короткий час. Хоч тепер, очевидно, темп життя надзвичайно зріс. Я – великий оптиміст. Попри всі недоліки, попри всі сварки між ними всіма, попри те, що діється з Юлією Тимошенко, попри те, що уряд України намагається все більше придушувати права людини, попри це все, мені здається, Україна зробила великий поступ за 20 років. І ми не повинні цього забувати. Я сподіваюся, що за наступні 20 років цей поступ буде значно більшим і швидшим.
