Андрій Хливнюк: "Щоб вижити, ми мусимо бути собою. Йде битва на смерть за існування української нації та держави". Інтерв'ю

«Музика перетворилася на ще один засіб боротьби», - каже в інтерв’ю Голосу Америки Андрій Хливнюк, музикант, лідер гурту «Бумбокс» та доброволець.

В рамках одного лише благодійного туру по Північній Америці Хливнюку та його команді вдалося зібрати більше $120 тисяч, причому, $93 245 – за рахунок аукціонів, які вони організовують під час виступів. Серед проданих лотів – гільзи, прапори з автографами, патріотичні футболки, ексклюзивна картина з підписом головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного.

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

Від початку повномасштабного російського вторгнення Хливнюк практично одразу долучився до захисту Києва та України. Зараз він продовжує службу у підрозділі патрульної поліції пілотом ударного дрону.

Про те, як останній рік змінив його, чому він не пише пісень та коли, на його думку, буде перемога, Андрій Хливнюк під час свого перебування у Нью-Йорку розповів в інтерв’ю Ірині Соломко.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Андрію, вже виповнився рік, як ви заспівали пісню «Ой у лузі червона калина», по суті, надали їй друге дихання та перетворили її на гімн спротиву. Як взагалі виникла ця ідея?

Андрій Хливнюк, музикант, доброволець: Це був експромт, ми просто проїздили повз, бо у нас недалеко був пункт постійної дислокації підрозділу, який називається «Софія». Це добровольчий підрозділ підсилення вогневої підтримки патрульної поліції Києва на той час. Якась кількість добровольців об’єдналася у підрозділ, отримала зброю і поверталася з роботи І вийшов такий експромт. Круто, що він став одним із символів опору у перегонах за українську державність. Та й потому…

За рік сталося дуже багато різних подій. Та людина, яка співає цю пісню на площі, і та людина, яка зараз дає це інтерв'ю - трошки різні люди.

І.С.: Мені говорили, що ви починаєте кожний концерт, принаймні в Америці, цією піснею.

А.Х.: Окрім нашої основної роботи як бійців Сил оборони України кожен має свою професію. Війна триває вже дев’ять років. Але для мене та багатьох моїх побратимів вона розпочалася рік тому. Коли ти безпосередньо береш участь у завданнях, які перед тобою стоять. І я вважаю, що робота за професією – не менш важлива, особливо у медійній сфері, бо світ повинен знати про цю боротьбу. Рік минув, але цей меседж ще досі дуже важливий.

І.С.: Іноземці на концертах підспівують «Калину»?

А.Х.: Не знаю, можливо. Із тих відео, які мені пересилають друзі, я бачу, що вона лунає як символ боротьби в дуже багатьох країнах світу.

І.С.: Повертаючись до того, що ви сказали, як цей рік змінив вас?

А.Х.: Він практично повністю вибив мене з музичного світу. За цей рік я не записав жодного альбому, не зняв кліпу. Ми випустили записану ще до великого вторгнення разом із Жаданом пісню «Правда». І зараз готуємо реліз в оригінальній версії вже зі змонтованим відео, яке ми зробили на початку війни. Це документальні кадри, які зробили Госпітальєри під час своєї роботи. Для того щоб привернути увагу до цього фонду, який, на мій погляд, надзначущий та потребує уваги.

Тобто музика перетворилася на ще один засіб боротьби. Це перестало бути шоу-бізнесом та головною моєю роботою. І вже рік я займаюся виключно роботою патрульного поліцейського. Ми спочатку гуманітарними місіями займалися, а тепер ведемо бойові дії, як екіпаж ударного дрону.

Так само і мій фонд, який був зорганізований під час цього великого вторгнення, займається тим, що збирає кошти на такі безпілотні апарати, донавчає екіпажі на полігоні та бойових виходах. Зараз це моя основна робота.

А коли є час, і мій менеджмент за один-три місяці підготує нам тур, ми ще й маємо таку розкіш, як виїхати за кордон та зібрати кошти на те, що підрозділу потрібно.

І.С.: Скільки вже вам вдалося зібрати коштів за цей час?

А.Х.: Для Фонду - півмільйона доларів. І ще півмільйона доларів принесли роялті від виконання пісні «Калина». 99% дякуючи Девіду Гілмору з Pink Floyd та його версії цієї пісні.

І.С.: А як ця колаборація взагалі виникла?

А.Х.: Просто бувають люди, відомі та не дуже музиканти, для яких кордонів не існує.

І.С.: Що ви бачите у зоні бойових дій, що кажуть вам хлопці?

А.Х.: Бойовий дуже сильний, сильне піднесення. Це в крові у нас. Українці та українки – воїни. Війна – це таке ж саме життя людей тільки з більшою небезпекою. Це ті самі люди тільки в зеленому. Здебільшого я зустрічаю дуже сильних духом і дуже мотивованих людей, які не ховалися, хоча запросто могли б жити, багато хто, і за кордоном. Але вони взяли зброю до рук і роблять важку роботу.

І.С.: Ви сказали, що не написали жодної нової пісні за цей час. Вони і не писалися?

А.Х.: У столі є трошки замальовок, але це не є повноцінне написання мелодій та текстів і продюсерська робота. На це все часу немає.

І.С.: Якщо говорити про ваші пісні, серед них були дуже популярні російськомовні. Зараз ви не співаєте їх принципово, так?

А.Х.: Мені просто гидко. Це ніяка не принципова позиція. Наш ворог використовує мову як зброю. На сьогоднішній день найбільше постраждали від цієї війни регіони, які виявилися неготовими до того, що ворог використає мову як зброю. Опір там міг би бути набагато сильнішим. І поки армія дісталася туди, на жаль відбулися жахливі воєнні злочини.

Російська мова не зникне з обличчя планети. Її культура існуватиме. Це описаний у науці парадокс, який називається «протезний націоналізм». Ми мусимо, щоби вижити, мусимо бути собою. Ми не можемо більше вдавати з себе космополітів, ще когось. Особливо у такий час, коли йдуть збройні перегони та битва на смерть за існування української нації та держави.

І.С.: У вас було багато прихильників російськомовних. Досі на ваші концерти в США ходять росіяни. Ви писали звернення до них та пояснювали, що відбувається. Як ви думаєте, вони вас почули?

А.Х.: Мені байдуже. Ті хто хотів, почув, хто не міг почути, не почув, це вибір людей, і я не можу вплинути або змінити їх. Хто хоче вірити пропаганді російській, нехай вірить. Хто не хоче – все розуміє.

І.С.: А як ви ставитеся до того, що ті українські артисти, які їздили до Росії, швидко перевзулися.

А.Х.: У мене немає часу думати про такі речі. Це їхнє життя та їхній вибір.

І.С.: Я до того, що це небезпечно. Я ставила це питання багатьом артистам, і чіткої позиції від жодного не отримала. Це у вас така цехова солідарність?

А.Х.: Тут питання в іншому. І це стосується усіх людей, які були на заробітках. Є держава Україна та її закони. Хто їх порушив, той – злочинець. Давайте виходити із загальних правових норм. А ці морально-етичні норми залишаємо у себе вдома. Це неетично виносити такі речі у медійну площину.

І.С.: Перемога документального фільму «Навальний» на Оскарі показала, що світ, напевно, хоче вірити в існування «хороших росіян».

А.Х.: Я не дивився кіно, може там геніальне кіно. Бо я все ж таки думав, що «Оскар» – це все ж таки про творчість. Шукати «хороших росіян» не варто, але вони існують. У нацистській Німеччині існували «хороші німці», були навіть заколоти. Та ж сама операція «Валкірія». Але я був би «диванним експертом», якби про це почав говорити.

І.С.: Ви знаєте ситуацію у зоні бойових дій. Влада вже неодноразово говорила, що війна закінчиться перемогою України цього року. Зможе Україна цього досягнути?

А.Х.: Це не заяви влади. Це віра людей, які роблять все, що від них залежить, щоб перемога відбулася. Це мотивація та віра людей. Звісно хочеться, щоб ця перемога відбулася завтра. Просто трішки дратує, коли в телевізорі ця перемога ніби вже відбулася. Ні. Йдуть важкі бої не на життя, а на смерть. І вони тривають. І кінця і краю поки що цьому не видно. Перемога настане, зараз чи через сто років. Це зрозуміло, бо тут це боротьба добра і зла. Вона завжди закінчується перемогою добра. Але коли вона відбудеться… Я не знаю, я – не бабка Ванга.