"Якщо людина знає, що за нею борються, це надихає та дає сили вижити". Інтерв'ю з Людмилою Гусейновою, звільненою цивільною заручницею

"Забуття – гірше за смерть", – переконана Людмила Гусейнова, колишня цивільна заручниця, яка три роки провела у СІЗО Донецька за свою громадянську позицію.

Мешканка окупованого Росією Новоазовська, вона була затримала у 2019-му за свою проукраїнську позицію. Вона пройшла катівню "Ізоляція" та провела три роки за ґратами в Донецькому СІЗО.

У жовтні 2022-го її було звільнено під час обміну, і відтоді вона бореться за звільнення усіх жінок, яких російська влада затримала за їхню позицію, і особливо тих, які досі залишаються в тому СІЗО, з якого звільнили Гусейнову.

Саме розголос, переконана активістка, допомагає витягати з російської неволі незаконно затриманих цивільних, тому на усіх можливих майданчиках вона розповідає їхні історії та закликає світ допомогти у звільненні. Нещодавно Гусейнова взяла участь у щорічному засіданні Комісїї ООН зі становища жінок.

Україна не має точної кількості цивільних, яких Росія незаконно утримує у в'язницях та СІЗО, починаючи з 2014-го року. Наразі, за даними громадської організації "Цивільні у полоні" підтверджено близько 1,5 тисячі випадків утримання цивільних заручників. Водночас їхня кількість зрростає щодня, адже на окупованих територіях росіяни продовжують затримують людей.

Кореспондента Голосу Америки Ірина Соломко зустрілася з Людмилою Гусейновою у штаб-квартирі ООН. Активістка розповіла про те, скільки жінок їй вдалося звільнити за останній рік, чому розголос рятує цивільних заручників та чому так важко працювати з жертвами сексуального насильства.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Людмило, приємно вас знову бачити в Нью-Йорку. Рік тому, коли ми вперше бачилися, ви лише поверталися до звичного ритму життя після трьох років російської неволі. Яким був для вас цей рік?

Людмила Гусейнова, активістка, колишня цивільна заручниця: Рік був непростим. Було багато сподівань і впевненості, що зараз має все зрушитися, змінитися, але все це йде дуже повільно. І це трохи дратує, але намагаюся не втрачати надію.

І.С.: Рік тому було багато проблем зі здоров’ям, вам достатньо було року, щоб трішки пройти до тями?

Л.Г.: У мене одного разу дуже близька людина запитала, мовляв, ти вже рік на волі, і треба якось уже по-іншому дивитися та сприйняти реальність. Проте, я відповіла, що лише рік на волі, а до цього три роки я була її позбавлена, жила у закритому просторі.

Що стосується здоров'я, перші місяці – це якась ейфорія, ти не відчуваєш проблеми фізичного або психологічного характеру. Здається, головне, що ти можеш рухатися, дивитися на небо і сонце, цим насолоджуватися, але кожен місяць виявляє якісь проблеми. У мене проблеми зі сном, я постійно прокидаюся від кошмарів.

І.С.: Минулого року, коли ми з вами спілкувалися, ви говорили, що зараз – на волі, можете подорожувати, розповідати світу правду, але жінки, з якими ви сиділи в Донецькому СІЗО досі там. Чи вдалося за цей рік вам когось витягнути?

Л.Г.: Я думала, що це неможливо або можливо лише завдяки державним зусиллям. Але досі і наша держава і інші кажуть, що немає механізму звільнення, бо, згідно з Женевськими конвенціями, Росія не може утримувати цивільне населення. І це глухий кут, вирішення цього питання немає.

І.С.: Ви маєте на увазі, що ці люди поза дією міжнародного гуманітарного права, і головна проблема у тому, що вони – не існують для системи?

Л.Г. Так, це головна проблема, вона лишається невирішеною. Але я бачу, як наші голоси, і не тільки можуть допомогти. За цей рік я зверталася скрізь, щоб люди та інституції розповсюджували інформацію, щоб зробити цих людей "видимими", щоб ці обличчя бачили, щоб ці імена чули. Бо я знаю, що забуття – воно гірше за смерть. І якщо людина не знає, що за неї борються, це просто обриває крила. Це я знаю на власному прикладі.

За рік ми зробили не дуже багато, але зробили. Я розповідала про Олю Мелещенко, котру затримали, коли її сину було чотири роки. Її тримали в полоні три роки. Це жінка з Горлівки, затримали її за якісь там лайки в соцмережах.

Про неї рік тому я розповідала з трибуни ООН. Я казала, це покарання – неможливе, бо карають не тільки цю жінку, карають дитину, котра росте без матері. Так не має бути.

І от кілька місяців тому безпосередньо у залі суду Олю випустили з відстрочкою виконання покарання до повноліття дитини. Вона не може виїхати з окупованої території, але вона поруч зі своєю дитиною. У неї дуже багато заборон.

Я знаю, що коли вона повернулася з цього судового залу додому, щоб обійняти свого сина, котрого не бачила три роки, дитина злякалася. Вона сховалася за татка, і запитала, хто ця жінка, мовляв, я її боюсь. Бо за ці три роки Оля дуже сильно змінилася.

Зараз у них важкий період адаптації. Я знаходжу можливість підтримувати зв'язок з нею. Мені дуже шкода і боляче, що вона не може приїхати на вільну територію або за кордон, щоб отримати належну психологічну та медичну допомогу, бо вона хворіє.

Але її звільнення – це все одно такий малесенький крок та перемога. Я знаю щонайменше 15 чоловіків та жінок, яких за цей рік таким чином відпустили з в’язниць.

І.С.: Яким саме чином?

Л.Г.: Коли ми про них говоримо. Коли ми цю інформацію доносимо до всього світу. Коли я говорю про те, що там незаконно отримують людей роками не без будь-якого слідства. Людина сидить у камері, начебто про неї забули. Тому коли ми починаємо про це говорити, це має вплив.

Адже інші країни запитують Росію, чому ця людина знаходиться там без слідства. Людей просто випускають без вироків, єдина умова – вони не можуть виїхати з окупованої території.

І.С.: З вами у камері були і інші цивільні заручниці, яких затримали за проукраїнську позицію. Скільки з них наразі залишається в Донецькому СІЗО?

Л.Г.: Особисто я не була знайома з усіма, але так звана "тюремна пошта" донесла інформацію по кожній з цих дівчат. Я знаю щонайменше 15 жінок, котрі залишаються або в Донецькому СІЗО, або вже в колонії у Сніжному.

Ще я знаю про одну жінку з Луганська – Дарію Сафонову. Її мама попросила, щоб ми взялися за її історію та оприлюднили інформацію про неї, бо немає іншого шляху допомогти. Бо про неї, начебто, також всі забули.

Я знаходжу можливість передавати якусь інформацію до цих жінок, якусь гуманітарну допомогу. Але з кожним разом це стає все складніше і складніше.

І.С.: Окупована частина України – дуже ізольована. Ви маєте контакти там. Розкажіть, яка ситуація там наразі?

Л.Г. Так, справді, не вистачає інформації. Я про це також говорю цілий рік. Треба знаходити ресурси та шляхи, як передавати туди інформацію. Якщо до повномасштабного вторгнення люди з окупованої території мали можливість пересуватися через лінію розмежування, приїжджати на вільну територію України, дивитися новини в інтернеті, зараз цього немає.

Дивіться також:

"Ми мусимо продовжувати допомагати їм" - Байден про Україну на національному молитовному сніданку у США

Але є люди, які вірять в Україну. У мене є знайома родина, котра залишилась на окупованій території через хворих батьків. У них є маленькі діти. Вони пішли в школу, де російська пропаганда та наративи. Але батьки вдома працюють з ними, пояснюють, що через бабусю поки не можуть виїхати, але є Україна, і це їхня країна. Вчать дітей і українській мові.

І.С.: Ви вже зазначили, що все ж таки хотілося, щоб і держава Україна, і інші країни та інституції, робили більше для звільнення цивільних заручників та протидіяли новим затриманням. Ви бачите ситуацію зсередини, як би ви могли її оцінити?

Л.Г.: Ми цілий рік піднімали питання, чому досі з 2014-го року у нас нема реєстру цивільних полонених. Чому досі нема уповноваженої особи або якогось органу, котрий би займався саме цивільними? Чому серед цих затриманих ніхто не бачить героїв?

Адже ці люди отримуються не через те, що вони дорогу у неправильному місці перейшли або торгували картоплею не там… Вони всі затримані за свою позицію. І ми про це мовчимо. Чому мовчить наша держава?

Чому не хоче говорити про те, що під час так званого референдуму у 2022-му щодо приєднання окупованих територій до Російської Федерації його проводили в тюрмі. Вони по одній людині заводили в кімнату юриста в’язниці, де на столі були два стоси: один – заповненні бюлетені, інша – порожні. І поруч – два охоронця з кийками, які дають тобі порожній бюлетень і показують, що ти мусиш поставити тут галочку "за".

Я поставила "проти", і отримала побиття, образи та більш жорсткий режим утримання. Оля, про яку я розповідала, також поставила "проти", а також ще дві жінки, котрі досі знаходяться в СІЗО. Для мене ці жінки – герої. На всю в’язницю - чотири жінки, які поставили галочку "проти", не побоятися і не зрадили собі.

Зараз у тих самих в’язницях примушують брати російське громадянство та російські паспорти. І серед тих жінок, які досі у російській неволі, є дві, котрі категорично відмовились це робити. І я уявляю, в яких вони зараз умовах.

Дивіться також:

"Я - живий доказ жахливих речей, які вони роблять з людьми" - ветеран США про російський полон 

І.С.: Чи доноситься ця інформація до Червоного Хреста, адже є міжнародні організації, які мають слідкувати за дотриманням цих базових прав людини.

Л.Г.: Я про це говорю на зустрічах у Координаційному центрі. Там зараз створили окремий підрозділ, котрий буде займатися цивільними полоненими. Сподіваюсь, ми зможемо зробити щось більше.

Перед новим роком Дмитро Лубінець, уповноважений з прав людини, знайшов якусь можливість передати невеличку передачу та листи цим дівчатам. Була умова, що листи мають бути російською мовою. І це дуже важливо, що вони знають, що ми пам'ятаємо та чекаємо на зустріч, що ми не забули.

І.С.: Чи має Україна мережу адвокатів на окупованих територіях, які працюють з незаконно затриманими цивільними?

Л.Г.: Це скоріше співпраця. Але ми маємо розуміти, що насправді ці адвокати не можуть нічого зробити. Російська система не дозволяє людину звільнити, бо плює на всі закони.

Але задача адвоката в цих ситуаціях, і це безцінно, ідентифікувати людину, знайти, де її утримують. Адвокат також може приїхати і передати якусь інформацію та слова підтримки.

Адже, ще раз наголошу, якщо людина знає, що за нею борються, це надихає та дає сили вижити. Також інколи адвокатам дозволяють передати ліки. І це надзвичайно важливо, бо багато людей мають хронічні захворювання і просто потребують цих ліків, котрі їм там не надають.

І.С.: Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства, адже практично всі незаконно ув’язнені жінки та чоловіки пройшли через насилля, у тому числі сексуальне. Чи змінюється громадська думка щодо цього, адже ця тема непроста для комунікації.

Л.Г.: Я хотіла би подякувати доктору Муквеге [лауреат Нобелевської премії миру 2018 року Дені Муквеге], а також його Глобальному фонду тих, хто вижив за їхню підтримку у цьому питанні. Вони надають підтримку і жінкам, і нашій організації SEMA Україна, яка об'єднує таких жінок.

Ми багато робимо для того, щоб висвітлювати це питання, навчаємо журналістів, як треба брати інтерв'ю, про що можна говорити, на що краще звертати увагу. Тішить, що до нашої думки прислухаються і звертаються за консультаціями.

Активізувалася і держава. Почав діяти координаційний центр, котрий займається допомогою та організацією реабілітаційних програм.

Сподіваюсь, найближчим часом запрацює пілотна програма з надання грошової підтримки жертвам. Це стало можливим завдяки нашим міжнародним партнерам. Перші 500 людей, котрих вже ідентифікували, отримають проміжні репарації з міжнародних фондів.

Дивіться також:

«Жінок б'ють, як і чоловіків, але до жінки можна вчиняти насильство». Про українок в полоні росіян розповідають у США колишні бранки

І.С.: Чи маєте ви цифри, скільки жінок і чоловік постраждали від сексуального насильства під час війни?

Л.Г.: Ні, насправді кожного дня виявляються нові і нові історії. Не кожна жінка або чоловік, які пережили це, можуть говорити про це. Але коли вони бачать таку підтримку, ставлення змінюється. І це дуже важливо, бо не може людина жити з такими стражданнями.

Ми знаємо, що щонайменше 80% людей, котрих незаконно отримують в Російській Федерації та на окупованих територіях, страждають від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. І це не тільки цивільних стосуються, а і військовополонених.

Ми знаємо, що чоловіки взагалі не готові ще про це говорити. Але вже в Херсонській області на деокупованих територіях є декілька чоловіків, котрі взяли на себе таку сміливість. І вони будуть організовувати громадське об'єднання, котре об'єднає саме чоловіків. Це лише перший крок, але він дуже потрібен. Бо це - майбутнє нашої України. Бо від цього залежить вміння вибудовувати сімейне відносини, жити без травми, робити щось для цього суспільства.

І.С.: Досвід України у цьому плані унікальний, адже війна та злочини ще тривають, а в Україні вже намагаються працювати з цими травмами.

Л.Г.: Це справді унікальний досвід. Це стосується десятків тисяч людей, сексуальне насильство - це один з видів воєнних злочинів, і держава почала включатися в це.

Зараз у Верховній Раді вже є законопроект, який готується до розгляду. Він передбачає надання на державній гарантованій основі медичної, психологічної та будь-якої іншої допомоги жертвам цього злочину. Тут унікальний випадок, коли спрацювало партнерство держави і громадських об'єднань. І це дає сподівання, що не все ще втрачено.

І.С.: Що вам особисто дає сили продовжувати боротьбу?

Л.Г.: Те саме, що рік тому – розуміння, що там, у неволі, залишилися жінки. Це розуміння не дає розслабитися. Воно не дає насолоджуватися свободою на повні груди.

А мені дуже хочеться все ж таки цю насолоду від свободи встигнути відчути. Але я отримаю її лише, коли всі ці жінки будуть вільні.

Дивіться також:

Катування російськими військовими людей в Ізюмі були «частиною їхньої політики» – HRW