Євген Малолєтка – український фотокореспондент, який разом зі своїми колегами Мстиславом Черновим та Лорі Гіннант, а також фіксеркою Василісою Степаненко стали лауреатами найпрестижнішої журналістської нагороди – Пулітцерівської премії.
Нагороду в категорії Public Service (громадського служіння, – ред.) вони отримали за свою роботу в Маріуполі. У лютому-березні 2022-го вони знімали руйнування, спричинені обстрілами міста, та роботу лікарів у місцевих шпиталях. 9 березня Євген зняв наслідки обстрілу російськими військами міської лікарні № 3 Маріуполя та пацієнток пологового відділення.
Журналісти залишили Маріуполь 15 березня 2022 року у складі колони, яка виїхала з міста після відкриття гуманітарного коридору. Завдяки їхнім фотографіям та відео світ мав змогу зрозуміти, що насправді відбувається у блокадному місті, та через які випробування проходять його мешканці.
Пулітцер - не перша нагорода Малолєтки. У квітні Євген став переможцем одного з найпрестижніших фотоконкурсів World Press Photo. Він здобув перемогу зі світлиною "Авіаудар по пологовому будинку в Маріуполі". У 2022-му він також став лауреатом міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта.
Про те, чому йому важко радіти від нагороди, про професіоналізм українських журналістів та вплив самих фотографій і нагород за них на хід війни, Євген Малолєтка розказав в інтерв’ю Ірині Соломко.
Інтерв'ю було відредаговано для ясності та плинності.
Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Євгене, вітаю вас з перемогою. Це надзвичайно важлива подія в світі американської журналістики, світової, а тепер ще й української, бо саме українські журналісти її отримали. Наскільки це для вас важливо?
Євген Малолєтка, лауреат Пулітцерівської премії: Це справді події, які не залишають нікого байдужими. Події, які навіть зараз відбуваються в Україні, мають бути розказані всьому світу. Тому ця нагорода – це відзнака за ту роботу, за ті проекти, які ми зробили впродовж всього року, не тільки в Маріуполі. Відзнака – це не тільки моя, а і всіх колег, які працювали над цими історіям – Мстислава [Чернова], Лорі [Гіннант], Василіси [Степаненко], (вони вчотирьох отримали нагороду, - ред.).
Це люди, які витратили дуже багато часу, щоб розказати, що відбувалось в той час. І те, що ми як представники української журналістики отримуємо цю нагороду, - це надихає нас працювати ще більше. Бо війна нікуди не ділася. І ми маємо і далі продовжувати працювати, щоб розказувати про воєнні злочини, ситуацію з безпекою. Ще дуже багато роботи, і ми не маємо зупинятись.
І.С.: Але якщо говорити про вас особисто, за минулий рік ви отримали дуже багато нагород. Чи можна сказати, що це найвище визнання для вас особисто?
Дуже важко емоційно отримувати нагороди. Ти отримуєш відзнаку за той жах, через який нам довелося пройти з цими людьми, аби розказати їхні історії
Є.М.: Так, справді, всі мріють отримати Пулітцер, і, мабуть, я також мріяв. Але в цьому вирі подій, з такими матеріалами дуже важко емоційно отримувати нагороди. Ти отримуєш відзнаку за той жах, через який нам довелося пройти з цими людьми, аби розказати їхні історії. І, на жаль, це також відбивається на всіх нас, війна відбивається на всіх.
І це, справді, журналістський «Оскар», який залишиться і покаже, що українські журналісти компетентні і можуть працювати на рівні з міжнародними колегами, витримувати всі стандарти журналістики в тому числі.
І.С.: Власне, про стандарти. Щойно з’явилися фото, російські ресурси та високопосадовці говорили, що вони – несправжні. І ця нагорода зараз ставить крапку у цьому питанні?
Є.М.: Я думаю, що крапка вже давно поставлена, бо люди все це пройшли і все це бачили. Ти не можеш стерти ці свідчення, бо фотографії і відео залишаться. Дуже важливо, що багато журналістів висвітлює війну. Бо ще дуже багато злочинів, які мають бути задокументовані та верифіковані. І журналісти в такий складний безпековий час, ризикуючи своїм життям, іноді ціною власного життя, здобувають ці свідчення. І це дуже важливо сьогодні. І це не лише журналісти українські, які працювали над проектами. Це і фіксери, і водії… Це дуже багато людей, які приносили ці крихти інформації, і завдяки цим крихтам збиралася загальна картина всього того, що відбувалося.
І.С.: Коли ми з вами спілкувалися в Нью-Йорку на вашій виставці, ви говорили про те, що вам би хотілося вірити, що фотографія може змінити хід війни, але зараз реальність трохи інша, порівнюючи з тою самою Першою або Другою світовими війнами. Але ось такі нагороди, вони допомагають змінювати хід війни?
Є.М.: Мені так здається, що все це дало певну оцінку та розуміння ситуації, як виглядала війна, як було на початках у Маріуполі. І це дало розуміння: те, що ми бачили на власні очі – дуже відрізнялося від того, що казали пропагандистські російські медіа. Тому журналісти так важливі, коли йде війна. І витримувати всі стандарти та доносити людям правильну, перевірену інформацію коштує дуже багато і іноді дуже дорого. Бо ви ж знаєте, що багато наших колег загинули чи отримали поранення під час роботи.
І.С.: Ще одне важливе питання стосується червоних ліній. В українських медіа вони є. Наприклад, не повідомляють про кількість загиблих та поранених з українського боку, більш того, навіть не питають про це. Ви працюєте для світової агенції, яка цих запобіжників не має. Наскільки вам важко працювати в таких умовах? Чи немає конфлікту між Малолєткою-українцем та Малолєткою-журналістом?
І це, справді, журналістський «Оскар», який залишиться і покаже, що українські журналісти - компетентні і можуть працювати на рівні з міжнародними колегами, витримувати всі стандарти журналістики
Є.М.: Так, працювати в своїй країні, це інше, аніж приїжджати час від часу. Але я думаю, що на будь-якій війні завжди є обмеження, в тому числі це пов'язано з безпековою ситуацією. Ми живемо в час, коли війна йде майже онлайн, тому ми бачимо деякі обмеження щодо висвітлення інформації. Тому я можу сказати, що є, наприклад, ембарго щодо часу, але я не скажу, що ми маємо якісь червоні лінії. Ми працюємо так, як і раніше. Але є певні умови щодо оперативного поширення інформації [щодо прильотів], які ми маємо показувати не одразу.
І.С.: Ви зараз отримали журналістський «Оскар», це, по суті, вершина в кар'єрі. Але як ви бачите свій подальший професійний розвиток?
Є.М.: Ми працюємо і далі, бо війна не закінчилась, вона продовжується, і основна наша мета як українців і як журналістів – продовжувати працювати. Не можна поставити крапку, бо отримав цю нагороду, сказати: «Все, я вичерпався».
Найскладніше не тільки дійти, а ще й втримати. Тому важливо зберігати енергію, щоб працювати далі. Не видихнутися на цьому марафоні. Бо ця війна – це не стометрівка, це – марафон. І треба іноді економити сили, енергію, щоб і далі працювати в повноцінному режимі.
І.С.: Ви продовжуєте їздити гарячі точки. Ці людські історії і досі залишаються у фокусі вашої уваги?
Є.М.: Ми постійно їздимо на передову, спілкуємося з хлопцями. Бо там справді складно, там відчуваєшся, наскільки важливо показувати ситуації зсередини. Іноді це – уламки, які ти збираєш, щоб розказати загальну картину. Бо іноді треба бути дуже глибоко, бо здалеку ти можеш не побачити основної проблеми. Тому треба бути іноді дуже близько та ризикувати, але в цьому і полягає наша робота.
Найскладніше не тільки дійти, а ще й втримати. Тому важливо зберігати енергію, щоб працювати далі. Не видихнутися на цьому марафоні. Бо ця війна – це не стометрівка, це – марафон
Але у нас дуже крута команда. Це люди-професіонали, з якими не страшно кудись їхати. І ти розумієш, що в тебе є надійне плече, яке завжди поряд. Ще хочу відзначити, що ми отримали потужне висвітлення наших матеріалів завдяки тому, що наша агенція [Associated Press] розповсюдила цей матеріал по всьому світу. І дуже багато людей побачило його з перших днів війни.
І.С.: Це, а також ваша нагорода, говорять про те, що, незважаючи на всі розмови, що світ втомлюється від війни і України, фокус уваги досі на Україні?
Є.М.: Так, тримати такий рівень новин і постійно казати про Україну – складно. Тим паче, пройшов вже рік. Але що поробиш? Ми стараємося та розказуємо, але час від часу є зниження інтересу в інформаційному пості. Без редакції та її підтримки ми – ніхто. Просто люди, які працювали в полі. За нами стоїть велика агенція, дуже серйозні редактори, які працювали з нашими матеріалами, випускали їх, редагували. І це великий шмат роботи.
Форум