"Ми не можемо по-іншому ставитися до цієї війни. Ми гинемо". Інтерв'ю з фотографом-документалістом Олександром Глядєловим

Журналісти та фотографи, які висвітлюють війну в Україні, не мають права звикнути до її жахів, а також повинні гостро її відчувати та показувати, переконаний Олександр Глядєлов, відомий український соціальний фотограф та документаліст.

Глядєлов висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабасі, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані та Україні.

В інтерв’ю кореспондентці Голосу Америки Ірині Соломко Глядєлов розповів: він знав, що Росія прийде в Україну з великою війною ще у 1996-му, коли закінчилася перша Чеченська війна, і коли він побачив, що Росія зробила з Грозним.

Глядєлов знімає виключно на чорно-білу плівку. І саме через об’єктиви його камери та його роботи люди у світі бачать справжнє обличчя цієї війни. Нещодавно виставка українського фотографа пройшла і в Українському музеї у Нью-Йорку.

Про те, чи може журналіст та фотограф, який висвітлює війну, бути емоційним та взяти у руки зброю, а також чому українці мають не лише показувати, що робить війна, а й впливати на свідомість людей закордоном, Олександр Глядєлов розповів в інтерв'ю Ірині Соломко.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Олександре, у Нью-Йорку відбувалася ваша виставка, які саме фотографії ви привезли? Як обирали?

Олександр Глядєлов, соціальний фотограф та документаліст: Це все стосується повномасштабного вторгнення.

І.С.: Ви - дуже емоційний фотограф, які емоції для цієї виставки обирали?

О.Г.: Вони такі самі, як кожен день. Чи ви це бачите, чи не бачите, але в

Україні ви постійно знаходитесь в інформаційному об'ємі всіх цих подій: обстрілів, загибелів, смертей, боїв. Багато людей просто не можуть вирватися з цього потоку інформації. Це, напевно, почалося з часів Майдану. От я за віком не можу воювати, але дуже багато друзів воюють. І я весь час хвилююся за них.

Вся моя фотографія емоційна. Бо для мене фотографія - це інструмент, який я використовую, щоб пізнати реальність. Документую її. І це процес та експеримент. Буде результат, не буде результату, - ти не знаєш наперед. Бо життя - більше, ширше і глибше, ніж ти можеш собі уявити. От в цьому для мене і є справжній смак документальної роботи. Бо я досліджую життя. Але я відчуваю емоції. Я не закриваюсь від того, що бачу. Я їх відчуваю, і намагаюся передати емоції тих, кого фотографую.

І.С.: До війни в Україні ви бачили війну в Придністров'ї, Чечні, Нагірному Карабасі. Наскільки ваш досвід війни в Україні відрізняється від інших конфліктів?

О.Г.: Війна в Україні - це війна в моїй країні. На неї напали. Це ставлення, це обрана сторона. Бо інші конфлікти були там, де я не жив. Перша моя війна була у Придністров’ї, початок березня 92-го року. Ще кілька місяців тому це була єдина країна, а тепер люди вбивають один одного. Я поїхав побачити та зрозуміти, що це таке.

Спочатку я був зі сторони Придністров’я, в одному автобусі з донськими козаками, котрі їхали в перший великий бій цієї війни. І вони питали: "Вбивати можна?" І у цьому питанні є розуміння, оскільки можна вбивати, то мене теж можуть вбити.

І тоді я зрозумів: я – фотограф, їду фотографувати те, що відбувається, але це сфотографувати неможливо. Ці емоції, які ти відчуваєш і на фізичному рівні, і на психологічному рівні, як про це розповісти? Але після цього я жодного разу такого запитання не чув. Війна - це місце, де можна вбивати.

У мене в цьому році була виставка в Києві, вперше після вторгнення надрукована руками. Я люблю плівкову фотографію саме за те, що люблю друк. І для мене моя робота - це та, яка надрукована.

Це була невеличка виставка. Вона називалася "Прощання слов'янки". Це російський марш. Я пам'ятаю часи, коли потяг з Києва до Москви з Київського вокзалу відправлявся з першої колії під цей марш. А зараз під нього відправляють потяги з технікою та бійцями російської армії на війну в Україну. І там всього було 11 фотографій на цій виставці, але всі вони були про війни, де був московський чобіт.

І.С.: Тобто ви бачили більшість цих війн?

О.Г.: Я почав з Придністров’я, але там у мене був дуже короткий досвід. П'ятнадцять хвилин на полі бою, куля в ногу, і все. Напевно, я ще не був у військовому шпиталі в Києві, а плівка була вже в Москві. І це були перші

знімки з цієї війни, кілька з них використали, а решту не повернули. Сказали, що плівка зникла.

Потім був кінець січня 1994-го року та остання фаза першої Карабаської війни. Я був з азербайджанського боку. Це була дуже кривава частина цієї війни. Потім я намагався потрапити до Таджикистану, до опозиції. Там тоді йшла найкривавіша громадянська війна за участю Росії. Потім - кінець першої Чеченської війни.

І вже в середині 1990-х я сказав друзям у Києві, що Росія прийде до нас з великою війною. В 1996-му, побачивши Грозний, я зрозумів, якою буде ця війна. І наша зараз така сама, просто інша зброя і її більше. А вони так само воюють. Не рахують своїх і не щадять нікого взагалі.

І.С.: Ви багато знімаєте війну в Україні. Працювали практично на усіх звільнених територіях, у Бахмуті, інших гарячих точках. Ви її бачите як соціальний чи військовий фотограф?

О.Г.: Від початку АТО я фотографував війну і військових. Зараз я більше фотографую те, що війна робить з Україною. Коли вдається, долучаюся до військових також. Але тут іноді ти не можеш оприлюднювати того, що сфотографував. Треба щоб пройшов час, бо по геолокаціях можна вирахувати позиції.

І.С.: Ви – один з тих, хто вирвався з Іловайська. Ви отримали там поранення. 29 серпня – День пам’ять захисників України. Як ви думаєте, чи достатньо сьогодні пам’ятають Іловайськ, бо саме тоді, ще у серпні 2014-го, Росія показала своє справжнє обличчя.

О.Г.: В Іловайську вони воювали так, як воюють весь час: дуже жорстко, обманюють, стріляють в спину. Це був момент, коли було доведено, що їхні війська насправді на території України ведуть бойові дії.

Але підрозділ, який все це робив у Іловайську, навесні 2024-го був вщент розбитий під Києвом. Вони отримують своє за Іловайськ.

І.С.: Ви вже зазначили, що працюєте виключно з плівкою. Ваша аналогова камера з вами постійно. Чому саме плівка, адже особливо в умовах війни працювати з нею непросто?

О.Г.: Я не відмовляюся від прогресу. Я розумію, що в поганих умовах освітлення перевага сучасної цифрової техніки фантастична. Плівка бачить так, як бачить людське око. Сучасна матриця цифрової камери бачить набагато краще. Я будую свою візуалізацію так, як бачить моє око.

Але тут є ще певне лукавство. Бо головне для мене, що я люблю друк. Коли знімаю, я вже бачу те, як це має бути надруковано руками.

І це кохання ще не пройшло.

І.С.: Також ви знімаєте лише у чорно-білому стилі. Лише зрідка на замовлення – цифра та колір. Ви сказали, що плівка показує те, як ви бачите світ. Тобто ви світ бачите чорно-білим?

О.Г.: Світ я бачу і кольоровим. Я бачу, що хочу сфотографувати, як воно має виглядати чорно-білим. Колись я багато подорожував у високих горах. Для мене справжній колір - це хром, це слайд. Це найкращий колір.

Я вже багато років співпрацюю з "Лікарями без кордонів", і вони мене можуть попросити, мовляв, треба колір. Тричі в своєму житті я цифровою камерою це робив. Останній раз місяць тому для "Лікарів без кордонів" робив зйомку евакуації поранених на Донбасі. Якби було більше часу, я б знімав на плівку. А так я попросив у друзів гарну цифрову камеру.

І.С.: Останнім часом ви себе позиціонуєте як соціального фотографа.

О.Г.: Не тільки я, мене так позиціонують. Бо те, що я документую, як документальний фотограф, воно стосується нещасливих сторін життя. Я - ніби голос тих, у кого не має голосу. Я зробив великий проект про ВІЛ інфекцію в Україні, який я розпочав у 1997-му. А зараз єдине, що я зараз фотографую, це рідні, друзі та війна.

І.С.: Ви вже давно не працюєте з агентствами. Як широка аудиторія може побачити ваші фотографії?

О.Г.: Через виставки та книги. У мене багато виставок закордоном. Перша про війну була у кінці весни 2022-го у Ванкувері. Місцева галерея звернулася з пропозицією виставки та двічі продовжували термін експонування.

І.С.: Ви, напевно чули, що вас називають Дон Кіхот з камерою. Як ви до цього ставитеся, адже образ непростий?

О.Г.: Так, непростий. Мені колись після одного майстер-класу навіть подарували статуетку Дон Кіхота. Щось від нього у мене є, але я не настільки ідеаліст. Бо я ж все-таки досліджую реальність.

І.С.: У вас дуже емоційна фотографія. Від початку війни є дискусія щодо того, що українські журналісти, фотографи занадто емоційні і близько це все сприймають. Що ця емоційність заважає. Ви з цим погоджуєтеся?

О.Г.: Ні. Якщо порівнювати з фотографіями В'єтнамської війни, вони були теж дуже емоційними. Робили її західні фотографи. Перше, що робив журналіст, котрий приїжджав в Сайгон, ішов на ринок та купляв військову одежу для себе.

Деякі в поїздках були зі зброєю. Це можна побачити на фотографіях.

Як ти можеш бути відстороненим, коли це твоя країна, на неї напав ворог? Розкажіть мені про відстороненість фотографів з країн союзників у Другу світову війну.

Ми не можемо по-іншому ставитися до цієї війни. І ми гинемо. Я знаю, як Макс Левін загинув. Він потрапив в засідку Вагнера. Його друга військового спалили живцем, а Макса піддали тортурам, а потім двома пострілами вбили. Ще й забрали всі їхні речі.

І.С.: Ставитися до цього емоційно повинні не лише українські журналісти, а і західні?

О.Г.: Думаю, що так. Це ставлення до зла. Є справжнє зло, котре витворяє те, що воно витворяє, як до нього ставитися без емоцій?

Нещодавно було прощання з військовим фотографом. Ми були друзі на Фейсбуці, але персонально незнайомі. В мирному житті він полюбляв українське виноробство, багато фотографував. Арсен його було ім'я, і він загинув. І на прощанні був один з найкращих українських кінооператорів великого кіно Сергій Михальчук. Він служив з Арсеном в одному підрозділі.

Ми трошки поговорили з Сергієм, а ввечері я йому написав, що я не можу звикнути до смертей. Я не хочу звикнути. Він відповів, що також не може. І ми не маємо права.

Я, як фотограф котрий намагається показати, що ця війна принесла моїй країні, я не маю права звикнути до цих жахів. Я маю їх так само гостро сам відчувати і показувати.

І.С. Чи переживали ви все ж таки емоційні кризи?

О.Г.: У мене було два рази, коли мене накрило. Я фотографував Харківщину, ночував у Харкові. О 10-й вечора подзвонив дуже хороший друг і сказав, що кулеметник Андрій їхав забирати загиблих друзів, підірвався і загинув. А я Андрія фотографував. Три доби жив з ним на позиціях під Авдіївкою. Чудовий чоловік, красивий воїн. Я не стримався і десь півгодини ридав.

Другий раз плакав, коли загинув цей поет разом із своїм котиком. Нашу чудову молодь просто вбивають.

Я ходжу Києвом та милуюся молоддю. Вона зараз така красива, ці хлопці і дівчата. І я думаю, що з ними буде за кілька років…

І.С.: Фотографія так само, як і журналістика, має вплив. Ви відчуваєте, що суспільство та світ реагують на те, що ви показуєте?

О.Г.: Моя перша персональна виставка була присвячена вуличним дітям. І вона спрацювала. Був величезний розголос. Ні одна інша виставка, на жаль, більше так не спрацювала.

Був такий фотограф Марк Рібу, який казав: "Я не вірю, що фотографія може змінити світ, але вона показує, як світ міняється". І це теж дуже важливо.

Але щодо війни, ми маємо не тільки показувати, що вона робить, а й впливати на свідомість людей закордоном, щоб там було зрозуміло, яке зло на нас напало. Що з цим треба робити, як його треба зупинити.

І.С.: За ваше професійне життя у вас було багато проектів, чи є зараз проект, який нереалізований, про який ви мрієте?

О.Г: Коли все це почалося, і навіть до цього, я думав, як підійти до документування та розкриття теми травми та посттравми. Схоже зараз трошки щось в цьому напрямку зроблю з "Лікарями без кордонів".

Мене запитують часто, що я буду робити після війни. Якщо я буду ще живий, коли ця війна закінчиться… Бо ніхто не знає, коли вона закінчиться. І чи це буде просто перерва, адже їхня головна мета, щоб в нас не існувало. Так от, якщо вона закінчиться, я ще встигну пофотографувати те, що вона наробила.

Читайте також:

Дивіться також:

"Ми маємо вже нове розстріляне покоління". Ексклюзивне інтерв'ю з міністром Точицьким