У травні за опитуванням одного з видань про найпопулярніших блогерів України 37-ме місце у рейтингу, випередивши, до прикладу, Євгена Клопотенка й Настю Каменських, посіла Катерина Баррелл. Їй 32, вона живе у Каліфорнії та в гумористичній формі розповідає про Америку, відносини у подружжі й виховання чотирьох синів. Свій блог "Катя Бльостка" вона веде лише із листопада 2019 року, й за цей час має близько 200 тисяч підписників сукупно у Instagram та Facebook.
чоловіку, і дітям ти треба в першу чергу, коли ти щаслива
Катерина переконує підписників, що гарний настрій мами – важливіший за ідеальну чистоту в домі, а чоловік і старші діти не потребують цілодобової опіки, тому вона закликає любити, передусім, себе. Чому життєва філософія "Каті Бльосткі" виявилась близькою багатьом людям, блогерка розповіла в інтерв'ю Голосу Америки.
Голос Америки: Катерино, як і чому з'явилось бажання почати вести свій блог?
Катерина Баррелл: Блог почався іще до того, як зародилось бажання. Я завжди любила писати, у мене це завжди добре виходило, без "лішнєй скромності" скажу. Навіть пам'ятаю шкільні роки, зарубіжна література, там же ці твори треба було писати. І я із кумою своєю Ольою, а ми за однією партою сиділи, то я за 15 хвилин собі напишу твора такого "драматічєского", щоб вчителька обридалась, їй за 5 хвилин напишу, - і сидимо ляси точимо.
Просто так воно в мені народилось, як я кажу, з носа випало. В мене інколи враження складається, що в мене в голові сидить такий лисенький волосатий мужичок і диктує мені, а я тільки встигаю записувать.
Просто так воно в мені народилось, як я кажу, з носа випало
І на мене нахлинуло, і я написала про соплі, це був перший мій такий вдалий допис. Я натисла кнопку "опублікувати", і люди підхопили, а потім був іще один вдалий допис, і ще один. І тоді вже люди мене почали називати блогером. І я подумала: "хай буде".
Чи не боїтесь ділитись особистим із тисячами незнайомих людей?
Я вважаю, що всі люди, які нас оточують, поділяються на три категорії: Ті, що будуть любити тебе, що б ти не робив, ті, які будуть не любить тебе, що б ти не робив, і ті, яким взагалі все одно, що ти не роби. Я до цього прийшла вчасно і зрозуміла, що мені подобається ділитись, мені це дарує свободу. В тому числі, не залежати від думки інших.
Звичайно, у мене вибудувані якісь внутрішні рамки, за які я не заступаю, є речі, якими я ніколи не поділюсь, бо це суто моє. Але пологи - це не одне з них.
Чимало українців живуть із установкою "а що люди скажуть", як вам вдалось відійти від цього?
Оця філософія моїй родині теж не чужа, але, на щастя, на мене із сестрою мама цю установку не дуже транслювала. І в моменти, коли я задумувалась, "а що скажуть люди", я собі говорила: "Катя, ти і є люди, аналізуй, наскільки ти переймаєшся кимось іншим? Наскільки воно тобі болить?" І я думаю, що ні, не переймаюсь! І від цього й відштовхуюсь.
Не вислуховуй критику від людей, до яких би ти не прийшла за порадою
У своїх дітях ви виховуєте вміння слухати, передусім, себе і свої бажання. Як ви їм це пояснюєте?
Золоте правило, яким я користуюсь, звучить так: "Не вислуховуй критику від людей, до яких би ти не прийшла за порадою". І я коли це почула: у мене серце так "тьох", і це так і треба жити. І я до цього прийшла вчасно, і мені подобається ділитись, мені це дарує свободу.
Багато підписників цікавляться, чому ви живете в Америці. Розкажіть, як так склалось.
Я потрапила в Америку, тому що вийшла заміж на громадянина Сполучених Штатів, і ощасливлюю його як можу. День і ніч стараюсь, без перестанку. Він - мене, а я - його. Вже восьмий рік. Він займається нерухомістю.
ощасливлюю його як можу
Ми познайомились у Києві, чоловік був там по роботі. Першочергово познайомились онлайн, але вже за тиждень він мав бути в Києві у справах, я також там мала бути у справах, бо свого часу я працювала у туристичній агенції, й робила людям документи, тож поїхала в якесь посольство, подавати документи на візу. Тож уже тоді ми одразу зустрілись офлайн. І нас так "судьбушка" звела.
Скільки років вашим синам і як їх звуть?
Старшому, Артему, буде 12, Гнату буде в серпні 7 рочків... хто там третінький? (сміється - ред.), Юлисику у грудні виповнилось 5 і Форесту буде 10 місяців.
А чоловік вас старший?
Так, на 16 років.
Ваш старший син Артем народився у першому шлюбі. Чимало людей у блозі розпитують, як вам вдалось вибудувати стосунки між ними.
Мене часто запитують про відносини мої, мого теперішнього чоловіка, Артема з моїм колишнім чоловіком. І питають так обережно, бо є такий стереотип, що якщо ви розлучились, то "шоб він здох, скотіна". У нас, слава Богу, не так.
благополуччя неможливе, якщо тато і мама одне одного ненавидять
Мені і моєму колишньому чоловіку Бог послав мудрості вчасно зрозуміти, що головне - благополуччя нашої спільної дитини. І, на жаль, благополуччя це неможливе, якщо тато і мама одне одного ненавидять. Зрозумівши це, ми чудово спілкуємось, ми стали друзями. І мій теперішній чоловік Елліотт із Тарасом, татом Артема, спілкується чудесно. Передають одне одному привіти, подарунки, і при зустрічі можуть по 50 грам за всіх нас за здоров'я дзябнуть.
Друге питання, яким цікавляться, це відносини Артема з Елліоттом. Оскільки у нього не було дітей до зустрічі зі мною. Тут уже я приїхала із сином, якому на той час було п'ять років...
Що хочу сказати. Треба запастись терпінням і дати їм можливість вибудувати відносини. Не лізти, коли виникають конфлікти. А вони будуть, тому що дитина звикає до нового дорослого і дорослий, який до цього не мав жодного досвіду взаємодії із дітьми, вживається в роль батька для 5-річної дитини. Просто ви собі як модератор з боку споглядаєте. Головне - мати холодну голову і не "включати маму".
Треба запастить терпінням і дати їм можливість вибудувати відносини
Це не завжди легко. Але треба зрозуміти, що, якщо ви хочете, щоб цей чоловік став для вашої дитини другим татом, то треба дозволити їм пережити весь спектр почуттів. Тому що однаково не буде весь час, він не буде постійно: "Ой, як добре, що це твій синочок, він і мій синочок, як чудесно, дякую, що ти мені привезла його". Життя не про це.
Я зараз бачу, як вони між собою спілкуються, як Артем його любить, як Елліотт Артема любить, як вони проводять час і діляться сокровенним, у мене душа радіє. І це, до речі, ніяким чином не знеціює його тата в Україні, який теж бере активну участь у його житті.
Розкажіть, звідки з'явився концепт, який ви постійно транслюєте підписникам і підписницям, - "матера вам не наймичка"?
Фразу "я вам не наймичка" я чула від своєї бабусі. Вона важко працювала все своє життя, і періодично нам нагадувала, що "в баби здають нєрви".
Коли вже я виросла і у мене з'явились чоловік і діти, дуже швидко прийшло розуміння, що ти не можеш віддавати, коли ти сама пуста, коли тобі самій треба.
половина українських жінок... народжують дітей,.. щоб було для чого жити
У мене складається враження, що половина українських жінок, - і так склалось історично, культурно, - народжують дітей, щоб оцю дірку у собі заповнити, щоб було для чого жити. А так не можна. Народжувати дітей треба тоді, коли у тебе стільки тієї любові, до себе в тому числі, тобі треба нею ділитись.
Час на себе дуже важливий. Мамі дуже важливо з’їсти останню цукерку шоколадну в хаті, важливо сховати її за образи, коли четверо дітей бігає. І мені не соромно про це говорити. Я жива людина, моє життя не почнеться, коли мої сини виростуть, підуть на свої хліби. Ні, моє життя уже зараз, я маю на ту цукерку таке ж право. Така моя життєва філософія.
А як тоді знаходити цей час на себе, особливо для жінок, які мають роботу й родину?
По-перше, треба зрозуміти, що встигати все неможливо. Тоді треба вибудувати пріоритети для себе у тій системі координат. Я знаю, що у мене пилюка може полежати якийсь зайвий день, але матера масочку на личко таки намаже. Бо коли матера масочку намаже, то і діти обціловані, і чоловік щасливий, бо я зробила щось для себе. А коли я із язиком на спині буду драїти цю підлогу, то я і з чоловіком посварюсь, і на дітей накричу, бо я буду втомлена.
Вважається, що матера має встигнути нагодувати, обстірати, помити, уроки зробити
В багатьох сім'ях так складається, що мама - це обслуговуючий персонал. Наче материнство - воно основна робота, але прикладна. Вважається, що матера має встигнути нагодувати, "обстірати", помити, уроки зробити, і матера отака не знає, де вона, хто вона.
Треба пам'ятати, що і чоловіку, і дітям ти треба в першу чергу, коли ти щаслива. А як з тобою буде добре, коли ти від зарі до зарі каструлями бахкаєш?
Як би ви порадили українкам відходити від такого споживацького ставлення до себе?
По-перше, треба зрозуміти, що чоловік - це не естафета, яку передають від матері до дружини: "От тобі мій горобчик, гляди, гляди мого соколика". Ну що це таке? Я теж народжена для щастя, для любові, для того, щоб бачити світ. А не за тарілками заритись.
У мене четверо синів, і не дай Боже моя невістка прийде і скаже: "Ваш синочок каже, що я маю йому борщі варить, бо я жінка"
Хлопці, чоловіки - вони не безрукі. Я, може, комусь відкрию новий світ. Вони можуть все робити, вони так само талановиті у побутовому плані. Вони можуть і борщі варити, і підлогу помити, і дитині попу витерти. І їм це може подобатись. Це ніяким чином не пригнічує їхнє чоловіче начало.
Чомусь вважається, що якщо тато заробляє гроші, він, приходячи додому, відсутній - у будь-якому плані. Він зі своєю дитиною може "познайомитись" після випускного у школі, і так часто і буває, коли він усе дитинство пролежав на дивані, бо він - "мужчіна", і це його "законне право", він із цим "правом" народжується. Мене від цього бомбить найбільше.
У мене четверо синів, і не дай Боже моя невістка прийде і скаже: "Ваш синочок каже, що я маю йому борщі варить, бо я жінка". Я того синочка візьму за шкірку, то мало не покажеться, - так не має бути.
Тож фемінізм може поєднуватись із материнством?
Так, я вважаю себе феміністкою, але досить раціональною. Я проти крайнощів, коли кажуть, що фемінізм дорівнює ненависті до чоловіків. А так не має бути. Фемінізм насправді не про це.
Ми в цьому світі співіснуємо із чоловіками, і якщо внутрішньо все нормально, то ми можемо співіснувати цілком нормально.
Людей "бомбить", коли я кажу, що дозволяю своїм синам бути тими, ким вони є
Діти з інвалідністю, одностатеві шлюби, вазектомія – ви піднімаєте різноманітні теми, що викликають значний резонанс. А де людей "бомбить" найбільше?
Людей "бомбить", коли я кажу, що дозволяю своїм синам бути тими, ким вони є. І це стосується сексуальної орієнтації, тут взагалі людям кришку зносить, це стосується вибору професії, в принципі свого сценарію життя, народження дітей, тату, наприклад, у 18 років. Будь-чого.
Я прийшла до того, що мої діти мені не належать, вони на цей світ не просились, це був мій свідомий вибір їх народити. І так само моє завдання як матері – вчасно дати їм пенделя і відправити у світ літати, бо світ прекрасний, я не маю права прив’язати їх до себе своєю любов’ю. Я маю показати, що можна парити, і це чудово.
Питання ЛГБТ+-спільноти часто викликає у вашої аудиторії досить неоднозначну реакцію. Як змінились до цього ваше особисте ставлення із переїздом до США?
Я вам чесно зізнаюсь, до років 17-18 я була отією, яка "я нічого не маю проти, але хай вони роблять це у себе вдома". Мені не соромно про це говорити, бо я свої погляди змінила, на той момент я була малою, зеленою, яка геїв бачила тільки по телевізору.
І я одностатеві пари бачу щодня... це такі самі люди, як і ми, що в них такі самі діти
Потім уже, потрапивши в університет, зустрічаючись із різними людьми, сходивши на концерт Елтона Джона, який приїжджав у Київ... і я стояла і слухала його пісні й думала так: "Значить, ми всі тут кайфуємо, взявшись за руки, підспівуємо, думаємо, який він геніальний чоловік, але ми в нього потім і будемо кидати помідори тільки через те, що він дозволив собі любити того, кого він любить, і заявити про це публічно". І думаю, щось у мене тут не клеїться.
Потім уже, спілкуючись із різними людьми, я потроху зрозуміла, що не все таке чорно-біле. А приїхавши у Каліфорнію, я потрапила у Сан-Дієго, у район, що є гей-околицею в нашому місті. І я одностатеві пари бачу щодня, мої діти ходять у школу з дітьми, які виросли у таких сім'ях, і у мене контакт із цими людьми відбувається кожен день. Я бачу, що це такі самі люди, як і ми, що в них такі самі діти.
Я не знаю, як це можна пояснити українському суспільству, але я знаю, що українці до цього прийдуть. Рано чи пізно, через 10 років, через 30 років, як би вони не опирались, вони прийдуть до цього прийняття, до цього суспільства, тому що інакше неможливо.
Всі ваші дописи заряджені упевненістю, повагою й любов'ю до себе. Як навчитись сприймати свої недоліки і любити себе?
Я до цього прийшла, бо зрозуміла, що любов не треба заслужити. Кожен з нас має на це право. Як дихати, ходити по цьому світу. Ти нічого не повинна робити надприроднього, щоб тебе любили, і ти себе любила. Ти в себе одна.
у нас у менталітеті закладена оця любов себе їсти, себе колупать. Якось так невдобно перед людьми бути щасливою
А стосовно тіла, то, наприклад, у мене великі вуха, і я пам'ятаю, що у тому ніжному віці, 14-15 років, я щиро через це страждала, вплітала їх у зачіску, закривала. А потім я зрозуміла, що люди увагу на них не звертають. Бо коли людина "обєскуражує" всіх своєю харизмою, то хай у неї те вухо на лобі росте, - нікому до цього немає діла.
Більшість комплексів у нас у голові сидять. І ми підсвідомо до них чіпляємось, бо якось у нас у менталітеті закладена оця любов себе їсти, себе колупать. Якось так невдобно перед людьми бути щасливою. Бо українська жінка мала б страждать періодично. Страждать, помучиться. Всім на старості літ жалітись, як ти промучилась, а всі пожаліють. А тоді спокійно вмерти. Бо незручно радіти життю. Це все у голові, це треба вимітати. Ти в себе одна. І треба періодично про це собі нагадувати.
Ви розповідали, що до вас звернулось одне із українських видавництв із пропозицією написати книгу. Про що вона, як називається і на якому етапі робота зараз?
Так, мені видавництво запропонувало співпрацю, вони мене знайшли, запропонували умови, на які я погодилась. До пропозиції у мене не було мети написати книгу, але коли я почала її писати, я зрозуміла, що мені цікаво, і я б ніколи не подумала знайти себе у позиції, що "Катя пише книжку", - то я раділа навіть від того.
Зараз рукопис завершено, книга - на стадії редагування. Думаю, до осені матимемо точну дату виходу. Матиму надію, що до кінця року її можна буде придбати. Назву я поки що не буду оголошувати, бо вона іще не остаточна.
Дуже мене тішить, що люди дуже чекають, що постійно запитують. Знаєте, навіть оцей синдром самозванця, думаю, Господи, люди так чекають, а як воно щось буде не так? А як же грубу будуть цією книжкою палити? А потім зрозуміла, що, Катю, все буде добре.
Достатньо бути просто хорошою мамою
Сама книжка про материнство. Але не про те, як воно має бути. Це не інструкція. А про те, як воно є. З гумором, звісно. Згадую своє дитинство, приправляю такими суто нашими стереотипами щодо материнства.
Я сподіваюсь, що якась жінка після прочитання усвідомить, що не треба намагатись бути найкращою мамою. Ви її хоч раз бачили? Я її ніколи не зустрічала. Достатньо бути просто хорошою мамою, мені здається. І я сподіваюсь, до цього читач мій прийде. Розслабиться і почне материнством насолоджуватись.
Дивіться також: «Вогняне коло»: як виглядало сонячне затемнення 2021. Відео
