Про поширення вірусу та про методи профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом в Україні Андрій Клепіков розповів в інтерв’ю «Голосу Америки».
Г.А.: Якою є на сьогоднішній день ситуація з поширенням ВІЛ-СНІДу в Україні?
А.К.: Ситуація в Україні з епідемією СНІДу – одна з найскладніших серед європейських країн. Продовжує поширюватись не лише епідемія СНІДу, вона супроводжується проблемою туберкульозу, і якщо говорити про ріст нових випадків, то ми маємо один з найвищих показників у світі.
Разом з тим є позитивні тенденції, зараз, завдяки широкомасштабним профілактичним програмам, вдалося взяти під контроль епідемію серед споживачів ін’єкційних наркотиків.
Але зростає кількість інфікувань, які відбуваються статевим шляхом, через незахищені сексуальні контакти. Якщо говорити про цифри, то в Україні близько 1,3% всього дорослого населення є ВІЛ-інфікованими, тобто це майже 400 тисяч українських громадян.
Ця тенденція є жахливою, бо ще сьогодні епідемія є концентрованою, тобто зосереджена передусім у найбільш уразливих групах, серед споживачів ін’єкційних наркотиків, поширюється також серед людей, що залучені у секс-бізнесі, але саме найближчі 5-7 років є визначальними. Якщо епідемію не взяти під контроль, вже через кілька років вона може стати генералізованою.
Г.А.: З огляду на таку ситуацію, чи існують в Україні якість програми, фінансовані урядом, програми допомоги хворим, запобігання поширенню вірусу? Чи проводиться якась інформаційна робота?
А.К.: В Україні програми боротьби з ВІЛ/СНІДом фінансуються як державою, так і міжнародними донорами, і передусім йдеться про наступний розподіл. Держава більше фінансує програми лікування, хоча далеко не в такому обсязі, який потрібен.
Міжнародні кошти більш спрямовуються на програми профілактики. Сьогодні вони спрямовані на групи ризику, тобто це те, що і потрібно. Разом з тим, деякі приватні фундації, як то Фонд Олени Пінчук, підтримують інформаційні кампанії для загального населення. Разом з тим, є багато прогалин. Якщо говорити про державне фінансування, то в рамках нинішнього бюджету державою виділено менше, ніж 50% від коштів, які закладалися в рамках національної програми. Тобто держава виконує свої зобов’язання менше, ніж на 50%. І це створює проблему, бо, відповідно, держава досягне результатів лише на 50%.
Г.А.: Ви згадали про міжнародних донорів, хто є цими донорами, і на яких засадах ви з ними співпрацюєте?
А.К.: Основним донором в Україні є Глобальний фонд боротьби зі ВІЛ/СНІДом, туберкульозом та малярією. У рамках фінансування від Глобального фонду підтримується більшість профілактичних програм. Саме завдяки цьому фінансуванню і вдається якось стабілізувати епідемію.
Також потужним донором є Агентство США з міжнародного розвитку. Якраз декілька місяців тому у лютому була підписана п’ятирічна рамкова угода, яка передбачає надходження нового фінансування із США. Разом з тим, досі йдуть дебати, на що підуть ці кошти, бо такі вкрай важливі для України програми, як замісна терапія для споживачів ін’єкційних наркотиків, останнім часом викликають протидію з боку уряду України. Більш того, ця протидія висловлюється не у цивілізований спосіб, а з масовими порушеннями прав пацієнтів. Міліція застосовує до пацієнтів не лише психологічний тиск. Правоохоронці приходять у медичні заклади, де ці пацієнти отримують препарати. Збирається конфіденційна медична інформація, включаючи і примус до розголошення ВІЛ-статусу пацієнтів. Через такі дії, ініційовані Міністерством внутрішніх справ, фактично примусово чи під тиском зібрано персональну конфіденційну інформацію про понад шість тисяч пацієнтів. Тому кошти, які виділяються міжнародними донорами, повинні контролюватися на предмет не просто цілеспрямованого використання, а саме використання на ті програми, які довели свою ефективність у всьому світі.
Г.А.: У США така замісна терапія є широковживаним методом, в Україні уряд її не підтримує. Як ця ситуація може бути погоджена?
А.К.: Наразі вдалося досягнути того, що в рамковій угоді між урядами США та України цей напрям діяльності чітко прописаний. Разом з тим, деякі представники української влади вдаються до маніпуляцій, публічно заявляючи, що ці програми не діють у США, деяких країнах ЄС, хоча правда є у протилежному: ці програми широко діють в усіх країнах Європейського Союзу, у Сполучених Штатах, в країнах-сусідах, в таких як Польща, Румунія, навіть Білорусь, мабуть, в усіх країнах-сусідах, окрім Росії.
Беручи до уваги геополітичну ситуацію, російський вплив, у тому числі і на те, як будуть сформовані програми профілактики, є зростаючим. Тому є небезпека не лише у недостатньому фінансуванні, але і у тому, що деякі представники української влади заперечують ті програми, які довели свою ефективність в усьому світі.
Г.А.: А в чому полягає замісна терапія і чому український уряд так радикально проти неї?
А.К.: Важко достеменно виявити причину, але однією з причин є вимивання великих коштів з наркобізнесу, бо фактично замісну терапію приводить до того, що споживачі наркотиків, які витрачали на наркотик щоденно близько 20 доларів, стають пацієнтами медичних програм, припиняють кримінальний спосіб життя, соціалізуються, повертаються до своїх сімей. А головне, вони перестають бути джерелом ризику ВІЛ-інфікування. І такі дії врешті-решт вже сьогодні приносять збитки нелегальній торгівлі наркотиками в обсягах понад 30 мільйонів доларів на рік. Тому можна припустити. Що основними опонентами програм замісної терапії є саме нелегальна торгівля наркотиками.
Є ще і політичний чинник. Як я вже сказав, у Міністерстві внутрішніх справ все більш вплив відчувається Російської Федерації, де ці програми заборонені. Можливо є і психологічне неприйняття цих програм. Факторів може бути багато, але головне те, що медична сторона та позиція Міністерства охорони здоров’я та відповідність програм до міжнародних стандартів мають бути вирішальними чинниками. І за це доводиться боротись, бо у нас Міністерство охорони здоров’я дуже обережно бере на себе відповідальність.
