“Я його дуже просила і на колінах стояла: “Синок, не йди”. Ходила у військомат, просила “не беріть мою дитину”, бо він мав інвалідність - проблеми зі щитовидкою”.
Луганчанин Єгор Карпцов пішов на війну зовсім молодим - у 21 рік. На самому початку повномасштабного ворожого вторгнення хлопець зрозумів, що не може залишатись осторонь. Мати Оксана розповідає, що багато разів говорила з сином, і не хотіла підписувати документи, адже у такому молодому віці, щоб піти у військо, потрібна була письмова згода батьків.
“Я стільки умовляла його, стільки просила… А потім він підійшов до мене й каже: “Мама, відпусти мене, будь ласка”. І тоді я погодилась”, - зі сльозами пригадує мати.
Син потрапив у 25-ту Січеславську бригаду. Захищав країну під Авдіївкою.
3 березня 2022 року росіяни окупували Сватове. Родина Карпцових все одно залишалась в рідному місті, чекаючи старшого сина.
Оксана Карпцова каже, що Єгор допомагав евакуювати людей з Авдіївки, і бачив, скільки дітей залишилися без батьків. Одного разу він сказав в телефонній розмові: “Мама, я прийду у відпустку - давай візьмемо дівчинку”. Мати відповіла: “Синок, ти тільки прийди”.
Але він не прийшов... Єгор загинув на 18-й день великої війни.
“Вони довго нічого не їли, бо волонтери туди не виїжджали… Він голодний загинув. Ворожі танки йшли, і хлопці викликали вогонь на себе для того, щоб мирні жителі проїхали. Вони чітко розуміли, що загинуть”, - розповідає мати.
Минув рік
Після втрати старшого сина Оксана довго хворіла. Родина вирішила виїхати з окупованого Сватового, бо залишатися було, як неможливо морально, так і фізично небезпечно.
“Їхали через Росію. Інакше ніяк не можна було вже. На кордоні нас принижували, роздягали, питали, як ми любимо Путіна. Питали у мого молодшого сина, чи в нього всі книжки зі Степаном Бандерою? Мені казали: “Нє пєрєживайтє, ми вас освабадім”. В таких маленьких кімнатах тримали - відбитки знімали, а потім допитували два здорових кремезних чоловіка”, - розповідає Оксана.
Жінка каже, приїхали спочатку в Кривий Ріг, а потім в Новомосковськ Дніпропетровської області, де похований син.
“Ховала Єгора 25-та бригада, бо нас не було. Але зараз ми вже тут - з ним”.
Минув час, але Оксана завжди пам`ятала про бажання Єгора усиновити дитину. Вона звернулась до чоловіка Олексія з проханням виконати побажання сина. Деякий час чоловік сумнівався, бо кожному з подружжя по 45 років і є ще молодший рідний син Матвій.
Втім, пізніше чоловік таки погодився: попросив дружину дізнатися в службі зі справ дітей, які саме документи потрібні для усиновлення.
“Я пішла, мені все розказали, але попередили, що доведеться їхати за кордон, тому що всі наші діти-сироти зараз за кордоном”.
Родина пройшла спеціальну програму підготовки й подала документи. 28 січня 2024 року родина Карпцових поїхала за дівчинкою до Нідерландів. Але так сталося, що повернулися не з однією прийомною дочкою, а з чотирма дітьми.
“Ми всі пам'ятаємо”
“Спочатку до нас вибігла Анічка, а потім її сестри і братик. І всі вони питали: “Ти моя мама? Ти приїхала за мною?” Ці їхні оченята - такі дорослі… Ми були трішки в шоці, бо не дуже розраховували на таку кількість дітей, а планували одну дівчинку”.
Врешті решт Оксана та Олексій Карпцови всиновили трьох дівчат і хлопчика. І якщо жінка мала сумніви, бо боялась, що не впорається, то чоловік сказав: “Оксано, йдемо до кінця”.
В Гаазі, де оформлювали документи, було багато бюрократичних питань. Оксана каже, що, з тих чи інших причин, з-за кордону не дуже хочуть віддавати українських сиріт.
Мати пригадує, плачучи, як родина отримала виплату після загибелі сина. До останнього не витрачали ані копійки з тієї суми.
“Мені потрібен був спортивний костюм, я купила, а потім я тиждень лежала розбита… дуже погано мені було. За ці гроші ми тільки допомогали військовим - багато всього купили. Загалом я не знала, що з цими страшними грошима робити. І це ще нас трішки підштовхнуло взяти дітей, і вкласти ці кошти в них”, - ділиться Оксана Карпцова.
Дітям зараз 4, 5, 6 і 7 років - всі погодки. З першого дня вони називають Оксану та Олексія “матуся”, “татусь”, а бабусю, яка нещодавно виїхала з окупації, - “бабулечка”.
“Ми багато часу проводимо разом: гуляємо, граємо, відвідуємо всілякі заходи. А також завжди беремо дітей на кладовище, де поховані наші герої. Вони спостерігають, як ми прибираємо могили, шануємо пам`ять. Розповідаємо дітям про подвиги, які хлопці роблять щодня, що це треба цінувати. Ми дуже намагаємось виховувати патріотів”, - каже Оксана.
