Спеціальні потреби

Горе, гордість і гнів. Згадуючи загиблих Майдану


«Для України може майбутнє краще буде, а для нас нічого подібного. Ми те, що втратили, втратили, а так...», – сказав він.

Сергій Нігоян поїхав з дому з невеликого села Березнуватівка, що на Дніпропетровщині, на початку грудня 2013 року, щоб приєднатися до мітингувальників Євромайдану.

Легко впізнаваний через свою помітну чорну бороду, 21-річний чоловік скоро став доволі відомим на площі Незалежності, де він рубав дрова чи відповідав за охорону. Він загинув 22 січня під час протистояння між протестувальниками та правоохоронцями. За словами медиків, він отримав декілька кульових поранень у груди, голову та шию.

Його батьки, які говорять, що їм «все рівно, хто керує» країною, були проти його від’їзду. Тепер вони звинувачують колишніх керівників Євромайдану, деякі з яких отримали портфелі у новому уряді, у тому, що вони відвернулися від вбитих протестувальників.

«Навколо Майдану бігали, ходили, орієнтували, а сьогодні їм абсолютно все одно. Навіть ніхто не дзвонив, не приїхав і не питав», – сказав Гарік Нігоян.

Тим не менш, мільйони українців цього тижня вшанують пам’ять Сергія Нігояна, так само, як і більш ніж 110 активістів, які втратили свої життя на Майдані.

Ідеї вшанування пам’яті жертв надходять з усіх куточків України. Іменем Нігояна у місті Бережани, Тернопільської області, назвали площу. Український композитор Валентин Сильвестров склав гімн на його честь.

У Львові члени міського альпіністського клубу планують назвати гору на східному Кавказі на честь свого друга та колеги, альпініста Юрія Вербицького.

Над матеріалом працювали Анна Шаманська та Bigg Clair

Передрук з "Радіо Свобода"

Розсилка

Recommended

  • Підписуйтеся на Голос Америки Українською в YouTube

    Підписуйтеся на Голос Америки Українською в YouTube

XS
SM
MD
LG