Рік тому, 16 березня 2022 року російські військові скинули авіабомбу на будівлю Маріупольського драмтеатру, яка служила прихистком для сотень місцевих жителів. Експерти ОБСЄ та організації Amnesty International назвали атаку на театр воєнним злочином.
Дослідники з українського Центру просторових технологій розслідують трагедію за допомогою сучасних технологій: очевидці взаємодіють із 3D-моделлю театру та “вбудовують” у неї свої спогади. Засновник та директор Центру просторових технологій Максим Рохманійко розповів “Голосу Америки” про те, як триває розслідування.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності
Ксенія Туркова. Як довго ваш центр розслідує атаку на театр? Ви почали роботу одразу після атаки, рік тому?
Максим Рохманійко: Ми взагалі, можна сказати, почали займатися цими темами нещодавно. Ми знали методи, з якими зараз працюємо. Але з перших днів повномасштабного вторгнення ми шукали саме те місце, де можемо бути найбільш корисні. Тобто ми спочатку пробували більш загальні речі, картографували, збирали всі випадки на мапі, допомагали іншим організаціям з такою роботою. Звичайно, що коли стався саме цей удар театр, ми на нього одразу звернули увагу. Ми скачали максимальну кількість медіа, які були онлайн, ми їх максимально заархівували. Але сідати і працювати з цією справою як однією з основних в наших розслідуваннях ми почали тільки на початку літа. Тоді одна з наших колег пішла в архів, знайшла креслення театру, і ми вже почали набагато більше гранулярний процес розслідування і досліджень саме навколо простору будівлі.
К.Т.: А що таке методологія просторових свідчень і як ви її використовуєте? Я думав що не всі наші глядачі та читачі знають, що це, тому це буде корисним розповісти про це. Що це за методологія?
М.Р.: Я взагалі можу сказати, що природа роботи нашого центру — вона з самого початку побудована навколо того, щоб розуміти якісь складні процеси і проблеми за рахунок простору. Просто до повномасштабного вторгнення ці проблеми і процеси, які ми намагалися зрозуміти, дуже відрізнялись. Але сам принцип нашої роботи полягає в тому, що є одна просторова модель, і навколо неї збирається дуже багато різної інформації, і за рахунок процесу цього збору можна краще щось зрозуміти. Власне така сама методологія застосовується нами в кейсі про Маріупольский театр, і в цьому випадку нам дуже сильно допомогли свідки.
Двоє наших свідків — Сергій та Євгенія Забогонські — майже двадцять років працювали в театрі, вони знають його як своїх п'ять пальців і знають, чому певні стіни в театрі виглядають зараз не так, як вони накреслені на кресленнях, в якому році був цей ремонт. І ці люди нам дуже сильно допомогли, тому що вони на кресленнях вказували принципи розселення: де були люди, куди селили вагітних жінок і подібні речі. Є велика кількість свідків, з якими ми провели оці просторові інтерв'ю, сенс яких в тому, що свідок сідає навпроти просторової моделі театру, знаходить місце, де він був, де він (чи вона) там жили.
Багато з цих людей волонтерили, відповідно, вони можуть розповісти, як вони готували їжу, наприклад. Це дуже важливо, тому що, наприклад, мабуть ви знаєте, що дуже багато людей, яки виїжджали з Маріуполя, проходили фільтраційні табори, і всі дуже боялися, що в них знайдуть якісь фотографії. Нам дуже часто свідки кажуть: “От у нас була фотографія цього, але, на жаль…” І саме завдяки такому процесу нам вдається реконструювати якісь, можна сказати, втрачені зображення, і зрозуміти, що саме було в театрі, як він жив весь цей час між 24 лютого і 16 березня, коли в нього, власне, потрапила бомба.
К.Т.: Як відбувається просторове інтерв'ю? Люди дивляться на 3D-моделі, і це допомагає їм згадати що відбувалося в залі?
М.Р.: Щоб розказати про цей процес повністю, ми ідентифікували максимальну кількість людей, яких змогли знайти, хто взагалі був в театрі. Спочатку ми просто з цими людьми зідзвонилися по Zoom, поговорили десь протягом години і встановили, де вони були, що вони знають, як вони жили в театрі та інше. Ми також шукали свідків таким чином, щоб їхні місця в театрі якимось чином перетиналися, але, з іншого боку, доповнювали одне одного, і нам вдалося записати дванадцять таких інтерв'ю. Вони в середньому шість годин довжиною. Це дуже спокійний процес, коли свідок спочатку розповідає історію того, як взагалі вони зустріли повномасштабне вторгнення, де вони були, як вони вирішили піти в театр, чому саме вони там опинилися.
І наступний крок — вони заходять з нами в модель театру і розповідають історію, як вони зайшли і де вони поселилися. Тобто ми, відповідно, просто слідкуємо за всім, що свідок розповідає, приходимо в місце, і в якийсь момент свідки просто починають самі моделювати, по суті, нашими руками і кажуть: “Оце сюди посунь, тут стояли 800-літрові бочки з водою”. І наші моделювальники додають всі ці деталі в модель. Це важливо, тому що це дає нам змогу отримати дуже детальну і крос-верифіковану картинку того, як люди жили в театрі, і це, знов таки, цінно в різних контекстах, в тому числі в контексті розслідування.
К.Т.: Яку роль тут виконують дослідники-архітектори?
М.Р.: Ну, це і є ми, це люди, які полегшують цей процес. Щоб сталися ці інтерв'ю, потрібно було зробити дуже багато попередньої роботи. Тобто ми знайшли в архівах креслення, побудували 3D-модель — спочатку побудували таким, яким він був в 60-х роках. Потім поговорили з людьми, які дуже добре його знають, виправили якісь зміни, внесли якісь деталі.
Ще ми поїхали в Полтаву, і в Полтаві є театр, побудований аз таким же кресленням — він майже один в один, особливо в середині, виглядає як Маріупольський драмтеатр. І ми його відсканували за допомогою техніки лазерного сканування. Тобто в нас були дуже детальні місця, про які свідки просто казали: “О, тут було моє ліжко”, тому що насправді зсередини багато просторів просто неможливо відрізнити. Власне, ця робота і є з простором з розумінням того, як він змінювався, з розумінням того, наприклад, де зроблені всі фотографії. Тобто перед всіма раундами інтерв'ю ми визначили локацію в театрі близько півтори тисячі фотографій та відео з різних періодів. Тобто є фотографії, наприклад, простору під сценою: ми повинні були розібратися, що це саме простір під сценою, з якого боку ця фотографія зроблена. І всі ці фотографії ми алгоритмічно встановлюємо в 3D-моделі будівлі.
К.Т.: На які головні питання ви намагаєтеся відповісти своєю роботою?
Це дуже базові питання, але ми намагалися на них відповісти з таким рівнем деталізації, щоб не було навіть мови про будь-яких військових театрі, чи про військову базу, чи що завгодно такого роду
М.Р.: Важливо сказати, що те, що ми публікуємо зараз, це перша частина розслідування, зосереджене на тому, що відбувалося в театрі до вибуху. Для нас важливо було показати цивільну природу цього простору, де були люди, скільки їх було і що вони робили. Це дуже базові питання, але ми намагалися на них відповісти з таким рівнем деталізації, щоб не було навіть мови про будь-яких військових театрі, чи про військову базу, чи що завгодно такого роду. І знову-таки — важливий рівень деталізації, рівень розуміння цього, як наші свідки розказують про ці комуни, — він навіть для судового процесу може бути корисним в тому сенсі, що важливий не тільки саме факт, що це цивільний осередок, важливе ще, наскільки його природа специфічна, наскільки люди організувалися в театрі, як вони разом жили, як вони взагалі шукали їжу, допомагали не тільки одне одному, а і сусідам з навколишніх будівель. От, власне, про цю історію перша частина нашого розслідування.
К.Т.: А що найбільш ускладнює саме процес дослідження?
М.Р.: Є два моменти: перший — це те, що Маріуполь окупований, і доступу до будівлі немає. Доступу до руїни не було, а зараз вже і руїни немає. Тобто в кінці минулого року окупанти знесли ту частину будівлі, в яку потрапив авіаснаряд. З іншого боку, ми знаємо, що певні докази просто втрачено — саме через цей страх фільтраційних таборів, через страх того, що в людей будуть запитувати про театр і подібні речі.
Звичайно, це ускладнює наш роботу, але, з іншого боку, це якраз той контекст, в якому наші методи найбільш продуктивні, тому що ми працювали з рядом українських правозахисних організацій, які можуть поїхати в Харківську область, в Чернігівську область, в Миколаїв, щось зафіксувати, заміряти, відсканувати.
З Маріуполем такої можливості немає, якоюсь мірою оця віртуальна модель, яку ми так ретельно збираємо, по суті, і є таким способом хоча б в символічній площині захопити цей простір театру назад і працювати з ним так, як ми вважаємо за потрібне, з точки зору того, що це дійсно місце однієї з важливих трагедій часу повномасштабного вторгнення.
Форум