Від організаторки медпунктів на Майдані під час Революції гідності до професійної роботи у Генштабі ЗСУ. З 2014 року Марія Назарова будує та розвиває тактичну медицину в Україні: навчає медичних інструкторів Сил оборони, інтегрує стандарти НАТО в домедичну допомогу в умовах бойових дій. У рамках адвокаційної поїздки до США Марія Назарова разом з українськими військовими та ветеранами відвідала Вашингтон.
Журналіст Української служби Голосу Америки Юрій Солонець розпитав Марію Назарову про те, як змінилася тактична медицина в Україні з початку повномасштабного вторгнення, а також чому партнерам Києва вже зараз варто звернути увагу на виклики українських парамедиків.
Інтерв'ю скорочене та відредаговане для ясності та плинності.
Юрій Солонець, Голос Америки: У своїх інтерв’ю українським медіа, ви зауважуєте, що на початку вашого шляху, в українській тактичній медицині не було чого реформувати (через її відсутність, як явища). Як сформувалася українська тактична медицина?
Марія Назарова, бойова медикиня, інструкторка з тактичної медицини NAEMT: Ми її спочатку сформували, а вже потім реформували. Цей процес досі триває. Коли ми починали десять років тому, нам доводилося будувати все буквально з нуля, стикаючись з сильним опором системи. До 2014 Українська армія знала виключно радянські настанови. Треба сприймати як факт, що в нас було все, як у росіян, з єдиною відмінністю — вони мали (і мають) значно більше грошей. Тоді ми запитали себе, як нам робити так, щоб наші поранені виживали.
Бо, коли ми діяли за приписами радянських підручників, поранені помирали. Тоді й почалося масове запозичення міжнародних практик, зокрема американських. Багато у чому нам допомагали Велика Британія та Канада. Але тут теж варто розуміти, що наш “ідеальний орієнтир” не такий, як у США.
Американці користуються концепцією “золотої години” — тобто транспортування пораненого з поля бою до госпіталю має тривати не більше ніж одну годину. Наш догоспітальний етап значно відрізняється. Ми й у 2014 не могли евакуйовувати пацієнтів так швидко, як би нам хотілося, а зараз це стало просто неможливо. Наші умови — вони інші. Ми можемо перебувати по шість годин під безперервними обстрілами, нам треба переливати кров прямо на фронті. Це не про те, що ми такі бідні та нещасні й нам важко.
Ми створюємо щось краще з того, що маємо. Тому, якщо у нас все не рівно так, як у Джонні з Алабами — це не означає, що все погано. Це просто зовсім інші умови, в яких існує українська тактична медицина. Вона сформувалася, формується і буде формуватися. І опишемо ми її повністю тільки після закінчення війни.
Ю.С.: Українські бойові медики переймали та переймають найкращі світові практики. Чи цікавляться міжнародні партнери українському досвіду бойової медицини?
Будь-яка війна не з терористами, а з регулярною армією іншої країни буде виглядати так само як російсько-українська
М.Н.: Є окремий інтерес, але цього дуже мало. У зацікавлених відсутня фізична можливість приїхати на передову, щоб у нас вчитися. Звичайно, ми ділимося певними звітами та інформацією з партнерами, але цього недостатньо. Всі країни західного світу, які розуміють, що можуть опинитися у третій світовій війні, вже зараз мають дивитися на Україну. Будь-яка війна не з терористами, а з регулярною армією іншої країни буде виглядати так само як російсько-українська. Неможливість завжди мати вогневу перевагу, евакуації по 6-12-30 годин наземним транспортом без гелікоптерів, потреба наближати порятунок пораненого руками бійців, які вміють проводити медичні маніпуляції.
Ю.С.: Тактична медицина Сполучених Штатів спирається на протоколи TC3 (Tactical Combat Casualty Care). Ці ж інструкції використовують й українські бойові медики. Впровадження TC3 у США почалося ще в 90-х. Скільки часу є в України?
М.Н.: Коли ми говоримо про армію Сполучених Штатів, чомусь думаємо, що в них все було добре від самого початку. У 1996 TC3 були вперше написані й тільки у 2018 ці протоколи стали єдиним стандартом для армії. Їм знадобилося 22 роки, щоб уніфікувати процеси для кожного виду військ. Очевидно, що у нас цього часу немає. Ми 10 років працюємо і 10 років незадоволені результатом. Ми воюємо на своїй території, це ускладнює можливість проведення довготривалих реформ та поступової підготовки медиків і військових. Хотілося б робити так, як пишуть книжки, але зараз підготовка відбувається за принципом хто їде першим, того й готуємо.
Ю.С.: Скільки триває підготовка бойового медика?
М.Н.: До 2022 року підготовка тактичного бойового медика тривала чотири місяці. Зараз шлях до сертифікації значно скорочений, елемент відбору мінімальний, бо нам треба кілька сотень бойових медиків одномоментно. Ми пояснюємо новеньким, що успіх їхньої підготовки й відповідно рівень виживання їх побратимів залежить більше від них самих, ніж від інструкторів. Треба бути зацікавленим у своїй професії та бути готовим вчитися 24/7.
Ю.С.: В чому важливість уніфікації? Ви часто підкреслюєте необхідність “однаковості” процесів на кожній з ланок.
М.Н.: Право на свою думку в медицині треба заслужити. У мене є власна думка з більшості питань, але мені важливіше говорити з моїми колегами спільною мовою. Протоколи тактичної медицини — це концентровані знання, викладені так, щоб ними можна було користуватися. Тобто, коли до мене потрапляє військовий з іншого підрозділу, я маю розуміти, що допомога йому була надана за спільним протоколом, виконані певні, зрозумілі мені, маніпуляції. І, навпаки, якщо пацієнт від мене потрапив до іншого медика,— той розуміє, що було зроблено до нього і як йому діяти далі. Це передбачуваний шлях пацієнта. Якщо ми кажемо про креативність думки на якомусь з етапів — армія так не працює. Нам треба, щоб все було однаково. Якщо кожен діє, як хоче, у нас буде 9 з 10 ампутацій.
Ю.С.: Як досягти уніфікації в галузі тактичної медицини?
Нововведення можливі, але їх треба тестувати ізольовано, і впроваджувати лише після доведення ефективності
М.Н.: Моя відповідь нікому не подобається. Треба дуже довго робити одне й те саме. Незважаючи ні на що. Тисячу разів повторювати однакові дії. Щоразу коли у нас відбуваються зміни у командуванні медичних сил чи навіть приходить новий керівник медичної частини в межах бригади, збираються робочі групи й відбувається перезапуск процесів. Добре, що ми невпинно прагнемо до змін і покращень, але часто це просто неефективно. Вже є протоколи, які працюють. Нам потрібно зійтися на тому, що ми використовуємо одні й ті самі настанови, незалежно від змін у командуванні. Нововведення можливі, але їх треба тестувати ізольовано, і впроваджувати лише після доведення ефективності.
Ю.С.: Радянські методи та світові практики. Як це відображується у відсотковому співвідношенні військових, які вижили?
Коли в нас 10% важко поранених в госпіталі, це означає що більшість із них не доїхали
М.Н.: У мене немає при собі цифр, але я наведу дуже важливу статистику. У 2014 році у нас було в госпіталі пацієнтів, які кваліфікувалися як важко поранені, близько 10%. Зараз, наприклад, у нас (умовно) 40% важко поранених у шпиталі. Це дуже добре цифра, яка означає, що важко поранені доїхали. Коли в нас 10% важко поранених в госпіталі, це означає що більшість із них не доїхали. Статистика пишеться на пацієнтах, які вже знаходяться у відділенні госпітальної допомоги. Якщо в тебе мало пацієнтів ушпиталених, це означає, що вони перейшли до інших статистики — статистики безповоротних втрат. Це вам приклад того, як працюють протоколи тактичної медицини.
Ю.С.: Чи вистачає станом на зараз бойових медиків?
М.Н.: Вони потрібні завжди. Кількість збройних сил з початком входу в активну фазу війни зросла. Ми досі маємо дефіцит. Він настільки страшний, що у нас бувають випадки, коли на посаді бойового медика — хірург. Це дуже погано, бо означає, що ми не змогли завербувати людину без медичної освіти. Хірург потрібен у госпіталі. Зараз може бути так, що бойових медиків менше, ніж професійних лікарів.
Ю.С.: Яка ситуація з аптечками та турнікетами? На початку повномасштабного вторгнення існували проблеми з якістю медичних витратних матеріалів.
М.Н.: На жаль, вони досі є. Навіть один неякісний турнікет — це вже більше ніж потрібно. Звичайно, вже менше турнікетів, надрукованих на 3D-принтерах. Біль цієї проблеми в тому, що неможливо помахом руки змінити все неякісне на якісне. Не вистачить рук інспекторів це перевірити. Навіть самі військові можуть не орієнтуватися утому, що якісне, а що ні. Це знову про уніфікацію.
У нас відсутня модель, коли Медичним командуванням ухвалено кілька найменувань турнікетів, які мають бути в обігу, все, що за межами цього списку – непридатне для використання. Регуляція за таким принципом наразі відсутня. Армія тим і чудова, що все має бути однаковим. У такому випадку немає занепокоєнь щодо якості турнікета чи наповнення аптечки. На жаль, Командування медичних сил реагує тільки на публічні скандали.
Ю.С.: Чого досягнула українська тактична медицина на десятий рік війни і на третій повномасштабного вторгнення?
М.Н.: Все більше людей розуміють потребу в якісних засобах надання догоспітальної допомоги. Що ми робимо такого що не робили раніше інші — це дуже поглиблене навчання з тактичної медицини для людей взагалі без медичної освіти.
Ми почали переливати кров на догоспітальному етапі й ті підрозділи, які у цьому залучені, побачили покращення виживання поранених. Це абсолютно безпечно це універсальна кров, яка не викликає реакції на сумісність. Великі досягнення є у стабпунктів, тому що вони дуже відрізняються від умов у яких працювали мобільні госпіталі в інших країнах. Росія постійно обстрілює як цивільні, так і військові лікарні. Нам треба ховатися, постійно переїжджати, обладнувати брудний підвал в операційну, в якій має бути якась стерильність. Це величезне досягнення. Ми почали багато використовувати ультразвук і портативні рентгени, які на жаль, закуповуються не державою, а волонтерами.
Ю.С.: Що можуть зробити міжнародні партнери, зокрема Сполучені Штати, щоб покращити стан української тактичної медицини?
М.Н.: Щоб покращити українську тактичну медицину і виживання поранених американські партнери мають дати нам більше озброєння. І це не заготовлена фраза, яка збігається з загальними закликами. Це дуже просте розуміння будь-якого медика в Україні, що найкраща медицина — це артилерія. Я знаю як надавати допомогу своїм постраждалим. Я дуже добре вмію робити все, що стосується догоспітального етапу. Як і мої колеги. У нас є кров, у нас є ультразвуки, бинти всіх видів і так далі.
У нас немає можливості вивести пацієнта по шість годин з-під обстрілів. Єдині ліки від цього — артилерія, дрони, розвідка зв'язок. Це все військові завдання, які мають бути виконані, щоб покращити виживання наших поранених.
Коли я говорила з американцями про інноваційні технології, йшлося про штучний інтелект про супутникові знімки — великі технології. А в нас є один запит, рішення для його досі не існує, хоча це не ракетобудування. Нам треба гріти пацієнтів без електрики. Коли ви це озвучуєте в голос, звучить якось просто і неважливо. Уявіть, що вам потрібно 6 годин просидіти в окопі, — ямі з сирої землі. Де ми сидимо по шість годин зі своїми пацієнтами, чекаємо на евакуацію й увесь цей час їх треба гріти. Придумайте маленьку штуку, яка зігріє пацієнта без електрики, яка буде компактною у нашому рюкзаку.
