"Хочу поділитися чудовою новиною. Мого брата сьогодні повернули додому", – 13 вересня 2024 року таке повідомлення отримала Українська служба Голосу Америки від Ольги Пилипей із Рівного.
Наприкінці березня 2024 року вона з групою активістів приїжджала до Вашингтона, зустрічалася з американськими організаціями, медіа, а також представниками Конгресу і Держдепартаменту, закликаючи до міжнародної підтримки в питанні звільнення полонених, зокрема свого брата Юліка.
Юліан Пилипей – професійний військовий, який вступив до ЗСУ у 2013 році. З 2017-го він служив у морській піхоті в Маріуполі. У час повномасштабної війни Росії проти України був командиром мінометної батареї першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти ВМС України.
14 квітня 2022 року Юліан Пилипей разом із багатьма іншими українцями, що перебували на Маріупольському меткомбінаті імені Ілліча, потрапив у російський полон під час спроби прорватися до "Азовсталі".
Про те, що Юліан у полоні, його родина дізналася, коли після кількаденного мовчання з його номера надійшло повідомлення рідним: "Он у нас, не переживайте, скоро будет дома".
Додому Юліан повернувся через 2 роки і 5 місяців - під час обміну полоненими 13 вересня 2024 року ще з 48 українцями.
До останнього морпіх думав, що його етапують до російської тюрми, адже в Росії на нього завели кілька кримінальних справ, а також звинувачували в роботі на американську розвідку.
Інтерв'ю відредаговане та скорочене для ясності та плинності.
Щаслива п'ятниця, 13-тe, і картопля від Лукашенка
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Юліане, як відбувалося ваше повернення додому? Росіяни казали вам, що везуть на обмін?
Юліан Пилипей, колишній полонений, екс-командир мінометної батареї першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти ВМС України:
Нас обміняли в пʼятницю, 13-го. Кількома тижнями раніше я здав ДНК-тест, пройшов ще певні процедури, а за кілька днів до обміну, у вівторок зранку, мене викликав слідчий. Утім, тут нічого дивного, слідчі зі мною працювали вже багато разів, бо в Росії на мене завели кримінальну справу, мене двічі засудили.
Суд пройшов заочно, тож мені принесли вирок суду, аби я його підписав. Прийшла також адвокатка з Москви, і сказала: "Ти ж розумієш, я тут формально, я тобі нічим допомогти не можу".
Адвокатка з Москви сказала: "Ти ж розумієш, я тут формально, я тобі нічим допомогти не можу
Я розумів, що це формальність, і що суддя вже вдарив молотком і рішення ухвалене. Тож, я попросив, щоб це все швидше закінчити, я хотів повернутися в камеру, мав там недочитану книгу.
Тож у вівторок я підписав вирок суду, а в середу зранку відчинилася камера, зайшов слідчий-оперативник, який останнім часом зі мною працював, і сказав: "З речами на вихід". Я був стовідстоково впевнений, що мене етапують.
А до цього нас довгий час не стригли, слідчий на мене подивився, дав машинку і сказав зголити бороду, я зголив. Поруч зі мною було ще кілька людей, серед яких я впізнав офіцера зі свого батальйону. Він питав, куди їдемо, я казав, що на етап. На обмін навіть найменшої надії не було.
Дві доби дороги автозаком, потім - потягом, і знову автозаком. Нас привезли в СІЗО в Новозибкові, це поруч із Чернігівською областю. Оскільки я вже там був у 2022 році, то всі місця впізнав.
Я бачив листок зелений, дерево, і мені так добре було від того
Там я тішився тому, що з вікна побачив дерева. Я бачив листок зелений, дерево, і мені так добре було від того, бо я не бачив цього за 2,5 роки взагалі. А там за решіткою було видно приватний сектор, десь там мигав світлофор, шматочок життя, і я дивися, тішився.
Потім зранку нас підняли, сказали забрати речі з камери, була перекличка, і ми сіли в цивільний автобус. І тут уже почали закрадатися якісь думки... Я по сонцю відслідковував напрямок, куди ми їхали.
Подарунок від Лукашенка
І ми заїхали на територію Білорусі, а потім на кордоні Білорусі з Україною вийшов російський спецназ, зайшов КДБ Білорусі в цивільній формі.
Вони ввічливо спілкувалися, і сказали: "У нас для вас є презент від Олександра Григоровича Лукашенка, і дали кожному по два пакети. В одному - сухпайок у дорогу, в іншому - гарячий обід, звичайно, картопля.
Після тих двох із половиною років харчування в полоні та картопелька була настільки смачна, а там була ще якась котлетка, вафелька, шоколадка.
Потім усе якось дуже швидко відбулося, ми перетнули кордон і я побачив вивіску "Україна". І я не міг повірити. Я десь місяць не міг прийти до тями і зрозуміти, чи це правда, чи це мені сниться, і боявся, що проснусь, а я насправді в камері...
Я думав, що я такий "мужик", що справлюсь, що не буду плакати, але це сильніше за тебе
Зустріла нас дуже гарно морська піхота... Заспівали гімн. Це було до сліз. І тут до мене підійшов чоловік, дав мені телефон, а на зв'язку – моя дружина. І я просто так почав плакати, як дитя. Я думав, що я такий "мужик", що справлюсь, що не буду плакати, але це сильніше за тебе. Бо ти жив цим 2,5 роки і тут чуєш її голос, розумієш, що вже дома, і це просто словами ніяк не передати взагалі. Це таке відчуття.
У мене навіть зараз очі наливаються, коли це згадую. Це одні з найтепліших спогадів у моєму житті.
Тепер п'ятниця, 13-те, для мене максимально щасливий день.
"Я в молитвах просив: "Боже, не дай мені зійти з розуму, я не хочу збожеволіти
І. Ш.: Ви тримаєтесь, розмовляєте і виглядаєте зараз так, ніби й не були в полоні.
Ю.П.: Я навіть не знаю, можливо, це в мене такий характер. Я завжди намагався залишатися на позитиві.
Хоча після допитів приходив і в мене було дві реакції – або істеричний сміх, або я закривався в собі на декілька годин чи діб.
Були моменти, коли було настільки тяжко, що словами це ніяк не описати
Були моменти, коли було настільки тяжко, що словами це ніяк не описати. І в такі моменти я в молитвах просто просив: "Боже, не дай мені зійти з розуму, я не хочу збожеволіти, щоб не стати інвалідом у психологічному сенсі". Намагалися залишатися на позитиві.
Наприклад, на Різдво ми співали колядки, було кілька хлопців із заходу України, де ці традиції поширені.
А вони (росіяни - ред.) стукали нам у камери, казали: "Закрийте роти", і ми співали тихіше, але співали, і колядки, і щедрівки.
Крім того, я з хлопцями займався англійською мовою, викладав їм, також займався рукопашним боєм, бо маю досвід у єдиноборствах, також я трохи розбираюся в тому, як робити масажі. Тож був такий період, коли я мав 7-8-годинний робочий день: 3-4 години викладання англійської, 2-3 години – рукопашки, ще година – масажі, особливо для старших чоловіків.
Я намагався і сам триматись, і хлопців підтримувати. Я завжди хлопцям казав, що ми не маємо права на відчай, нашим рідним там також тяжко, в нашій країні зараз найжахливіша війна на планеті, я не знаю, за скільки років. Тож ми не маємо права.
Наша війна тут, у цій камері
Адже це наша війна тут, у цій камері, чи вона 2 на 2 метри, чи 3 на 5 – це теж наше поле бою. Ми себе показали на полі бою в Маріуполі, і тепер також маємо себе тут показувати.
Ми намагалися просити книжки, елементарні речі, такі як мило, щоб нас чули, і щоб не опускалися руки. Бо я бачив хлопців, які опускали руки...і це страшно.
"Герб України електрошокером не випалюється, можете не намагатися"
І. Ш.: Де саме вас тримали в полоні?
Ю.П: Спочатку це була Сартана, потім – Оленівка, Таганрог, Новозибків у Брянській області, потім – Курськ, там я був найдовше – 1 рік і 10 місяців, і потім – Мордовія і знову Новозибків.
Люди там були озвірілі, вони нас ненавидять такою ненавистю, яку можна лише собі уявити
У Сартані – це просто старі сараї, в Оленівці – старі бараки, розконсервовані зони, в Таганрозі – СІЗО, мабуть, одне з найгірших місць, у Новозибкові – теж СІЗО, як тюрма. У Курську також було схоже на тюрму, і в Мордовії, там було дуже холодно... в нас була помаранчева форма, нам не давали спідньої білизни – просто кітель, штани і капці. В усіх СІЗО ставлення було різним.
І. Ш.: Чому в Таганрозі було найгріше?
Ю.П.: Бо це було на самому початку, здається, це був травень 2022-року. Люди там були озвірілі, вони нас ненавидять такою ненавистю, яку можна лише собі уявити.
Харчування... приносили черпак зіпсованої кислої каші, а ти не гидуєш, бо голодний.
Тебе б'ють із такою інтенсивністю, що ти не можеш навіть торкнутися землі. Це було в Таганрозі
А саме ставлення... Вперше в житті я зрозумів, що можна від побоїв просто літати по камері, не торкаючись по 5 хвилин землі, бо в тебе є татуювання своєї держави, в якій ти народився і яку ти любиш. Тобто тебе б'ють із такою інтенсивністю, що ти не можеш навіть торкнутися землі. Це було в Таганрозі, і там був або чеченський, або дагестанський воєнізований спецназ.
До речі, в них така трохи "біполярка" – один тебе акуратно проводить, каже: "Не переживай, бити не буду", а інший – якби дати ніж, то б зарізав мене відразу.
І. Ш.: Ви зараз говорите про татуювання, яке маєте на нозі, – з тризубом. Воно було тригером для росіян?
Ю.П.: Спеціназівці відразу питали, чи є татуювання. Попросили показати герб, і спитали, чому він у мене на правій нозі. Я відповів, що це опора, опорна нога, в цьому є мій прихований сенс. Для них це відразу – фашист, націоналіст і т.д.
Для них це просто червоний прапор. Взагалі татуювання – це окрема тема. Багато хто називав герб України нацистським символом. Тут як горохом об стіну, ти їм нічого не доведеш.
Були випадки, коли били спеціально в герб, або били через герб. Також вони хотіли вивести це татуювання. Я сказав, що не дозволю цього зробити, бо це моє перше татуювання, це герб моєї Батьківщини, я її люблю.
І вони почали мені "випалювати" його електрошокрером. Але герб України електрошокером не випалюється, можете не намагатися, я точно знаю.
"Хотіли, щоб я сказав, що віддавав накази стріляти по мирному населенню"
І. Ш.: У вас зараз проблеми з правою ногою. Це через їхні побиття і намагання вивести тризуб?
Ю.П.: Ні, це не через герб. Просто сталося, що моя права нога – багатостраждальна. Справа в тому, що протягом двох років вони (росіяни - ред.) хотіли, аби я сказав, що віддавав накази стріляти по мирному населенню. Я казав, що такого підписувати не буду, бо не отримував і не віддавав таких наказів.
Прийшов хірург, вивів мене з камери і сказав, що треба різати, бо був ризик, що вона почне гноїтися. І просто в коридорі розрізав ногу. Без знеболювальних, я просто зціпив зуби
І з цього почалася кримінальна справа. Були допити. У лютому 2024 року на перевірці мені вдарили ногу берцем зі сталевою вставкою, і вона почала опухати.
Потім мене викликали на "допити", вимагали підписувати зізнання, і там страждала не тільки нога – було синє обличчя, побиті ребра, коліна. І мене продовжували в ту ногу бити, там з'явилася гематома, я взагалі не міг ставати на ногу, вона посиніла.
А через 2 тижні прийшов хірург, вивів мене з камери і сказав, що треба різати, бо був ризик, що вона почне гноїтися. І просто в коридорі розрізав ногу. Без знеболювальних, я просто зціпив зуби. Навіть спецназівець, який там стояв, зблід. Запитав, чому мене не забирають у медблок, а лікар відповів, що нам, полоненим, не можна туди.
З того часу я шкутильгаю на ногу, триває відновлення, але буду ходити, вже пробував бігати.
І. Ш.: Розкажіть детальніше про ті кримінальні справи, які на вас фабрикували.
Від самого початку вони хотіли, щоб я зізнався, що віддавав накази стріляти по мирному населенню
Ю.П.: Від самого початку вони хотіли, щоб я зізнався, що віддавав накази стріляти по мирному населенню, будинках.
Я їм відповідав: "Для чого нам вбивати своїх громадян і нищити своє місто? Чи мені розказати, як на моїх очах ви складали багатопововерхівки авіацією та артилерією? Наша авація туди не залітала, а артилерії було надто мало, щоб витрачати її на руйнування інфраструктури. Ви допускали, що в пологовому можуть бути діти і жінки? Ви допускали, що в підвалі драмтеатру може бути кілька сотень людей? Після того, як я це сказав, я просто два дні не міг ходити (через побиття - ред.).
Казали, що я віддав наказ розстріляти вісьмох цивільних осіб і сховати трупи десь у камінні. Вони намагалися мене змусити, я відмовлявся це підписувати, бо це неправда...
Тоді вони почали питати, чи, стріляючи по російських військах, я допускав, що там може бути мирне населення. Я відповів, що Маріуполь – це півмільйонне місто, і бої йдуть уже за місто, за кожен будинок, кожну вулицю, тож звісно, ти допускаєш, що там можуть бути люди.
Але якщо в динаміці бою противник наступає і ти маєш його знищити, то ти повинен, це війна. І от вони вчепилися до цього слова – "допускав" – і так пішла справа.
У них таких тригер до морської піхоти та "Азову". Навіть ФСБ-шники мені говорили, що морська піхота і "Азов" у Маріуполі "наколошматили" їх дуже багато , і що Грозний не стає в жодне порівняння з Маріуполем...
Тож 20 років мені дали за однією справою, другу справу ще не закрили, слідчий сказав, що за нею – мінімум 15 років дадуть, а можливо й довічне за сукупність цих, як вони кажуть, "злочинів".
Багато кому дали пожжиттєвий термін. Але це просто цифри, які ні на що не впливають, не грають ролі. Їм головне– показати, що вони ловлять цих "воєнних злочинців", задля чого вони проводять цю "операцію", війну повномасштабну.
І. Ш.: Знаю, що вас також звинувачували у роботі на США.
Ю.П.: Я проходив курс підготовки офіцерів морської піхоти у США. І росіяни хотіли, щоб я сказав, що я завербований агент ЦРУ. В мене це крім посмішки це не викликало нічого.
У камерах були люди з гепатитом С, туберкульозом, обпаленою шкірою, уламками всередині
І. Ш.: Розкажіть ще про умови в тих місцях, де вас тримали в полоні.
Ю.П.: Прогулянки були максимально рідко. Наприклад, в Курську їх узагалі не було. Наприкінці кілька разів виводили кудись під дах, де нічого не видно, з руками за спиною ми ходили там по 10-15 хвилин.
Я бував у камерах і одиночних, і де нас було двоє-четверо, восьмеро, і навіть 22. У камері, яка розрахована на 7-8 осіб, було 22 полонених, – це було жорстко. Хоча, з іншого боку, можна поговорити з одним, іншим, так легше час проходить.
І. Ш.: З вами в полоні було багато людей з проблемами зі здоровʼям? Як вони витримували такі умови?
Ю.П.: Були люди з гепатитом С, туберкульозом, люди, в яких гнили ноги, люди, які після поранення не змогли відновитися, з обпаленою шкірою, уламками всередині, нерухомим руками, бо не було належної медичної допомоги.
За виклик лікаря просто били по ребрах
У деяких місяцх вона надавалася в мінімальному обсязі, а іншому – тебе за виклик лікаря просто били по ребрах...
Був випадок, коли один морпіх із 36-ї бригади від дистрофії на руках у мене просто загинув.
Він кричав у мене на руках: "Юлік, Юлік..." Його забрали в лікарню, і хлопці, які звідти приїхали, сказали нам, що чоловік із СІЗО до вечора не дотягнув, помер. Просто дистрофія, інсульт, і все...
Ми допомагали одне одному постійно, якщо в когось були проблеми зі злоров'ям ділилися ковдрами, іншими речами, бо крім одне одного в нас там нікого не було. Росіянам було байдуже.
Один із видів катувань чи насилля, коли вони вмикали пісні зі словами "побєда", "ви давно не нюхали ядерного пилу", "розмотай хохла" – в такому стилі. І ці пісні грали настільки гучно, що ти навіть думок своїх не чуєш. Мені легше було, щоб мене побили палками, ніж 16 годин на добу слухати це.
Дехто з росіян підспівував. І я думав: " Ви серйозно? Ви ж не можете собі купити навіть дешевої ковбаси"... Вони дивувалися, коли один працівник прийшов із магазину з ковбасою. Вони також питали, чи в нас є автомобілі, і коли ми сказали, що є, вони такі: "Нічого собі ви, хохли, живете"!
"Нічого собі ви, хохли, живете"!
Або слідчий мені сказав: "Ну ви, українці, даєте. І англійську знаєте, і російську, і українську, і ще щось вивчаєте".
Мені 80% часу здавалося, що вони живуть ще десь у минулих століттях, ще за царя Петра.
І. Ш.: Як у вас відбувався зв'язок із зовнішнім світом, чи знали ви щось про те, що взагалі відбуваєтья в Україні?
Ю.П.: В тих умовах якось так дивно працюють відчуття, я думав, що таке буває лиш у фільмах. Ти завжди знаєш, котра година.
Крім того, звісточки надходять по слову. Десь увімкнулося радіо і ти щось почув, або хтось зі шпиталю прибув і якісь новини розказав, або в коридорі почув, як працівники спілкуються.
Також були хлопці, які потрапляли в полон у 2023-му році, пізніше, і вони приносили нам якісь звісточки. Наприклад, "крейсер "Москва" годує крабів", "Херсон звільнено", "Калуш виграв Євробачення"... і ми зразу ж такі: "Ми знали, ми знали... наші тримаються, молодці".
І коли потрапляли такі краплинки інформації, ми їх по кілька днів обговорювали з хлопцями. Бо росіяни намагалися створити вакуум, якщо десь увімкнеться радіо – вони бігли вимикати, бо не можна, щоб ми чули. Коли починала грати цивільна музика, то теж вимикали.
Так само, коли при нас хлопців забирали на обмін, у нас між собою була домовленість – хто потрапляє додому, передає привіт від усіх, знаходить рідних. Так само, коли я повернувся, у перший тиждень шукав усіх людей, із якими я знаходився в полоні, щоб передати привіт. А двоє хлопців, із якими я сидів, після обміну знайшли моїх рідних, передали їм привіт.
"Деяких собак спеціально травили на нас"
І. Ш.: Ваша сестра, перебуваючи з іншими родичами полонених у Вашингтоні, розповідала, що під час таких звісток від інших полонених вашій сімʼї розповіли про багато видів катувань, зокрема, спускання озвірілих собак.
Ю.П.: Так, ось від собаки залишився шрам (показує голову, – ред.). Деяких хлопців кусали за руки. Деяких собак спеціально травили на нас, а інколи вони ставили їх так, що їх не можна було обійти. І собака навчена, натравлена на полонених, і зразу хапає тебе, – перед входом до камери, перед допитом.
Такі методи– щоб ти завжди був голодний, у страху, щоб ти просто існував, щоб не було думок про боротьбу, про те, що ти українець, морський піхотинець...
Тому треба на весь світ кричати, бо хлопці більше 30 місяців перебувають там, і їх ще там багато, лише з моєї роти ще 22 морські піхотинці досі перебувають там.
Полон вбиває. Їх потрібно повертати
Так, дякувати Богу, вони живі, але полон вбиває. Їх потрібно повертати, вони на це заслужили.
Я можу говорити про кожного свого бійця – вони жодного разу не підвели, вони йшли на будь-яке завдання – чи це була безнадійна чи обнадійлива ситуація – неважливо, якщо треба працювати, вони працювали. Вони всі заслужили повернутися додому якнайшвидше. Вони віддали свій борг родинам і Батьківщині сповна і навіть більше.
На це пекло, на ці страждання, які вони там переносять, вони не заслужили. Вони заслужили на славу. Вони – герої, вони не злочинці, як Росія їх малює. Мене аж стискає всередині, за кожного мого бійця болить...
Потрібно на весь світ кричати: "Дістаньте їх, поверніть додому!
У Вашингтоні біля Білого дому 17 листопада відбулася чергова акція на підтримку українських полонених, зокрема захисників "Азовсталі". Такі акції ативісти регулярно проводять у США, закликаючи світову спільноту посприяти поверненню українців додому.
Як повідомляв Голос Америки, за даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, абсолютна більшість українських військовополонених – понад 95% - зазнає тортур під час перебування у російському полоні.
Дивіться також:
