За даними американської розвідки, проти України, у складі приватної військової компанії «Вагнера» воює близько 40 000 колишніх в'язнів російських тюрем, яким за півроку війни пообіцяли дострокове звільнення та погашення судимості.
Але з війни в Україні «поки що ніхто не повернувся», говоить Ольга Романова, Голова Фонду «Русь Сидяча», що надає юридичну і гуманітарну допомогу росіянам, які «зіткнулися з російськими слідством і пенітенціарною системою».
В інтерв'ю Російській службі «Голосу Америки» вона розповіла про те, де і в яких умовах утримують українських в’язнів та військовополонених, про те, як російська влада обманом змушує воювати проти України не лише своїх в'язнів, але і українських громадян, яких вона захопила в заручники, про позасудові страти «вагнерівців» та про нову категорію «іхтамнєт» – українських мирних громадян, яких тримають у російських СІЗО без офіційних звинувачень, без доступу до адвокатів і рідних і без визнання, що така категорія в'язнів взагалі існує.
Інтерв'ю перекладене з російської і відредаговане для ясності.
Ксенія Туркова, «Голос Америки»: Днями ви писали про ситуацію в окупованій Горлівці, де під російську мобілізацію потрапляють військовополонені. Як виходить, що українських військовополонених відправляють воювати проти України?
Ольга Романова: Ви знаєте, не лише полонених, а й українських в'язнів, які були викрадені з Харківської області, а також, наприклад, із Миколаївської (області, – ред.) вербують зараз у колоніях Росії. Військовополоненим і тим, хто, по суті, до них прирівнюється (а російська влада прирівнює до них громадян України, які колись служили, у момент військових дій, у 2015–2016 роках в АТО чи навіть у поліції) пропонують підписати відмову від обміну .
Натомість їм надається право на побачення з рідними. Для багатьох, хто перебуває в полоні з березня, це дуже важливо. Після побачення з рідними людині обіцяють помилування, і, як тільки він підписує такий документ, побачення дозволяються прямо у Горлівці.
Ми знаємо про кілька таких випадків – наприклад, рідні морпіха з 35-ї бригади, які мешкають у Маріуполі, подавали прохання про побачення та приїжджали. При цьому людина разом із проханням про побачення підписує прохання про видачу паспорта, тобто це фактично шантаж.
Після побачення полоненим видають паспорт РФ, але продовжують із цим паспортом утримувати в колонії, хоча він уже не військовополонений. А потім вручають мобілізаційний порядок денний з правом вибору: або ти служиш у "Групі Вагнера", або йдеш до якогось "Батальйону імені Богдана Хмельницького", або до "Партизанського загону Ковпака".
Але насправді вибору особливого немає, бо це все – бандитські утворення. Після цього до колонії людину вже не повертають, вона йде на фронт, а тим, хто в колонії залишається, кажуть, що її просто відпустили через помилування. Насправді ні.
К.Т.: Яка загалом зараз ситуація у в'язницях на окупованих територіях?
О.Р.: Власне, Горлівка зараз найголовніша в'язниця на окупованій території. Туди забирають і решту ув'язнених із Херсонської області. Але в основному всі вони спрямовані в колонії Росії: у Волгоградську область, Ставропольський край, Володимирську область, Краснодарський край.
Нещодавно з Краснодарського краю нам надіслали ось таке повідомлення: у Виправній колонії-5 (ВК-5) у Краснодарі, за інформацією від родичів українців, зараз перебувають близько двохсот засуджених, переміщених із Херсона. Їм активно пропонують підписати заяву на отримання російського громадянства та приєднатися до "Групи Вагнера". Крім того, колоніями Краснодарського краю з «гастролями» їздить «оркестр» — вербувати ув'язнених.
К.Т.: До речі, про "оркестр". Ми багато розповідали про те, як Євген Пригожин особисто їздить російськими колоніями і виступає з мотиваційною промовою, вербує ув'язнених. Нині він особисто продовжує їздити?
О.Р.: Все рідше та рідше. Він зараз зосереджений на Бахмуті, на фронті, і я давно не чула, щоб він особисто приїжджав кудись.
К.Т.: Але вербування, як і раніше, йде повним ходом? Про які цифри можна говорити, якщо рахувати з початку війни?
О.Р.: З червня, відколи цей процес розпочався, ми можемо говорити зараз впевнено про 35 тисяч. Так, вербування йде повним ходом, але зараз успіху в цьому все менше. Якщо раніше, ще влітку та восени, з кожним вербуванням виїжджало кілька сотень людей, то зараз цифри зовсім інші. Наприклад, минулого тижня було вербування в ВК-4 Іванівської області – записалося 29 осіб. Поки що це найменший "улов" "вагнерівців".
К.Т.: Чому менше записуються? Люди почали розуміти, що насправді відбувається?
О.Р.: На жаль, вони не почали розуміти, що йде війна. Вони не розуміють (або це їх влаштовує). Вони швидше почали розуміти, що їх обманюють: із грошима, з помилуванням, з умовами, з усіма цими «фронтовими» тощо. Був величезний вал із початку мобілізації, але зараз він зупинився. Ув'язнені більше не поспішають на фронт.
Основною мотивацією більшості з них були свобода та помилування, повернення до Росії зі зняттям судимостей. Спочатку їм все це уявлялося зовсім в інших фарбах. Зараз стало зрозуміло, що ні про яке повернення до Росії не йдеться, а помилування — це дуже і дуже умовно, м'яко кажучи, тому що помилують, швидше за все, посмертно.
К.Т.: Щодо повернення до Росії: якщо я правильно розумію, зараз якраз минуло приблизно півроку з того часу, як почалося масове вербування. Чи відомо вже про тих, хто повернувся з війни?
О.Р.: Поки що ніхто не повернувся. Ми знаємо кількох людей із першої партії, які вижили. Ми стежимо від початку за долею Андрія Ястребова – ось він має повернутися першим, якщо повернеться. Перший бій мав 14 липня. Це означає, що 15 січня він має повернутися додому.
Нам відомо, що його було кілька разів поранено, але поранено досить легко. І після шпиталю він продовжував воювати. Я б сказала, що його бережуть, бо він має дуже активних родичів, крім матері, яка згодна на все. А ось інші родичі за нього билися з першого дня, саме тому його таки не кидали в пекло. Він живий, і, якщо раптом він буде потрібний для піарівського прикладу: "Ось, дивіться, повернувся".
К.Т.: Я хотіла б запитати про позасудові страти. Безумовно, широкого розголосу набуло вбивство Євгена Нужина, але напевно він не один такий.
О.Р.: Звісно, не один. Нам розповідають ув'язнені з багатьох колоній, що перед відправленням на фронт або перед вербуванням їх заводять у штаб – на зоні це кімната для начальства – і показують там із планшетів відеокадри позасудових страт. Це розстріли, і є описи цих розстрілів: деякі люди кажуть ув'язненому, який називає своє прізвище, ім'я, номер зони, що страчують за спробу дезертирства, втекти, здатися в полон – і лунають постріли в потилицю, людина падає.
К.Т.: Чи справді «вагнерівці» іноді спеціально повідомляють про те, що була страта, а насправді її не було, і це робиться для того, щоб не виплачувати «гробові»?
О.Р.: Ми знаємо принаймні про один такий випадок. Жінка опублікувала своє листування з «вагнерівцями», там йшлося про те, що таким чином було страчено її чоловіка, і вона шукала його тіло, а за тіло вимагали гроші. І коли вона листування опублікувала, раптом виник цей чоловік, який сказав: «Я живий, здоровий, мовчи, дура». Я боюся, що він сам ці повідомлення писав.
К.Т.: А вам справді пишуть ув'язнені з проханням допомогти в прилаштуватися в «ЧВК Вагнера»?
О.Р.: Ви знаєте, ці листи не закінчуються. Я взагалі думала, що наша позиція є очевидною. Проте ці листи продовжують надходити, зокрема з окупованих територій: «Слава Росії, у нас все добре, а тепер допоможіть мені повернути завербованого брата, чоловіка, сина». У мене це викликає почуття глибокої огиди. Спочатку ми ще щось відповідали на такі листи, пояснювали людям, що вони хочуть стати воєнними злочинцями, а потім перестали.
К.Т.: Як керівництво та співробітники самих в'язниць ставляться до вербування, чи змінилося їхнє ставлення до цього за півроку?
О.Р.: Ви знаєте, цікава річ. Днями пішов у відставку дуже великий генерал ФСВП на прізвище Лимар. Він був головою всього ГУ ФСВП Пермського краю, а Пермський край - це край тюремний, край, в якому сидять. Він дав велику прес-конференцію насамкінець, і його багато запитували про вербування. він казав, що не чув, немає ніякого вербування, немає жодної війни, а ув'язнених переводять до Ростова «за власним бажанням».
К.Т.: У російських регіонах зросла збройна злочинність після початку вербування ув'язнених?
О.Р.: Згідно зі статистикою МВС, зросла збройна злочинність у прикордонних областях. І зрозуміло, чому – абсолютно безконтрольний оборот зброї. Плюс до всього, ми знаємо про випадки, коли втікачі-«вагнерівці» починають розстрілювати поліцейські патрулі, як це було в Ростовській області, у місті Шахтинську. Ми про це знаємо, бо він пішов стріляти. А якщо він пішов грабувати касу, то ми й не дізнаємося, що він є «вагнерівцем».
К.Т.: Я хотіла б запитати ще одну категорію людей, яким ви допомагаєте, – це українці, яких насильно вивезли до Росії. Як їм допомогти зараз?
О.Р.: Це найскладніша тема, якою ми коли-небудь займалися. Це – цивільні люди з тимчасово окупованих територій (зараз деокупованих), яких хапали, починаючи з березня, та які утримуються у СІЗО на прикордонних територіях. Ми знаємо, наприклад, Курське СІЗО, де вони зараз утримуються без висунення звинувачень, без можливості зустрітися з адвокатами, без можливості спілкуватися з рідними, без можливості отримати гуманітарну допомогу. А найголовніше — «іхтамнєт». Тобто доти, доки їх не поміняють на військовополонених, їх не існує.
Ми ж знаємо про них все – аж до камер, де вони утримуються, але офіційно пробитися до них не можна ніяк, це, звичайно, дуже непокоїть нас. Ми навіть не знаємо точної кількості – приблизно сто осіб, але, зважаючи на все, їх там набагато більше.
Додайте до цього громадян України, котрі не пройшли «фільтрацію». Це теж окрема категорія, бо у всіх міжнародних класифікаціях не проходять таку перевірку лише комбатанти, які нині служать в армії люди. У Росії ж не проходять такої фільтрації люди, які колись служили в поліції, колись служили в армії, зокрема навіть паспортистки. І в цей момент, коли вони не проходять фільтрації за цією ознакою, вони починають вважатися військовополоненими, хоча Женевські конвенції забороняють це безпосередньо. Виходить, що для нас вони цивільні заручники, а для російської влади вони військовополонені.
К.Т.: Ви знаєте якісь конкретні особисті історії цих людей?
О.Р.: Звичайно. Вже було два обміни військових на цивільних українських осіб. Я можу розповісти вам історію Романа Вуйка із Гостомеля, якого «взяли» у березні. Роману 56 років, він не військовозобов'язаний і не військовослужбовець, це людина з тяжкою інвалідністю.
Про нього дуже клопочеться його дочка. Не було з ним зв'язку майже весь цей час; був один лист, хоча ми знаємо, де він і що з ним. Але ми не розуміємо, у якому він стані. До нього не допускають ні лікарів, ні адвокатів, ні гуманітарну допомогу, але ми знаємо, що він живий, і знаємо, де він. А ось навіщо він там і в чому його звинувачують, нам невідомо. Ніхто нам на ці запитання не відповідає. Це громадянин України, і він не міг ні шпигувати, ні воювати, ні тримати зброю.
З березня цього року він перебуває у СІЗО, і ми маємо ще багато таких історій. Багато таких чоловіків, жінок, підлітків, людей похилого віку, інвалідів. І чим більше ми запитуємо, чим більше ми смикаємо різні інстанції з подробицями, з прізвищами, тим більше, напевно, у родичів є якась надія, та й у нас теж, що їх хоча б не ліквідують як проблему. Головне, що ми можемо зараз робити, це говорити про них якнайбільше. Чим більше ми говоримо, тим більше у них шансів залишитися живими.
Форум