"Я прошу вірити в Україну" - Резніков про хід війни, плани мобілізації та військову допомогу США. Інтерв'ю

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже шість місяців. Плани Росії на швидке завоювання країни не справдились, однак затяжна війна стала випробуванням для українського народу та війська. Про хід війни, чи можливе "замороження" конфлікту, роль HIMARS та удари по Криму а також оборонні плани України, перед Днем Незалежності розповів міністр оборони України Олексій Резніков у інтерв'ю голові Української служби Голосу Америки Руслану Петричці.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Руслан Петричка, Голос Америки: Пане Резніков, ми записуємо цю розмову за кілька днів до Дня Незалежності. Це також майже 6 місяців з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Як ви оцінюєте сьогодні стан того, що відбувається на полі бою?

Олексій Резніков, Міністр оборони України: Можна двома мовами відповісти – військовою і цивільною. Військовою я процитую генерала Залужного, який на доповіді каже так: «Ситуація складна, але контрольована». Тобто щодня ми спостерігаємо спроби наступу й атаки ворога в різних місцях фронту. Я хочу нагадати, що ворожа лінія сьогодні складає 2500 км, це приблизно як від Копенгагена до Стамбула або від Копенгагена до Лісабона. З них 1250-1200 – україно-білоруський кордон, де можлива напруга, але там сьогодні спокійно, принаймні, тихо, нема вогневих контактів.

А от 1300 кілометрів, починаючи з Харківської, Сумської, Чернігівської [областей – ГА], це все реальні лінії бойового зіткнення, де українські Збройні Сили та територіальна оборона чинять опір російським «оркам». Але серйозного просунення вглиб території України не відбувається. Тобто ті території, які вони тимчасово встигли окупувати під час першої стадії навали, але ви знаєте, що нам вдалось в цей час звільнити Київську, Чернігівську, Сумську та частково Харківську області, і плюс острів Зміїний. Ми тримаємо стрій і готуємось до перемоги.

Р.П.: Як може розвиватись ситуація?

О.Р.: Я би не хотів займатися прогнозуванням, я вже жартую з журналістами, що карти таро я залишив вдома. Але в нас є чітке розуміння і загальноукраїнський план – це повна деокупація територій окупованих Російською Федерацією і вихід на міжнародно визнані кордони станом на 1991 рік. Не 2014 -15, не 24 лютого 2022-го. Перемога України і відновлення в кордонах станом на 1991 рік - це головний план.

Р.П.: Чи розглядаєте ви як варіант можливе "замороження" ситуації, як це було після Криму та Донбасу?

О.Р.: Ця війна триває з 2014-го року. Вона носила характер гібридної війни і були певні охолодження, "замороження" не було ніколи, тому що гинули наші хлопці. Були моменти припинення вогню, коли по 2-3 місяці, незважаючи на легкі, стрілкові зіткнення, або взагалі не було загиблих, або не було поранених. Але це забрало приблизно 14000 українців за 8 років цієї гібридної війни.

Потім почалася друга стадія – відкрите вторгнення, яке забрало набагато більше життів, особливо цивільних. Тобто, ми з жахом думаємо про те, скільки загинуло лише в одному Маріуполі. За даними місцевої влади, десятки тисяч людей загинуло в Маріуполі під час бомбардування, а - Буча, Ірпінь, Гостомель - всі ці назви знає весь світ.

Я не думаю, що можливий варіант замороження. Можливе зменшення активності, в залежності від того, який сезон. І знову ж таки, сучасна війна - це війна ресурсів. Ресурси, звісно, виснажуються з обох сторін, і, відповідно, кожна сторона потребує часу на відновлення. Це стосується і нашого ворога, вони теж сьогодні за різними даними, втратили мінімум третину свого бойового потенціалу. Ми точно знаєм, що вони втратили 30% свого елітного корпусу – десантників, морпіхів, спецназівців, причому офіцерського й сержантського складу.

Я бачив їхні особисті документи, їм всім було у середньому 35 років. Це означає, що років 15 було витрачено на їхню підготовку. Тобто кількість російських літаків, гвинтокрилів, які збили Українські Збройні Сили, означає, що вони втратили до тисячі пілотів різного рівня. А це означає, що втрачена льотна еліта, яка може літати з маневрами, вночі, і так далі. Цей ресурс в них витрачається, і це означає, що вони потребуватимуть певного відновлення. Тому охолодження ситуації з точки зору бойових зіткнень, можливе.

Це відкрита війна двох регулярних армій, причому одна армія вторглася на територію свого сусіда без жодного легітимного пояснення і взагалі права на це, тому, ця війна на виживання. Ми будемо захищати себе для того, щоб вижити.

Р.П.: Тобто, позиція українського уряду – не залишати ситуацію в якихось гібридних формах, а завершити цю війну перемогою?

О.Р.: пане Руслане, я думаю, що це в першу чергу, позиція українського народу. А вже український народ, відповідно, дав мандат президенту України Володимиру Зеленському, уряду, парламенту. І сектор безпеки і оборони має виконати ці не просто мрії, а потреби. І тому я переконаний, що позиція президента, прем’єр-міністра, членів уряду і парламенту співпадає з тим, чого хоче український народ - звільнити нашу територію і перемогти.

Р.П.: Якщо не вдаватись в тактику ведення бойових дій, до чого людям готуватися цієї осені та зими?

О.Р.: Я би дуже хотів, щоб люди розуміли, що ми вже пережили найстрашніше, тому що мета ворога захопити столицю України, Київ, поставити на коліна уряд, або добитись втечі президента з Києва, загарбати всю Україну, створити своїх сателітів, сепаратистські угрупування - не відбулася і вже не відбудеться. Але відбулося захоплення частково південного сухопутного коридору до Криму, ми це з вами знаємо, знищені цілі міста і населені пункти, вбито багато людей, тобто застосовується тактика терору. Треба зрозуміти, що це не спринтерська дистанція, це марафон і ми мусимо зберігати енергію, віру в себе, в Україну і в сектор безпеки та оборони. Треба, щоб ті, хто може, працювали, платили податки, створювали робочі місця, наповнювати економіку грошима, бо, щоб вижити, треба платити грошове забезпечення Збройним Силам і всьому сектору безпеки і оборони, купувати зброю, набої для цієї зброї, тому що міжнародна технічна допомога не всі потреби закриває - одяг, харчування, паливо, багато чого іншого. Сьогодні, в місяць, в середньому на потреби ЗСУ йде бюджет, який раніше вистачав Міністерству оборони на рік. Тому треба розуміти, що недонадходження грошей в бюджет, недоотримання на акцизів, податків, мита – мінус в економіці, а це означає, що у нас не буде за що купити набої і зброю. Тому, треба всім зрозуміти, що ми живемо на рейках військової економіки. Треба бути чесним, і це буде запорукою спільної перемоги.

Р.П.: За вашими оцінками, скільки боєздатних сил Росія зосередила біля кордонів України і де вони зараз знаходяться?

О.Р.: Загалом, це напевно, до 135 тисяч осіб. Але в цій суміші і найманці, і приватні компанії, і псевдомобілізовані, і нагнані мобілізовані студенти з тимчасово окупованих територій, і Росгвардія, і кого там тільки немає, у тому числі, звісно, і професійні військові. Тому сьогодні казати про справжній бойовий дух нібито другої армії світу, я би вже напевно не наважився. Їх в жодному разі не можна недооцінювати, але це точно вже не друга армія світу. Так, вони великі за кількістю, в них багато ще ресурсу на складах і арсеналах, але навіть цей ресурс в них старий. Вони навіть везуть в Україну танки Т-62, які вже майже не їдуть, вони їх вкопують в землю і використовують як ДОТи [довготривала оборонна точка – ГА]. Але все ж таки, ворог дуже небезпечний.

Р.П.: Говорячи про Білорусь, ви сказали, попередні сценарій за якими Росія атакувала Київ і заходила з півночі, навряд чи повториться. Чи залишається реальною загроза відкриття нового фронту зі сторони Білорусі і, наприклад, напад на західні чи центральні області України?

О.Р.: Я уточню свою позицію. Не означає, що сценарії не повторяться, вони зможуть це спробувати, але я вірю в те, що не повториться реалізація того сценарію, який вони мали на меті – зайти майже до Києва, майже його взяти в оточення, тому що в їхніх планах було захопити Київ на 72 години. Я персонально бачив плани – інструкції командирів російських десантних підрозділів.

Вони планували, наприклад, через 12 годин контролювати урядовий квартал в Києві, тобто, Офіс президента, будинок уряду і парламент. Вони їхали на танках з парадною уніформою і планували йти парадом. От про цей сценарій я кажу, і він не реалізується. Але загрози в тому числі, що вони використають територію Білорусії, залишається. Міністр оборони Білорусії за декілька днів до вторгнення давав мені слово і честю офіцера мені клявся, що ніякого вторгнення з території Білорусі не буде. Коли я мав з ним декілька телефонних розмов, і казав: "Ми бачимо навчання у вас, бачимо ризики та загрози", - він казав: "Я вам даю слово офіцера, пане міністре, нічого такого не буде". На його совісті тепер його слово офіцера і його честь офіцерська. Тому ми не віримо сьогодні, на жаль, тому, що відбувається на території Білорусі. Ми маємо надію, що білоруський народ не піде на цю провокацію і не підніме зброю проти українців, які нічого поганого їм не робили.

Р.П.: І все ж таки ви офіційно готуєтеся і розглядаєте як можливий сценарій та один з варіантів, що цей напад може відбутися?

О.Р.: пане Руслане, ми зобов’язані бути готовими, оскільки ми, на жаль, не можемо вірити. Тому, я і сказав, 2500 кілометрів – ризикована зона, тому що вторгнення з території Білорусі через навіть використання російських військ, перевдягнення їх в білоруську форму, створення провокацій на кордоні – абсолютно цілком можливі. Тому всі підрозділи сектору безпеки оборони вздовж того кордону перебувають в режимі повної бойової готовності.

Р.П.: Пане міністре, давайте поговоримо про Запорізьку АЕС та Енергодар. Чи можете ви сказати, чи здійснюють Збройні Сили України удари неподалік від атомної електростанції?

О.Р.: Нам немає сенсу цього робити тому що сьогодні ми розуміємо увесь рівень ядерної небезпеки по відношенню до людства. Ми пережили в 1986-му році Чорнобильську трагедію. Саме українці знають, що таке Чорнобильська трагедія, скільки людей загинуло від опромінення. Тому, ми б’ємо на сполох і просимо втрутитися не тільки МАГАТЕ, а всю міжнародну спільноту, щоб це не спричинило ядерну катастрофу в Європі. Саме ця атомна електростанція – найбільша в Європі і ризики очевидні. Тому ми переконані, що там точно не мають бути сконцентровані російські підрозділи і те, що зараз відбуваються – це провокація і гра на «ядерних нервах» світової спільноти.

Р.П.: Щоб зняти аргументи критиків чи скептиків, чи формалізували ви це рішення не вражати об’єкти поблизу АЕС у якомусь наказі? І чи мають ваші міжнародні партнери довіру до цього?

О.Р.: Військові накази є операційними і я б не обговорював це публічно. У мене немає жодного приводу вважати, що є недовіра до нас. Принаймні жодного запиту, жодної розмови, а я спілкуюся з міністрами оборони всіх дружніх нам країн, їх десь близько 50-ти станом на сьогоднішній день, а це більше ніж країн НАТО. Я повернувся з Копенгагена, там було до 26-ти представників, і особисто відвідали засідання 15 міністрів. Жодного питання на цю тему, яке вони хотіли б прояснити, не звучало.

Р.П.: Ви людина, яка може прораховувати на багато кроків наперед і бачити завдання, які, можливо, перед собою малюють російські сили. Чого вони намагаються досягнути в Енергодарі і Запорізькій АЕС?

О.Р.: В першу чергу тримати нас всіх з вами заручниками застосування ними ядерної зброї, якщо вважати що атомна електростанція – це можливість використати мирний атом в якості зброї. Друге – вони спробують технічно, ми це точно знаємо, переключити електроенергію, яка виробляється цією станцією, для подачі її в Крим, і відключити повністю вільні території України, які є під контролем Уряду, від цієї електроенергії. От ті задачі, які вони вирішують, блокуючи цю станцію.

Р.П.: Чи здатні ви не дати можливості підключити цю енергостанцію до мережі, яка йде в Крим?

О.Р.: Я маю надію, що так.

О.Р.: Те, що ми з вами на початку розмови обговорювали, наша головна мета – це повне звільнення тимчасово окупованих територій України. Відповідно, далі, виконуючи цей вже формалізований наказ президента, озвучений військовим, вони вже на рівні своєї компетенції та відповідальності, готують відповідні плани тих чи інших військових кампаній. Генеральний Штаб, керівництво наших різних командуючих сил та військ, під керівництвом главкому Валерія Залужного вони будують тактику.

Навіть якщо я її знаю, на жаль, я не зможу з вами поділитися, тому що це якраз вже тактичні та оперативні прийоми, тому головне, щоб був результат в успіху контрнаступальних операцій.

Р.П.: Які завдання з мобілізації ви ставите перед собою?

О.Р.: Тут все дуже просто. Завдання з мобілізації визначає Генеральний штаб. Тобто вони оцінюють кількість сил та засобів, які їм потрібні на той чи інший момент ведення бойових дій, вони оцінюють втрати. Але, наскільки я знаю, сьогодні мобілізаційні потреби задовольняються через пошук конкретних фахівців. Це можуть бути оператори БПЛА, це можуть бути спеціальні айтішники, зв'язкові, артилеристи, і так далі. Особливо на фоні того, що ми отримуємо сучасне, більш досконале обладнання натівського стандарту, відповідно, і фахівці нам потрібні спроможні швидко опанувати такі системи, що ми, чесно кажучи, дуже ефективно робимо.

Р.П.: Для того, щоб здійснювати наступ, а не тільки оборону, американські і не тільки фахівці зазначають, що потрібно мати більше сил, ніж у суперника. Чи є в України сьогодні таке співвідношення сил, чи збираєтеся ви цією мобілізацією сформувати такі позитивні для України співвідношення?

О.Р.: Я би хотів вступити в дискусію з експертами, які стверджують, що тільки співвідношення сил може дати ефект. В мене є два дуже близьких друга, вони одночасно друзі України – це два секретаря з питань оборони [Великої Британії та США] Бен Воллес і Ллойд Остін. Вони мені обидва казали, що росіяни використовують тактику «м’ясорубки», величезного ресурсу, який тиском, ордами намагається вас перемогти. Якщо ви спробуєте з ними воювати аналогічною тактикою, ви не переможете і ми вам не зможемо в цьому допомогти. Тому, ми маємо з вами застосовувати та використовувати нестандартні підходи.

За якістю застосування сил та засобів, майстерністю, нанесенню ударів. Тому, коли ми отримали перші два HIMARS-и від Сполучених Штатів Америки і декілька десятків ракет, ми продемонстрували, що ми завдаємо ударів дуже чітко, як скальпелем робить хірург чіткий маленький надріз, але в дуже точному і потрібному місці. І після цього ми вже маємо сьогодні 16 HIMARS-ів і, відповідно, сотні ракет, які, ви знаєте, в пакетах оголошені і маємо надію, будуть ще оголошуватися.

Тому наша задача – цю перевагу робити не кількістю солдат, танків, а якістю і дальністю уражень. Тобто, якщо сьогодні калібр 155-ий ми використовуємо, маючи можливість зробити постріл далі, ніж росіяни 152-им калібром, це означає, що в контрбатарейній боротьбі ми можемо мати перевагу.

Ті ж самі мости на Херсонщині, це завдяки HIMARS-ам, і росіяни нічого не можуть з тим зробити. Ми ж не літаками туди літаємо. Тому, звісно, ми очікуємо на підтримку і допомогу від партнерів, ми маємо надію, що буде прийнято політичне рішення дати нам ATACMS-и, якими ми зможемо вражати цілі до 300 км, а це дасть можливість зберігати життя наших хлопців і дівчат, і завдавати вдалих уражень. Ми маємо надію отримати нарешті справжні літаки, якими ми зможемо здобути перевагу в небі, тому що вони мають кращі радари, дальність ураження, маневровість, швидкість, маємо надію отримати танки, які теж будуть мати перевагу. Тобто, сьогодні сучасний світ, технологічно легко може нам забезпечити таку перемогу і компенсувати цей дисбаланс.

Р.П.: Експерти, яких інтерв’ював Голос Америки відверто дивуються, наскільки швидко українські військові опановують ці різні нові системи. Розкажіть детальніше, як відбувається навчання українських бійців на таких системах, де це відбувається і як це буде змінюватися найближчим часом, якщо ви розраховуєте отримати такі нові системи, про які ви говорите?

О.Р.: Ще в середині березня в Лондоні я говорив пану Бену Воллесу, що варто змінювати доктрину і переходити на західні стандарти – 155-ий калібр, MLRS, і так далі. Так почалася змінюватися ситуація, і вже через півтора-два місяці, ми отримали перший 155-ий калібр, потім MLRS-и, бойові машини і так далі. Кожен раз за домовленістю, щойно приймалось політичне рішення дати нам, припустим, Spartan, броньовані машини британські, туди відправляли екіпажі, які вчилися ними керувати, оперувати, робити відновлений поточний ремонт.

Коли ми з польським урядом домовились, що нам дають CRAB-и, це сучасні артилерійські системи теж 155-го калібру, ми направили наші артилерійські групи і екіпажі в Польщу, вони пройшли навчання, причому, в прискореному режимі, здали іспити і вже повернулись з цими установками. Це ж стосувалося Caesar у Франції, Panzerhaubitze в Німеччині, в Латвії, Литві і Естонії ми отримали дуже багато допомоги.

Дивіться також:

Данські інструктори навчатимуть українських військових

Зараз, ви знаєте, за закликом Британії, відбувається підготовка наших військових в Британії, туди приєдналися країни Скандинавії, які дають своїх інструкторів і сьогодні ще і Нова Зеландія долучилась до цього проекту, там і Данія, і Норвегія, і Фінляндія, і Канада, боюсь когось образити і не назвати.

Тобто, у нас є можливість сьогодні в безпечних місцях в Європі, як мінімум, навчати і готувати наших військових за різними напрямками. Єдине, чого досі ми не домоглися – це прийняття політичного рішення почати вчити наших пілотів, маю на увазі на fighter jets [винищувачах – ГА] сучасного покоління. Ми знаємо, що є рішення конгресу Сполучених Штатів, навіть про виділення коштів, залишилося ще декілька етапів прийняття рішення. Маю надію, що це буде, тому що щоб нам потім не сказали – вам не даємо літаків бо ви не готові, я наполягаю – давайте ми вже почнемо готуватись. Це стосується і танкістів.

Знаєте, в чому була проблема? В недооцінці українських Збройних Сил. Я думаю, що нас сприймали разом з росіянами як дві радянські армії, тільки одна маленька радянська армія, а друга – велика. Стандартами, культурою, поведінкою, бойовим духом, ментальністю, озброєнням, одягом і так далі. І ось тут відбулося недооцінювання. Зброя таки радянська, в основному – танки, БТР-и, автомати Калашникова, 152 і 122 калібри, але ментальність, креативність, свобода, воля, захист своєї країни - не як поневолені народи якоїсь колоніальної імперії. Це абсолютно інші країни і ми сьогодні це доводимо, що ми ніяка не радянська армія, ми сучасна армія.

Р.П.: Розкажіть детальніше про еволюцію розуміння цієї різниці між українською і російською армією, яку ви бачите сьогодні в ваших європейських партнерів і у Сполучених Штатах. Як ця еволюція прослідковується?

О.Р.: Коли дали протитанкові засоби, протиповітряні засоби, це був прорив, тому що коли я в перший раз був з візитом в Вашингтоні в якості міністра оборони, то про надання Stinger говорили, що це неможливо. На моє питання «а чому неможливо?», мені відповідали – «заборонено законом», і я кажу – так змініть закон», [відповідь – ГА] - «це неможливо». В січні ми отримали перші сто Stinger від наших литовських друзів і партнерів за згодою, відповідно, Сполучених Штатів.

Тобто, все неможливе стає можливим просто в майбутньому. Але тектонічний зсув якраз відбувся, коли відбувся перший "Рамштайн", я це побачив наочно. Тобто, коли за ініціативою Сполучених Штатів Америки, Пентагону, в першу чергу, Ллойда Остіна, Марка Міллі, і за підтримки, звісно, президента Байдена, відбувся "Рамштайн", тоді зібрались, якщо не помиляюсь, біля 40-42 делегацій і дуже чітко в двох виступах пана Ллойда Остіна, пана Марка Міллі прозвучало, що ми рішення прийняли, ми даємо вам 155-й калібр, M777. Тепер ключове слово для України – це час. Ми маємо максимально швидко і своєчасно це робити.

Р.П.: З приводу політичної еволюції чи революції. На початку цього повномасштабного вторгнення звучали активно заклики від колишніх посадовців, деяких лідерів держав про те, що все-таки з Росією треба домовлятися та укласти мирний договір, можливо, пожертвувати територіями України, якимось чином забезпечити ці апетити, які має Москва. Чи відбулася еволюція у свідомості ваших західних партнерів, коли ви спілкуєтеся з ними на пряму про те, що цей варіант Україна не сприймає?

О.Р.: Я маю надію, що у більшості – так. Чому нас намагалися посадити за стіл переговорів і примусити піти на територіальні компроміси, поступитися, щоб зберегти обличчя Путіна? Я майже цитую деяких керівників держав. Тому що: а) нам не вірили, що ми спроможні чинити опір і думали, що ми впадемо за 72 години; б) нам не довіряли тому що, дійсно, в нас було багато недоліків по боротьбі з корупцією, і вважалося, що всі демократичні інституції не повністю працюють і так далі.

Мені здається, що за цей період [відбувся – ГА] тектонічний зсув, коли країна продемонструвала, що нам можна вірити і довіряти, що ми – надійний партнер, ми виконуємо домовленості, але ми дбаємо про свої інтереси. Ми не є об’єктом великої політики, ми стали суб’єктом великої політики. Сьогодні виступ президента Зеленського перед будь-яким парламентом або університетом має найвищі рейтинги, перегляди і слухання не тому що це модно, а тому що це дійсно відповідає запиту людей, і він абсолютно відверто з людьми розмовляє.

Рівень толерантності до корупції різко впав, тому що сьогодні, умовно кажучи, під багнетом до мільйона сил сектору безпеки і оборони. Помножте це на членів їхніх родин, і ви побачите ветеранський потенціал 3-4 мільйонів. А тепер, волонтерська армія, армія лікарів, бізнесменів, які продовжують заробляти гроші, щоб фінансувати і так далі. Тобто, Україна сьогодні об’єктивно інша. Тому, ми сьогодні - абсолютно повноцінний член європейської спільноти, нам можна довіряти. А це означає, що відбувся політичний тектонічний зсув, наслідком якого стало рішення про статус кандидатства в Євросоюз.

Р.П.: Так, це важливе і, насправді історичне рішення для України. З тим, як сповільнюється хід бойових дій в Україні, з тим як поступово наближається зима, в Європі може бути холодно, і є інші політичні проблеми, чи бачите ви появу нового витка втоми від цієї ситуації у європейських і західних політиків?

О.Р.: Ризик втоми від війни є і про нього ми говорили якраз під час мого відрядження в Копенгаген, в Данію на донорську конференцію. І тому було приємно почути від колег, що вону розуміють ризик і прагнуть комунікувати своєму суспільству, що ми маємо допомогти Україні, в будь-якому випадку, підтримкою. І цю підтримку ми обговорювали на роки наперед.

Синдром втоми може бути і це природно, але наша задача, це чесно і відверто казати – друзі, ми боремось не тільки за себе і за своє виживання. Якщо не дай Боже, Україна би впала, питання відновлення Берлінського муру було б питанням місяців, навіть не років. Це питання свободи половини Європи.

Р.П.: Позиція яких країн вас приємно вразила з точки зору допомоги Україні і з якими країнами вам важно працювати?

О.Р.: Це величезний пул антрикремлівської коаліції, яка ширша ніж Євросоюз чи НАТО, тому що формат "Рамштайн" – це альянс близько вже 50-и країн, які відкрито підтримують Україну. Так, є деякі країни, які, зберігаючи статус нейтральний, якусь гуманітарну допомогу дають і так далі.

Відверто кажучи, мене здивувала, напевно, позиція деяких країн, які якраз, знаючи, що таке війна, поневолення і втрати людей, не підтримали Україну. Це мене неприємно здивувало, чесно кажучи.

Найбільша повага, звісно, до країн-сусідів. В першу чергу, це Польща. До речі, сьогодні Збройні Сили Польщі святкують свій день, я їх вітаю і хочу пригадати спільне гасло «Za wolność naszą i waszą» - «За нашу і вашу свободу». Це якраз гасло спільних повстань російсько-українсько-литовських проти російських імперіалістів. Польща, напевно, витримала найбільше навантаження наших біженців і підтримала нас. Але одночасно, менші країни – Литва, Естонія, Латвія витрачають шалений відсоток від свого охоронного бюджету, підтримуючи Україну. Тому, кожний робить те, що він може і ми за це їм щиро вдячні – нашим партнерам, і, взагалі ж то, звісно, я завжди кажу це Бен Воллес із Великобританії, Ллойд Остін – Сполучені Штати, і всі міністри оборони, з якими я спілкуюсь. Зараз Мортен Бодсков з королівства Данії, теж був ініціатором цієї конференції на підтримку України. Тож я кажу, не хочу когось образити, якщо я когось не пригадаю.

Р.П.: Сполучені Штати не так давно оголосили новий пакет допомоги Україні на рекордну разову суму в 1 мільярд доларів. Чи ви задоволені цим пакетом?

О.Р.: Я дуже задоволений, тому що в ньому - велика кількість снарядів 155-го калібру до артилерійських систем, які ми отримали, досить значна кількість ракет для HIMARS, радіолокаційних ракет, які дозволяють нашим військовим знищувати радари росіян, в такий спосіб, засліплювати їх, і це послаблює системи їх ПВО, і, відповідно, дає можливість нам діяти більш рішуче. Тому, ми дуже задоволені, це серйозна допомога. Звісно, під час війни, ніколи не достатньо, завжди треба більше, більше, більше. Тому що ці системи виходять з ладу, тому ми розраховуємо на продовження цієї підтримки. І ще раз повторююсь, маю надію, буде прийнято політичне рішення про ракети ATACMS, які теж як HIMARS-и, змінили дуже суттєво картину бою, ATACMS-и ще додатково дадуть дуже багато позитиву на полі бою на користь України і цивілізованого світу.

Р.П.: Ви можете підтвердити чи спростувати, чи є втрати HIMARS-ів, в результаті бойових дій в Україні?

О.Р.: Абсолютно відповідально можу сказати, жодного HIMARS не втрачено. Тому, коли ви читаєте в російських ЗМІ, медіа, або соцмережах, що солдат Іванов з Калашниковим увірвався і побачив вантажівку, в якій він знищив автоматом Калашниковим одночасно дванадцять HIMARS-ів, можете просто посміятися, покрутити [біля скроні – ГА] і сказати – ну, така в них система пропаганди. Це дурня.

Р.П.: Чи можете ви сказати, чи були вибухи на аеродромі в Криму, чи було це операцією Збройних Сил України?

О.Р.: Я можу сказати, що нам точно відомо, що такі вибухи були і знищено багато льотної техніки на одному з аеродромів, з якого відбувалося бомбардування українських вільних територій. Українські Збройні Сили жодного офіційного підтвердження про те, чи маємо до цього відношення, не дають. Тому ми користуємося припущенням, що мабуть місцеві охоронці або військові росіяни одночасно, порушуючи правила безпеки, декілька недопалків сигарет кинули одночасно, і, можливо, така недбалість призвела до таких руйнівних наслідків, які принесли, в тому числі, втрати не одного життя військово-місцевого персоналу.

Р.П.: Чи має Україна зараз можливості, які можуть вразити об’єкти в Криму і чи є домовленості зі Сполученим Штатами щодо легітимності таких ударів в Криму?

О.Р.: У нас є домовленості і з Сполученими Штатами, що ми не будемо використовувати зброю, надану нам Сполученими Штатами – партнерами для ударів по території Російської Федерації. Але, якщо ми сьогодні говоримо про деокупацію тимчасово окупованих територій України, де знаходиться ворог, то, відповідно, в нас таких обмежень немає.

Р.П.: Раніше повідомлялося, що позиції російських військових виявили залишки американської протирадіолокаційної ракети HARM. Чи можете ви підтвердити, чи має Україна такі ракети? ​

О.Р.: Я можу підтвердити, що в тому пакеті, який офіційно був оголошений Білим Домом, ми отримали від наших партнерів протирадарні ракети, які дозволяють вражати саме цю ціль.

Дивіться також:

Вибухи в Криму коментують у США, Європі

Р.П.: Багато обговорюють можливу закупку Росією в Ірану іранських бойових ударних дронів. Американські урядовці вже кажуть, що росіяни проходять навчання на цих дронах і можливо вже деякі з них поставлені на озброєння Росії. Чи не занепокоєні ви таким розвитком?

О.Р.: Таку інформацію ми теж маємо і ми її аналізуємо. Для мене це, як мінімум, свідчення того, що ресурси російської армії вичерпуються. Це означає, що росіянам вже не вистачає власних БПЛА. А це сучасна війна, де нам дуже потрібні наші БПЛА, і нам треба знищувати і сліпити їхні БПЛА. Це виклик, але це не є якась шалена загроза, з якою не можна впоратися. Знову ж таки, з допомогою цивілізованого світу, який з нами поруч, я думаю, ми впораємось.

Р.П.: Щодо системи нагляду за озброєнням, яке надходить в Україну. Американські військові підтвердили, що генерал Гермон прибув в Київ для моніторингу і контролю видання та використання такої зброї. Як зараз Україна співпрацює із Сполученими Штатами щодо того, аби відзвітуватися, як використовується зброя?

О.Р.: В нас декілька рівнів такої взаємодії, тому що для мене принципово важливо, щоб залишався і навіть ріс рівень довіри, це дуже важливо для збереження цієї підтримки. Я в своїй промові сказав: «дуже прошу допомогти нам створити систему максимального прозорого контролю, щоб ви мали доступ до цього озброєння, який ми відкриваємо для вас повністю. Надсилайте своїх емісарів, контролерів хоч на лінію фронту чи бойового зіткнення. Контролюйте, як хочете дивіться в ваших системах координат». І деякі країни зразу направили нам своїх представників.

Другий рівень ми отримали в 2019-му році – це логістична система. Ми почали вчити наших студентів, курсантів при військових університетах, і зараз ми офіційно звернулися з проханням збільшити кількість ліцензій, допомогти нам перекласти її на українську мову.

Паралельно айтішники Пентагону разом з нашими українськими, зробили програму «Каравай», яку ми теж зараз через Уряд вже легалізували. Плюс, в нас є система «Сота», яку контролює Рада національної безпеки та оборони. З представником Сполучених Штатів я вже знайомий. Мало того ми теж намагаємося максимально регулярно зустрічатись і комунікувати з послом. Тому ми відкриті.

Р.П.: Говорячи про майбутнє, коли Україна переможе, яку систему оборони та служби в армії ви вважаєте Україна повинна мати?

О.Р.: Це дуже хороше запитання і ми його обговорювали з паном генералом Залужним. Нам точно треба буде робити реформу Збройних Сил і взагалі сектору безпеки і оборони. У нас була перша спроба - це створення сил територіальної оборони як складової Збройних Сил України, вона розгорталася буквально з коліс, вона не ідеальна у всьому, але вже є і зрозумілі переваги і недоліки. Після перемоги, яка точно настане, треба буде сісти і розуміти, яка кількість в Збройних Силах має бути.

Але я переконаний, що, як ми казали, буде дуже велика кількість ветеранів, які пройдуть цю україно-російську війну переможцями, вони точно можуть бути тим ядром резервістів, які будуть готові стати в стрій. Питання обігу зброї, в тому числі, і його легалізація, як це в багатьох країнах – Швейцарії, наприклад, Сполучених Штатах, або в тому ж самому Ізраїлі є на порядку денному.

Р.П.: Зважаючи на те, що ми підходимо до Дня Незалежності України, які послання ви маєте до громадян України, і які послання, в зв’язку з цим, ви маєте до громадян інших країн світу?

О.Р.: Я би просив вірити в Україну, ми продовжуємо платити за свою незалежність, яку ми здобули раніше, можливо, трошки легше, ніж інші країни здобували її, ми не так багато платили кров’ю, але зараз ми багато платимо, вмиваємо кров’ю цю незалежність і я хочу сказати, що сьогодні День Незалежності України – це одночасно день незалежності багатьох Європейських країн, як мінімум. Тому, я прошу не піддаватися синдрому «втоми», залишайтесь разом з нами і ми разом переможемо. Україна переможе і все буде Україна!

Р.П.: Дуже дякую, пане міністре, за цю розмову.