Два уславлених професійних колективи – Національна капела бандуристів імені Григорія Майбороди і Українська капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Північної Америки – беруть початок з одного джерела. Це Київський кобзарський хор, створений в далекому 1918 році. Після Другої світової війни долі учасників хору розійшлись. Частина залишилася в Україні й зберігала кобзарські традиції під гнітом ідеологічних переслідувань. Друга частина первісного колективу емігрувала до США і Канади і плекала кобзарське мистецтво на чужині. Тепер вони вперше зустрілися на одній сцені.
Це історичний концерт: на одній сцені вперше зійшлися два славнозвісних колективи
«Реве та стогне Дніпр широкий...» Хто це чув, у того аж мороз іде шкірою. Сотня дужих чоловічих голосів, акомпануючи собі на бандурах та кобзах, співають народні пісні, повстанські балади, церковні твори. Це історичний концерт: на одній сцені вперше зійшлися два славнозвісних колективи. Обидва – гілки одного дерева, спадкоємці створеної сто років тому Київської капели бандуристів, долю яких розділила Друга світова війна.
«Сьогодні дуже велика подія, 100-річчя капел бандуристів, – каже соліст Національної капели бандуристів України Олексій Савчук. – Це капела американська, з Північної Америки, і капела України імені Григорія Майбороди».
Національна капела бандуристів імені Майбороди поновила свою діяльність у Києві 1946-го року. Тоді ж таки, після війни, мистецтво бандури пустило своє коріння й на іншому континенті - у Нью-Йорку, Детройті, Торонто, куди емігрували учасники первісного київського колективу.
«Мій дід долучився до Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка ще в Німеччині. Вони перемістилися до Детройту, мій батько грав у капелі, і тепер я почав грати в капелі», – розповідає Андрій Бірко з Північноамериканської капели.
Як додає інший бандурист зі Сполучених Штатів Анатолій Мурга: «Я пам'ятаю, коли бандура була вища від мене. І мені десь було 5-6 років, і мій батько грав на бандурі. Він і зараз грає в капелі, він один із найстарших. І я побачив той інструмент і кажу: я колись хочу грати, бо батько грає».
А їхній колега, американський бандурист Микола Дейчаківський розповів «Голосу Америки»: «Прислали бандуру з України, наш дядько з Івано-Франківщини, і треба було комусь грати. Я почав грати, мій учитель на той час був Григорій Китастий, довголітній диригент капели бандуристів. І він мене взяв 15-річним хлопцем до капели».
У США і Канаді популярні кобзарські табори, де дітей з діаспори навчають гри на унікальному інструменті
У США і Канаді популярні кобзарські табори, де дітей з діаспори навчають гри на унікальному інструменті. Учасники капели з Північної Америки – не обов’язково професійні музиканти. Працюють інженерами, фінансистами, програмістами, а улюбленій бандурі віддають по 6-8 годин репетицій у вихідні.
Як розповідає Олег Махлай, художній керівник Української капелі бандуристів з Північної Америки, вони об'їздили з концертами багато країн світу. «Переважно давали концерти в Північній Америці, переважно у більших містах, де є українці. Філадельфія, Нью-Йорк, Клівленд, Детройт, Чикаго, Торонто... Ну і ми також стараємося грати для неукраїнців. Адже інструмент такий чудовий!», – каже Олег Махлай.
До 100-річчя першого професійного кобзарського хору Національний банк випустив срібну монету. З одного боку – американська капела, з другого – українська національна. Обидві зуміли зберегти свою ідентичність. Одна – в умовах чужини. Друга – під гнітом ідеологічних переслідувань та репресій.
«Кому було важче, ми не будемо говорити, – сказав, відкриваючи концерт, міністр культури України Євген Нищук. – Бо тут в Україні теж треба було мати хист: начебто підтримувати певну номенклатурну історію, але все одно доносити цей код, цю тяглість української теми» .
Дивіться також: Художник створює зі сміття витвори мистецтва
