Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
“Юлєчька, сюда, сюда” – із напіввідкритого вікна авто визирає худорлявий чоловік із натягнутою білозубою усмішкою…”Чудово…водій – росіянин, – проноситься в думках – знову не вдасться почитати Нью-Йоркер”. “Добрає утра, Алєксандр” – відказую привітно. Поїхали.
Славнозвісний американський small talk – це елементарне правило ввічливості кожного уберпула.
Я почала користуватися убером у Вашингтоні 2015-ого, згодом додався уберпул, коли авто доводиться ділити іще з кількома пасажирами, яким по дорозі. За цей час мені вдалося обговорити усі зовнішньополітичні виклики України, російську агресію та економіку часів війни із принаймні кількома сотнями водіїв і пасажирів. Ви думаєте, що я просто люблю побазікати? До першої кави зранку і після виснажливого дня на роботі я готова прикинутися манекеном, аби лише уникнути розмови із людьми. Але славнозвісний американський small talk – це елементарне правило ввічливості кожного уберпула, а після питання “звідки ти?”, дороги назад нема.
Війна і мир
Кожен водій, народжений від американського Індіанаполіса до індійської Калькутти має свою позицію щодо війни на Сході України і свої поради, як цьому треба було запобігти. Синдром таксиста, скажете? Гірше – синдром таксиста у заполітизованому Вашингтоні, де водії замість шансона слухають новинне радіо і возять пасажирів із бейджиками із Капітолійського пагорба.
“Чого ви так довго чекали, аби вигнати Януковича?”, “Що той Путін від вас хоче?”, “А ти себе українкою чи росіянкою відчуваєш?”, “Ти знаєш Світлану Заліщук?” – чого лише не запитають у вашингтонському уберпулі. А коли серед пасажирів – бодай один клерк із Білого дому або юрист із лоббістської кей-стріт – поставити б лише кілька камер і світло – і можна видавати готовий телевізійний продукт.
Співбесідники, зазвичай, діляться на тих, хто розуміє ситуацію і співчуває, і на тих, хто не розуміє і робить хибні висновки. І тоді поїздка в убері перетворюється на випуск “історичної правди” у моєму виконанні, хоча, зізнатися чесно, мені самій довелося підчитати деякі факти із давньої історії України, - щоби звучати солідніше і переконливіше. Це, може, і кумедно, але кожного разу я відчуваю якусь непереборну відповідальність за те, щоби конкретно цей водій із Бангладеш або охоронець з Музею космонавтики зрозумів, що насправді коїться в Україні.
Любов та інші неприємності
Коли уберпул тільки-но вийшов на ринок, я урочисто запевнила своїх подружок: “Дівчата, це ж краще за будь-який сайт знайомств”. За 20 хвилин є можливість познайомитися одразу із кількома потенційними кавалерами, — як побачення всліпу, але без жодних очікувань. Врешті, за перший рік користування, мені лише раз випало їхати із привабливим хлопцем, і якраз того ранку я виглядала як заспаний хом’як із закудланим волоссям. Відтоді я заборонила собі викликати авто, не подивившись спершу у дзеркало, і перестала вірити в убер-любов.
Пізніше я відкрила для себе цілий пласт пасажирів і водіїв убера, які більше за політику люблять говорити лише про кохання. Одного вечора, повертаючись із балканського геппі-авера, я сіла в авто, де вже їхав один пасажир, темношкірий хлопець.
- Привіт. Як справи? – з ходу запитав він.
- Все добре. Як ти?
- Бувало і краще. Як тебе звати, дівчино, яка гарно пахне?
- Юлія.
- Я - Юліус.
- Правда?
- Так. Коли в тебе день народження?
- 12 вересня.
- Я народився 14!!!!
- ОМГ.
- Сказати чесно, у мене розбите серце.
- І у мене!
(ОБНІМАЄМОСЬ)
За 15 хвилин Юліус розказав мені всю історію свого трагічного кохання: як родина його колишнього виступає проти їхнього союзу, а “друзі” ставлять палки в колеса.
На прощання я бризнула йому на зап’ясток дещичку моїх парфумів, які Юліусу так сподобалися, ми зафрендилися на фейсбуці, обійнялися іще раз і більше не чулися. Лише час від часу у соцмережах я бачу його драматичні пости про любов і фотографії в тісних плавках на тлі моря.
Сповіді подорожніх
Говорити про нещасливе кохання, втрачену пропозицію по роботі чи проблеми у родині – звична справа в убері. Так ніби замість пасажирів у авто сидять священик, психолог і юрист. Одна моя водійка, коли я, не в настрої, перестала реагувати на її репліки, перейшла у режим монологу:
"Ти не розумієш, що таке істинне зло, поки воно не трапляється тобі в житті...або поки ти його не народжуєш. Я кажу тобі, світі," – мовила, подивившись у люстерко заднього виду вона, розповідаючи про свою доньку, - "кажу тобі, я через неї мусила у церкві похреститися. Прийшла у храм і кажу: "Чізез, відкрий мені свої двері, врятуй від цієї дитини". Не повіриш, світі, живу із 9-річною бабцею - копією моєї свекрухи".
Впродовж усього цього відвертого монологу я видавила із себе кілька співчутливих мугикань. Водійка, довізши мене до будинку, вдячно сказала, що давно не підвозила таку гарну співбесідницю.
З емоційної точки зору уберпул – це така собі сучасна версія плацкарту "Укрзалізниці" – у напівтемряві якого ти можеш розказати усі нікому не потрібні подробиці твого життя тому, хто дрімає поряд
За минулі два роки у мене в контактах з’явилася ціла група людей, з якими я познайомилася в убері. Ми обмінювалися візитівками, додавали одне одного у соцмережах, записували номери телефонів. Із жодним із них я так ніколи і не зв’язалася. А з часом усвідомила, що з емоційної точки зору уберпул – це така собі сучасна версія плацкарту "Укрзалізниці" – у напівтемряві якого ти можеш розказати усі нікому не потрібні подробиці твого життя тому, хто дрімає поряд.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Тренд майбутнього: в США уперше імплантували мікро-чіпи в людей. Відео
