“Війна впритул.” Для іноземців проводять віртуальні екскурсії місцями злочинів росіян за технологією мап Google

Від початку повномасштабної війни компанія Google закрила можливість оновлювати фотогалерею українських вулиць на своїх картах. Додавати нові зображення до функції Google-maps “Перегляд вулиці” на мапах України не доволяють через “чутливість контенту.” Про це Українській службі Голосу Америки розповів перший сертифікований фотограф Google в Україні Микола Омельченко. На запит Голосу Америки до Google із проханням прокоментувати це повідомлення, в компанії поки не відповіли. Після тимчасової заборони розміщувати свої кадри на картах Google, Микола Омельченко та команда однодумців, за підтримки Агенції США з міжнародного розвитку USAID, створили проект “Війна впритул” (“War Up Close”), у якому показали українські вулиці до та після російських злочинів. Одягнувши спеціальні окуляри віртуальної реальності, глядачі з усього світу можуть “прогулятися” Україною після повномасштабного нападу Росії, та порівняти з тим, як усе виглядало до війни. Візуальний проект “Війна впритул” 23 лютого представили у Вашингтоні, а тепер він експонується в містах Європи. Про реакцію іноземців і те, як під час зйомок команда фотографів допомагала українським рятувальникам, Голосу Америки розповів керівник проекту “Війна впритул” Микола Омельченко.

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: В рамках проекту “Війна впритул” ви показуєте українські вулиці після нападу росіян. Чим ці зображення відрізняються від картинок, які іноземці бачать по телебаченню та в інтернеті?

Микола Омельченко, керівник проекту “Війна впритул”: Звичайне фото чи відео з камери показує лише один ракурс, люди не бачать, що відбувається навколо. А відео 360 дає змогу побачити все навкруги. Це дозволяє зануритись в атмосферу, і відчути, що руйнування всюди, що війна скрізь.

Завдяки нашому проекту, люди можуть "пройтися" вулицями Ірпеня, Бучі, побачити як було і як стало. Подивитися панорами руйнацій із висоти пташиного польоту, а також відчути себе прямо у квартирах зруйнованих будинків у Харкові або Чернігові.

Наше завдання, по-перше, показати, що все це більш масштабно, ніж показують по телебаченню, трагічніше. По-друге, Street View не можна заперечити, бо якщо фотографії можна сфабрикувати чи взяти з іншої локації, то в системі "Перегляд вулиці" ви знаєте локацію, всі наші фото мають GPS-координати і вони незмінні.

Ми взяли з Google-maps картинку, як Україна виглядала раніше, і за технологією Google зняли на свою техніку те ж саме відео, яке знімав би Google, якби був на місці. Ми дали змогу порівняти на цих відео: як було і як стало тепер.

Google свої оновлені карти знімав востаннє в Україні у 2015 році, тому інформація, яку ми беремо, - за 2015 рік. Наразі Google не дозволяє оновлювати карти, він закрив мапи для України і не можна нічого додати або змінити на Google-картах. Тож коли Google закрив це для публічного доступу, ми вирішили створити свій хостинг, свій проект, який показуємо по всьому світу.

І.Ш.: Чому, на вашу думку, Google закрив можливість оновлювати фото українських вулиць на своїх картах?

М.О.: Тому що триває війна і з її початком на прохання держави Україна всі карти були закриті. Зараз ми спілкуємося з офісом Google, щоб оновити дані. Коли Google побачив наші перші панорами, які ми почали публікувати ще до того, як карти закрили, вони сказали, що кадри містять дуже багато насилля, тож юридичний департамент Google не може це пропустити.

І.Ш.: Як ви створювали зображення для свого проекту?

М.О.: Як тільки росіян вибили з Київської області, наступного ж дня ми змогли потрапити в ті міста: Ірпінь, Бучу, Бородянку, Гостомель, поїхали в деякі райони Києва. Річ у тім, що відео і фотофіксація в Україні наразі також заборонена. Тому ми отримали дозволи через Міністерство внутрішніх справ і їхній супровід, адже ми самі не проїхали б через блокпости, а завдяки супроводу ми могли приїхати туди, куди не пускали цивільних. Пізніше ми поїхали в Чернігів, потім - на Харківщину. В Ізюмі теж побували після деокупації. Знімали ми на різні камери, з повітря використовували дрони Mavic, а всередині приміщень - цифрову камеру. Потім зйомки оброблялися. На одне місто ми витрачали день-два, а обробка кадрів займала близько тижня - двох.

І.Ш.: Чи багато небезпечних моментів було під час зйомок?

М.О.: У Харкові було найнебезпечніше, навіть не під час прильотів, а коли ми заходили до приміщень, які були майже повністю зруйновані та могли завалитися в будь-який момент. Ми розуміли, що це може бути вхід в один бік. Наприклад, у районі Салтівка ми зайшли в напівзруйнований будинок, у якому всередині були потрощені та вигорілі квартири, ми все це зняли зсередини, і щойно повернулися до готелю, як нам зателефонували з супроводу і повідомили, що в той же будинок був ще один приліт і він уже повністю обвалився.

І.Ш.: Як ви обирали локації для зйомок?

М.О.: Найбільші руйнації нам підказували в МВС, а Міністерство культури та інформполітики допомагало висвітлювати об'єкти культурної спадщини. Наприклад, під Харковом ми заїхали в село Сковородинівка, де був Музей Григорія Сковороди. В цьому селі лише цей музей зазнав уражень, по жодній іншій будівлі прильотів не було.

А от коли ми їхали на Київщину після звільнення, то думали, що найбільше руйнувань буде в Бучі, про яку дуже багато говорили, але там було більше людських втрат. А от Ірпінь, Бородянка і Гостомель в плані руйнувань - це дуже страшно. І, наприклад, у селі Андріївка, яке по дорозі між Житомирською трасою і Макаровом, взагалі всі будівлі були пошкоджені, не було жодної вцілілої споруди. Ми приїхали в Андріївку, коли село ще було заміноване, тож нам дозволили знімати лише з авто на відео 360 і показати саму вулицю.

І.Ш.: Ви не показуєте поранених і загиблих людей у своєму проекті. Чому демонструєте тільки будівлі?

М.О.: Ми визначили це умовою проекту, бо розуміли, що наше відео буде відкритим для загального доступу, тобто його будуть дивитися не тільки дорослі. Фотографії з жертвами в нас є, ми робили їх, але не публікували ніде.

І.Ш.: Ви вже показали проект “Війна впритул” у Вашингтоні, Берліні, Парижі та Варшаві. Які враження були в людей за кордоном від побачених кадрів?

М.О.: Якщо у Варшаві у нас було близько 400 відвідувачів, то в Беріні - понад 2,5 тисяч, цікавість там була дуже великою. Але якщо в Берліні було більше німців, то у Варшаві були гості з інших держав: від Китаю до Куби, тобто весь світ подивився.

Більше 400 відвідувачів прийшли у Вашингтоні і така ж кількість у Парижі. Кожна людина, яка знімала окуляри, казала: “Ми не розуміли, що все так масштабно.” У США жінка сказала, що не очікувала побачити такі руйнування. Багато людей знімали окуляри зі сльозами на очах. Люди плакали, багато з них не змогли додивитися відео до кінця. В Берліні до нас підійшла дівчина, переселенка з України, вона, не додивившись відео, розплакалася. Розповіла, що побачила на відео свою квартиру, якої вже немає. Ми бачили декілька росіян, які прийшли з саркастичним настроєм, але, переглянувши відео, опустили очі і пішли геть, не сказавши ні слова.

І.Ш.: Розкажіть про співпрацю під час зйомок із рятувальниками ДСНС України.

М.О.: У Київській області ми були першими, хто приїхав на звільнені від росіян локації, цивільних ще не пускали, тож ми разом із рятувальниками, використовуючи дрони, запускали їх і дивилися, чи є живі люди під завалами, і чи є загиблі у квартирах, також за допомогою дронів дивилися, чи заміновані будівлі. Потім ми навчили співробітників ДСНС користуванню камерами 360. Їхнє завдання - відразу після прильотів зафіксувати руйнування, і це значно легше робити завдяки камерам 360. З їхньою допомогою за один клік ви побачите все, що відбулося навколо, також GPS координати, які є на матеріалах, допоможуть внести їх у спеціальну систему для слідчих. Зараз усі ці руйнування документуються і створюється єдиний реєстр для відшкодування. Ви ж знаєте українців: у нас сьогодні бахнуло, завтра ми позамітали, поставили вікна, і вже сліду немає.

І.Ш.: Чи сильно змінилися вулиці, відзняті для проекту, з моменту завершення зйомок, коли ви бачили їх зруйнованими?

М.О.: Київ уже майже весь відновився, особливо там, де жили люди. Скажімо, будівля на вулиці Лобановського, в яку в перші дні прилетіла ракета, уже відбудована, так само повністю відновили спалені раніше будинки в Оболонському і Святошинському районах. У нас був випадок, коли ми приїхали на Київщину в село Зарічне, і один місцевий мешканець сказав: “Зніміть, як у мене все побило після прильоту!” Ми поїхали до його будинку, а там уже поставлені вікна. Ми поцікавилися, а що ж знімати? На що чоловік відповів: “Я ж ще стіну не доробив!” А показати там для проекту уже нема чого, бо будинок виглядав як новий. Тобто люди дуже швидко відбудовуються. Тож ми фіксували руйнування майже миттєво після прильотів. Потім ми знімемо продовження, і покажемо, як усе відбудувалося після війни.