Кабінет міністрів України розпорядився виділити майже збудовані багатоповерхівки для переселенців з Криму та Донбасу. Йдеться про гуртожитки, санаторії, житлову та нежитлову нерухомість по всій країні, що збудована принаймні на 80%, добудувати для поселення майже мільйона вимушених переселенців, офіційно зареєстрованих в Україні. Наші колеги з ГолосуАмерики побували в Артемівську, де познайомились з україцями, які змушені була лишити свій дім, щоб врятували власне життя.
Невеличкий будинок у житловому районі Артемівська за останні кілька місяців перетворився на притулок. Офіційно цих людей називають «внутрішньо переміщеними особами», та вони називають себе «біженцями».
Павло, пастор протестантської церкви, був змушений залишити рідний Донецьк ще на початку війни:
«Я виїхав наприкінці червня, це була дуже дивна ситуація. Важко описати небезпеку, в якій я опинився. Йшлося про загрозу життю».
Це звичайні українські родини, більшість з них – російськомовні. Путінський так званий «захист» російськомовного населення України, кажуть вони, перевернув їхнє життя з ніг на голову.
Надія, працівниця церкви
«Вчора я привезла свою 90-річну маму сюди, тому що внові впав снаряд на будинок і все рознесло».
Галина, працівник соціальної служби:
«Я бачила ці вибухи снарядів, ці бомбування, і навіть у підвалі було страшно. Я боялась, що будинок вибухне коли засну».
Війна неабияк вплинула і на дітей. Вони змушені не лише змінити школу, чимало з них втратили родину і друзів:
Розповідає студентка Аня:
«Я періодично зідзвонююся зі своїми друзями з Авдіївки, наскільки це можливо. Тому що світла нема, нема зв’язку, немає можливості зарядити телефон. Якщо вдається додзвонитися, друзі розповідають, що там щодня обстрілюють».
Тут в Артемівську – відносно безпечно. Розуміючи, що їм допомагає їжею та одягом уся країна та світ, переселенці не падають духом:
Говорить працівниця соціальної служби Галина:
«Коли нам приходить допомога – продуктами чи одягом – тому що ми виїхали у шортах та футболках. Серце гріє сама думка, що ми не одинокі, світ про нас дбає, ми це пройдемо».
Ольга, вчитель музики
«Діти ходять до школи, вмудряються навіть відвідувати уроки музики, ми робимо все, щоб їхнє життя хоч трохи було схоже на те, яке ми мали раніше».
Між тим із кожним днем серед громади зростає страх, що російські війська примусять цих людей знову втікати.
Надія, працівник церкви:
«Я не хочу погоджуватись з тим, щоб вони сюди прийшли. Вони просто знищують наших людей, нашу землю. Це неправильно, це несправедливо».
Ці переселенці ще не втратили надії, що одного дня вони зможуть повернутися додому. Утім, зважаючи на брак компромісу, на зростаючу агресивну риторику з боку сепаратистів та зволікання з військовою допомогою з боку Заходу, виглядає, що їм доведеться тут пробути ще довго.
