Ветеран морської піхоти США з чотирма ампутованими кінцівками Майк Сент-Онж у квітні долучався до адвокаційної місії українських активістів в американському Конгресі напередодні ухвалення пакету допомоги для Києва, а до цього, в березні 2024 року, відвідував Україну, щоб підтримати людей, які втратили руки через війну та на власному прикладі розповісти їм про життя після ампутації.
В інтерв'ю журналістці Української служби Голосу Америки Ірині Шинкаренко Майк розповів про власний шлях до самостійності після ампутації рук та ніг (він, зокрема, водить автівку та катається на лижах), а також поділився порадами для українців, які втратили кінцівки, їхніх родин та всього суспільства - як пропонувати та приймати допомогу, і як продовжувати бути щасливими.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Майку, ви подолали немалу відстань зі штату Аризона, в якому живете, до Вашингтона спеціально для того, щоб узяти участь в Українськомі саміті дій та говорити з представниками Конгресу, коли вони вирішували питання фінансування для Києва. Чому для вас це так важливо?
Майк Сент-Онж, ветеран морської піхоти США: Я приїхав сюди, бо нещодавно повернувся з України, де працював із вашими пораненими захисниками, вашими пораненими героями. Мені було важливо відвідати Україну. І коли я повернувся, мені надали можливість приїхати сюди та поспілкуватися особисто з представниками Конгресу, та мати можливість поділитися тим, про що я дізнався, із членами Конгресу, наскільки важливо ухвалити цей законопроєкт про допомогу Україні для порятунку життів і кінцівок.
І.Ш.: Що конкретно ви казали представникам Конгресу, як їх переконували?
М.С.: Дещо з того, що я намагався донести до представників Конгресу, з якими мені вдалося поговорити, було моїм особистим досвідом. Коротка розповідь про мою попередню службу у 1982-1986 роках. Це був мирний час.
На руки припадає менш ніж 10% усіх ампутацій у всьому світі. В Україні цей показник майже в 4 рази вищийМайк Сент-Онж
А потім у січні 2000 року я втратив усі чотири кінцівки через хворобу. Я мав змогу адвокувати та працювати з іншими людьми з ампутованими кінцівками, включно з нашими пораненими воїнами, і тими, хто перебуває в Україні.
На руки припадає менше 10% усіх ампутацій у всьому світі. Зараз в Україні цей показник становить 30%, майже 40% через так званий джгутовий синдром і неможливість доставити пораненого захисника з поля бою до медичного закладу.
Тож цей пакет допомоги дозволить надати необхідну зброю, боєприпаси та артилерію, щоб відвоювати землю, яку Росія агресивно захопила. А також допоможе людям вберегти кінцівки. Там також є величезна кількість замінованих росіянами територій. І ця проблема триватиме протягом кількох поколінь, і люди будуть втрачати кінцівки. Україні потрібна незалежність.
Це одна з найгірших речей, які я коли-небудь бачив, це те, що Росія робить з вашою країною. Це прекрасна країна, прекрасні люди. І це трагедія. Я мав приїхати, бо потреба велика. Страждання величезні.
Я відчуваю ці страждання тут, за тисячі кілометрів.
Мета групи, з якою я співпрацюю в Україні (організації Protez Hub та "Розвиток навичок для життя", які запросили Майка на тренінг до Івано-Франківська у березні 2024 р. - ред.) - поділитися нашими знаннями та розширити можливості людей з ампутованими кінцівками і їхніми близькими. Бо ця війна торкнулася не лише людину з ампутованими кінцівками, а й родини. Близькі, дружина, діти - це також люди, які страждають від цього, вони відчувають травму від втрати кінцівок своїх близьких.
З верхньою двосторонньою ампутацією ви знову стаєте схожими на дитину, вам потрібна допомога, щоб поїсти, одягнутися, помитися. Отже, наша мета полягала в тому, щоб зробити їх більш незалежними... ми зосередилися на пацієнтах із ампутованими руками. І це не про те, щоб сфотографуватися з пацієнтом, сказати: "Усе гаразд, дякую, приємного життя, бувай".
І.Ш.: Розкажіть, будь ласка, свою історію. Як ви втратили кінцівки?
М.С.: Я приєднався до Корпусу морської піхоти США у 1982 році, в мирний час. Я вступив туди після закінчення школи, тож у 18-річному віці я вже був у морській піхоті.
Я був механіком, обслуговував обладнання для літаків, провів рік служби за кордоном, у Японії, а в 1986 році звільнився з морської піхоти та пішов на цивільну роботу в авіацію.
У грудні 1999 року я захворів на бактеріальну інфекцію, яка потрапила у кров та спричинила сепсис. Сепсис — це дуже швидка хвороба, це всепоглинаюча інфекція організму, і моє тіло, намагаючись урятуватися, перекрило кровообіг у кінцівках. Іншим фактором, який вплинув на це, був мій надзвичайно низький артеріальний тиск. Я приймав препарати для підвищення артеріального тиску у такій великій кількості протягом такого тривалого часу, що це ще більше обмежувало приплив крові до кінцівок, і відтак усе в комплексі спричинило гангрену.
Я провів 5 місяців у чотирьох різних лікарнях, два місяці був у комі. А коли прокинувся - все зникло. І я залишився з питанням: "Гаразд, а що тепер?" Не "що далі" як безвихідь! А в значенні, що я готовий працювати, але не знаю, як я маю що-небудь робити? Моїй доньці не було й року, коли я виписався з лікарень. Тож я хотів бути присутнім! Я хотів бути батьком! Я хотів бути
Єдине, що змінилося, це мій зовнішній вигляд
чоловіком! Я хотів бути сином, братом. Тож, багато речей всередині лишилися. Усе те ж саме. Єдине, що змінилося, це мій зовнішній вигляд.
Так, я втратив кінцівки. Хвороба зовні пошкодила тіло, але не людину всередині. І тому я вирішив, що я хочу бути живим!
І моє друге запитання було: я маю бути щасливим чи сумним? Я розумію печаль. Я розумію депресію. Вона дає фізичне навантаження на тіло. Але за своєю суттю я ледачий, тому мені легше бути щасливим. Тож це було друге запитання, і я більше не став питати. Я хочу жити і хочу бути щасливим! Тож давай це робити. Це не означає, що я не страждаю. Це не означає, що я не борюся. Просто я намагаюся впоратися з цим швидше, ніж дозволяти собі сидіти і засмучуватися та сердитися через те, що, "о, я впустив це", чи "о, я впустив і не можу це підняти, я не можу це підібрати."
Опанувати протези спочатку було складно. Це дуже втомлювало. І це призводило до великого розчарування та гніву. Але мені довелося морально дозволити собі цей період, не бути успішним одразу. І що більше я робив, то більше мені хотілося зробити.
Я багато чого навчився. Базові навички я здобув під час реабілітаційної терапії, але насправді це відбувається, коли ви повертаєтеся додому і знаходите практичне застосування тому, що дізналися. Саме тут ви по-справжньому вчитеся, робите безліч помилок і долаєте це розчарування.
Мені пощастило стрибнути з парашутом, покататися на лижах, водному мотоциклі, піднятися на піраміди Mайя, покататися верхи, підводне плавання, знову їздити на велосипеді.
Для мене те, що сталося, це не кінець життя, це його оновлення, мені дали другий шанс.
Я б ніколи не стрибнув із парашутом і не займався б серфінгом, якби я мав кінцівки
Я б ніколи не стрибнув із парашутом і не займався б серфінгом, якби я мав кінцівки. У мене не було б на це причин. Так, це трагічно. Так, це може бути складно. Але в той же час я дивлюся на це як на можливості.
Чи зміг би я взагалі полетіти в Україну і працювати з вашими пораненими захисниками, якби я мав усі чотири кінцівки? Ні, я полетів туди, тому що мої кінцівки відсутні. І я це зрозумів. І я хочу, щоб інші люди це зрозуміли.
І.Ш.: Що вам допомоголо пройти через це? Можливо, частково, служба в армії?
М.С.: Однозначно так. У моєму житті було багато факторів: те, як мене виховували батьки, я навчився бути самодостатнім і незалежним, усе це знову підсилилося службою в армії, а ще я
Я не знаю, як здаватися
просто впертий, я не знаю, як здаватися. Мої кінцівки відсутні, але сам я не здався. Я не можу змінити те, що зі мною сталося, я можу лише змінити своє ставлення до цього. Також я відчуваю, що любов і підтримка моїх друзів і родини є кількома причинами того, чому я досягнув успіху в одужанні.
І.Ш.: Можливо, деякі українці, дивлячись на вас, певною мірою думають, що вам допомогло те, що у США інший рівень життя, стан економіки, медичного забезпечення. Можливо, ви мали спеціальні послуги від держави або якусь програму, яка допомогла вам пройти через депресію та мати можливість робити те, що ви можете робити?
М.С.: Одна з речей, яку я точно відкрив в Україні, це те, що ми всі однакові. Ваші поранені воїни, які були поранені після захоплення Криму, знайшли ті самі рішення для тієї ж проблеми, що й ми тут, в Америці.
Я переконаний, що не американська система охорони здоров’я чи доступність якихось продуктів є причиною мого успіху. Я досяг успіху, тому що вистояв. Я продовжував рухатися вперед, я продовжував хотіти те, чого хотів, чи це була упаковка чіпсів, яку я не міг відкрити, але потім знайшов спосіб, чи бажання взяти собаку на прогулянку. Коли я був фізично виснажений, роблячи це, я всеодно хотів вивести собаку на прогулянку.
І.Ш.: Але ж ваш комфорт залежить від інфраструктури, облаштованості будинку, вулиці, ліфта? І це, мабуть, залежить від ваших протезів?
М.С.: Я маю протези з гачками. Я вибрав гачки замість біонічних рук, бо вони функціональні. Я ношу поясний рюкзак, де тримаю свій телефон, гаманець, ключі від авто. Якби я мав руку, я не міг би бачити навколо неї чи крізь неї. А цей - дуже тонкий і вузький. Він може виконати 98% справ, які мені потрібні. Він відповідає моїй щоденній діяльності. І він дуже надійний і міцний. Він простий в експлуатації та довговічний. Якщо я його зламаю, я зможу полагодити, він придатний для польового обслуговування. Його практично неможливо зламати.
І.Ш.: А як щодо фінансової підтримки? Чи вдалося вам знайти роботу? Чи готові були вас прийняти компанії у США?
Оскільки я працював у великій компанії, McDonnell Douglas, у мене була хороша медична страховка і хороша пенсія. І після того, як я був без роботи за медичними показаннями протягом одного року, я запитав свою компанію, що якщо я спробую вийти на роботу, але для мене це буде надто складно, чи зможу я піти на пенсію. І вони запропонували піти на пенсію відразу. І я вирішив, що піду на пенсію. А якщо мені знадобиться робота для більшого доходу, я піду й влаштуюся на іншу роботу.
Що я зрозумів, так це те, що мій спосіб життя та мій дохід збігаються, мені не потрібно виживати, щоб піти на обід. Якщо я хочу піти повечеряти, я можу піти повечеряти. Тож я сконцентрувався на волонтерстві.
Я був волонтером протягом останніх 24 років у багатьох різних організаціях, від роботи з дітьми до роботи з пораненими ветеранами. І моя найсучасніша та найулюбленіша волонтерська робота — вдосконалювати навички для життя у пацієнтів, які мають ампутацію обох рук.
І.Ш.: Як щодо людей, які їх оточують, для суспільства? Яка ваша порада? Іноді оточуючі не знають, як реагувати і чи пропонувати допомогу людям із втраченими кінцівками.
М.С.: Люди в Україні прекрасні, добрі, теплі, ви щедрі, відкриті, ви хочете допомогти людині з інвалідністю, яку бачите, і це добре. Я скажу - запропонуйте допомогу. Далі - це вже справа людини з інвалідністю, це не що інше, як вибір - чи хочуть вони прийняти цю допомогу, або сказати: "Ні, усе гаразд”.
Іноді, скажімо, я дістаю свій гаманець і здається, що мені складно. Це ваші почуття, ваші емоції. Це те, що ви відчуваєте. Можливо, я не страждаю. Я знаю, що мені потрібна хвилина, щоб відкрити сумку, відкрити гачок і схопити лише гаманець. Але я знаю, як це виглядає збоку.
Америка не була такою доброю до наших ветеранів, які повернулися з війни у В’єтнамі. До них ставилися дуже погано. І все ж після війни в Перській затоці в 2001-му, а я, пригадуєте, втратив кінцівки у 2000 році, тоді багато людей думали, що я ветеран. І вони казали щось на зразок подяки за службу. І я служив, але не через це втратив кінцівки.
Ви побачите такі зміни у вашому суспільстві - вдячність і бажання переконатися, що про вашого пораненого воїна, про ваших героїв
Це нормально запитати чи потрібна допомога. Прийняти її чи ні – справа героя.
подбали. Запитати, чи потрібна допомога, це нормально. Прийняти її чи ні – справа героя.
Жодна країна не була б готова до того, що переживає ваша країна, це жахливо. Кількість захисників, які повертаються без кінцівок, є неприйнятною. І це вина Росії. Вони ніколи не повинні були робити те, що вони роблять. Але ваше суспільство настільки стійке, настільки креативне, настільки творче, що я справді відчуваю, що ваша енергія та ваші зусилля у тому, як ви захищаєтеся, також виллється в турботу про ваших героїв. Не тільки фізично, тіло зцілиться. Це станеться само собою. Але психологічно, ментально, ось куди мають бути спрямовані зусилля. І звідси приходить розуміння.
Я маю ампутації, але мої ампутації впливають на всіх, хто мене оточує, включаюно з вами, включно з незнайомцями, які проходять повз мене на вулиці.
Це ніби як: "Що сталося? Подивіться на цього бідолаху". А я просто усміхнуся, бо я не бідолаха. Зі мною все гаразд. Я знаю, я виглядаю інакше. Скажімо, якби я був дуже високий, ви все одно будете дивитися на мене так само? А якби я був низеньким? А якби я був дуже товстим? А як щодо занадто худих? А як щодо окулярів? А як
Це лише зовнішність. Це не людина всередині.
щодо відсутності волосся? А як щодо довгого волосся? Це лише зовнішність. Це не людина всередині. Людина все ще там. Людина все ще така ж сама.
І.Ш.: Тобто ваша головна порада - дбати про моральну підтримку людей із ампутаціями та їхніх родин?
М.С.: Це допомагає у всьому. Мені допомогла підтримка і любов моїх друзів і сім’ї. Я поділився своєю історією з іншими - це допомогло. Моя здатність обговорювати те, що трапилося, змусила мене поглянути на це, змусила мене визнати це, усвідомити це і працювати над цим. Так, іноді я злюся. Але я також розумію: Гаразд, на що я злий?
Я злий, бо щось впустив на землю? А моя дружина відповідала мені: "Хіба ти ніколи раніше не впускав тарілку чи миску?" А я казав: "Так, але ти не розумієш". А вона відповідала: "Ні, я розумію. Ти впустив миску, скляну миску, подумаєш, велика справа. Підмети, викинь та продовжуй свій день. Так, любий. Так".
Дивіться також:
