Оксана Забужко: «Відповідь на питання «Звідки ми?» - для українців досі тайна за сімома замками»

Один із найвпливовіших українських інтелектуалів, письменниця та публіцист Оксана Забужко на прохання «Голосу Америки» розділила історію незалежної України на віхи, які мають значення для неї особисто.

«Якби я народилася на 20, або, не приведи Боже, на 50 років раніше – я би не встигла дописатись навіть до другої книжки, не те, що до 16-ої як сьогодні», – впевнено і швидко промовляє Забужко в телефон.

Найбільш комерційно успішний український письменник, Забужко не береться робити прогнози щодо майбутнього, втім роки незалежності вважає найкращими в осяжній історії України. Каже, що це тому, що вона розуміє звідки Україна «видряпалась».

Роки автостопу

1992-1993-ий – розруха в Україні. Для мене це були роки автостопу, подорожей, поїздок. «Автостоп» – це ще й назва моєї поетичної збірки написаної в ті роки.

У цей час відкрились кордони, можна було подорожувати, навчатись тому, що в СРСР було не доступне. Тоді ж я кілька семестрів викладала в американських університетах, і хоча я була за викладацькою кафедрою я сама вчилась.

У цей же час я пізнавала свою країну в тих контекстах, які раніше були закриті. Відбувалось стрімке дорослішання інтелектуальне, соціальне, розширились фінансові можливості, стало можливим своїми руками робити свою долю, свою біографію, кар’єру.

Народження незалежної літератури

Наступний період я відраховую з 1996-го року, коли вийшов мій роман «Польові дослідження українського сексу». Цей роман став першою комерційно успішною книжкою сучасного українського письменника і довів, що українська література може мати самостійне ринкове існування. Власне з нього почалась історія нової української літератури незалежної від держави.

Література, яка виживає за рахунок читача – це абсолютно пострадянський феномен. Мені особисто і українській літературі незалежність була потрібна саме для цього.

Далі початок 2000-их – друга каденція Кучми, справа Ґонґадзе. Похмурий період. Всі усвідомили, що характерне для 90-их піднесене очікування того, що ще трошки і ми почнемо жити в нормальній європейські країні – затягується. Наприкінці 90-их стає очевидно, що дерадянізація захлинулась і країна різко переходить на неорадянські рейки.

Цей період закінчився Майданом. Те, що письменник відчуває тектонічні історичні зсуви дуже особисто – частина професії. Про це книга «Let me people go».

Як в анекдоті – «Всім спасибі – всі вільні»

Наступна дата мого персонального шоку – літо 2008-го року, коли була російсько-грузинська війна. Загроза для України стала абсолютно реальною, а в цей час прем’єр-міністр кудись зникає, президент робить справедливі і слушні речі, але стає зрозуміло, що він цілком один і за ним ніхто не стоїть.

Україна була як чайка при битій дорозі – приходь-бери! Стало очевидним, що немає господаря, що не відбулося зміни політичних еліт на яку інтелектуали сподівалися після Майдану. В країні злочинні угрупування боролися за управлінські крісла. Громадянське суспільство, яке один раз зібралось на Майдані, після нього розійшлось (як в анекдоті «всім спасибі – всі вільні») і більше ніколи не зібралося. Зворотній зв'язок між суспільством і владою не склався. Контроль за владою – не відбувся. Механізми для такого контролю, які здавалося б почали намічатись, – були знищені. В країні не було ані профспілок, ані активних громадських організацій, ані знизу створюваних партій, ні просто притомних об’єднань громадян – нічогісінько.

Влітку та восени 2008-го року у мене було відчуття внутрішньої паніки, того, що треба щось робити. Але при тому єдине, що можна було зробити – це спостерігати за перебігом історичних подій і.. дописувати роман «Музей покинутих секретів». Це я і зробила.

Роман - моя особиста, на 800 сторінок, відповідь щодо тих подій. В ній кожен читач може вичитати відповідно до свого досвіду і того, які він сам ставить собі ці питання.

Ширші народні маси (висловлюючись термінами радянського койне) починають розуміти значущість подій 2008-го року лише зараз. Втім письменник, як казав Ніцше, має осягати такі речі «на 15 хвилин раніше»,тобто на кілька років раніше від переважної більшості своїх співгромадян.

У 2008-му році я також написала вірш «Диптих 2008-го року» і коли мене зараз питають, чи думала я, що таке могло відбутись, я відсилаю до цього вірша.

Привід для оптимізму

Відтоді ніяких несподіванок у розвитку подій для мене не було. Сьогодні я налаштована значно оптимістичніше, ніж більшість моїх співвітчизників, бо все що могло відбутися поганого вже відбулося, наша доля залежить лише від нас.

Цей оптимізм, як і оптимізм початку 90-их я пояснюю елементарним освітнім рівнем. Сьогоднішні події я бачу не в режимі картинки на екрані телевізора, а в контексті української історії принаймні за минуле століття. Відповісти собі на питання про те, куди ми йдемо, можна лише маючи ясне розуміння того, хто ми і звідки вийшли.

Звідки ми? Відповідь на це питання для більшості українців і досі - тайна за сімома замками, в молочно-білому тумані. Так є, тому що у нас не відбулась дерадянізації освіти,так само як і українська політична та громадянська ідентичність. Було помилкою те, що в незалежній Україні не було інституту громадянства. Українські паспорти видавали тим, для кого, можливо, сама ідея незалежної України була кісткою в горлі. Якби у нас був екзамен для отримання громадянства можна було би говорити, що паспорт це документ свідомого, притомного і зрілого громадянства. Тож саме до цього притомного і зрілого громадянства Україна так важко болісно, стихійно і некеровано іде ці 20 років.

У мене не було проблем із розумінням хто я. У будь-якій точці 20-ти років незалежності я розуміла, що живу в найблагополучніший період в осяжній українській історії, і ті можливості, які я маю для творчості і самореалізації – не снилися ні поколінню моїх батьків, ні моїм дідам, яких взагалі за те просто розстрілювали. Якби я народилася на 20 або, не приведи Боже, на 50 років раніше – я би не встигла дописатись навіть до другої книжки, не те, що до 16-ої, як сьогодні.

Коли розумієш з якої страшної ями видряпалась Україна, стає зрозуміло, що все, що відбувається могло би бути не порівняно гірше. Це – непогане джерело для оптимізму.

Складно давати прогнози щодо України в умовах глобальної кризи. Єдине про що я можу говорити із впевненістю це те, що через 10 років розстановка сил у світі буде іншою. Ми не самі на планеті і живемо у фіналі певного історичного етапу. Криза засад на яких стоїть технологічна, постінформаційна Західна цивілізація приведе до дуже серйозних перемін. Це стосується дуже багатьох речей: економіки, геополітики, енергоресурсів.

Питання для України в тому, чи буде вона достатньо впевнена у своїй ідентичності, щоб не загубити себе в черговий період змін. Я в це вірю і роблю для цього все, що можу.