Чотири місяці в окупації, захист країни та волонтерство. Запорізька багатодітна родина активно допомагає військовим, сподіваючись на повернення додому - у Василівку Запорізької області.
Спогади про окупацію
Родина Мірошниченків з трьома доньками вже третій Новий рік святкує не вдома. Евакуювавшись з рідної Василівки, доволі довго шукали квартиру, розповідає Алла Мірошниченко.
“Коли ми виїхали в Запоріжжя, дуже важко було знайти квартиру. Річ у тому, що не хотіли брати з дітьми. Попри те, що діти в мене дорослі, це була якась принципова позиція. Я сиділа на телефоні тижнями, але все було марно. Тобто діти для людей - це було табу”.
Згодом квартира в Запоріжжі знайшлася. Після жахливих умов в окупації, діти, нарешті, у відносному спокої. Із згадок про російську окупацію перша - коли подружжя збирало полуницю в теплиці, а діти були самі в будинку й почався масований обстріл.
“Бігти до дітей з теплиці не було сенсу, тому що ми могли б не вижити. Ми чекали, поки закінчиться обстріл. Ми знали, що діти будуть в одній кімнаті, де захищено - там закриті вікна. Ми вчили їх цьому. Коли ми прибігли додому, дівчатка були дуже перелякані, вони були під ліжком”, - зі сльозами згадує Алла.
Волонтерка підкреслює, що діти сильно боялися російських військових, тому коли окупанти почали ходити по будинках місцевих, жінка дуже просила їх не заходити в будинок, позаяк дівчата були дуже налякані.
“Вони ходили великими групами - по сім-вісім людей - перевіряли документи постійно, нишпорили, дивились, що де лежить. Перевіряли сараї, кухні, гаражі… Щоб нічого підозрілого не було”.
Чоловік Алли Костянтин пропонував евакуювати жінку й дітей, як тільки росіяни захопили Василівку, втім, родина сподівалася на швидке звільнення рідного краю.
“Була ще й проблема з роботою. Працювати на окупантів ми не планували… Думали, якщо нас не звільнять, то виїдемо. Тому що ми б не змогли працювати на агресора”, - розповідає Алла Мірошниченко.
Вирішальним став черговий масований обстріл селища з боку російських військових.
“Дуже сильно по селу вони почали гатити. І напевно я дійшла до того психологічного піка, коли вже більше не можеш витримувати…”.
Термінова евакуація
Волонтерка розповідає, що взяли найнеобхідніше - подушки, ковдри, одяг, трішки посуду й особисті речі.
“Ми не знали, де ми будемо… в яких умовах будемо з дітьми. Тому завантажили в автівку найнеобхідніше. Костя вів колону, тому що знав, куди їхати”, - каже жінка.
Костянтин Мірошниченко додає: перший виїзд був відносно легким. Росіяни на блокпосту пропустили швидко, побачивши, що в машині троє дітей.
“Однак я виїжджав два рази. Після того, як вивіз жінку з дітьми, через деякий час повернувся за батьками. І вже другий раз було набагато важче, тому що я був не на своїй автівці. І все, що у мене з собою було - це пакетик з водою та документи. А також повістка від нашого ТЦК. Втім, мені пощастило, що повістку не знайшли, і мене в списках тероборони ще не було”, - розповідає Костянтин.
Евакуація з батьками була нелегкою: обшукували все, що могли. Після евакуації до Запоріжжя Костянтин одразу пішов у військо. Алла виховувала дітей і активно волонтерила.
Максимально допомагати війську
Волонтерську справу родина не покидає й досі, адже подружжя на власному досвіді добре знає, що військовим потрібна допомога щодня. Повернувшись додому, Костя постійно підтримує побратимів.
“Алла може показати весь список замовлень. От тільки хлопці поїхали; постійно треба, треба, треба й треба. У нас тільки маскувальних сіток замовлень на тисячі квадратів. І нам відразу треба планувати, куди який колір… Ну от скажімо сніг у нас ще не пішов, а ми вже почали передавати хлопцям білі сітки. Чисто білі сітки, без чорного, без зеленого. Чисто білий уже під сніг. Щоб люди готувалися - це їхнє життя”, - говорить Костянтин.
Окрім сіток, волонтери шиють мобільні подушки для військових та інше приладдя, в'яжуть теплі шкарпетки.
“Займатися волонтерством мене спонукало те, що чоловік пішов до війська. Я була одна з трьома дітьми й це дійсно було важко. Однак, це було стимулом допомагати й підтримувати хлопців у різний спосіб - від плетіння маскувальних сіток до в'язання шкарпеток і килимків.
Плюс окопні свічки, які потрібні взимку, збори на РЕБи і все решта”, - ділиться Алла Мірошниченко.
Та й доньки волонтерів - Вероніка, Інесса й Люба - регулярно долучаються до справи батьків. Дівчата займаються творчістю - від малювання картин до мозаїки та іншого хенд-мейду.
“Я люблю малювати, і частину картин віддаю на розіграші. Таким чином ми збираємо на потреби військових. якщо вдасться, то зберемо на картині від 6 до 10 тисяч гривень. Це не те, щоб дуже багато, але бодай щось, що ми можемо зробити”, - каже Вероніка Мірошниченко - старша дочка волонтерів.
Неосяжна мрія для Алли і Костянтина Мірошниченків - повернення додому в звільнену Василівку. Але мінімум, на що волонтери сподіваються у новому році - це безпека для дітей.
“Щоб не літали ворожі дрони й ракети… щоб діти могли нормально вчитися в школі й безпечно гуляти на вулиці з друзями”, - каже подружжя.
