У понеділок, 20 червня відзначається Всесвітній день біженців. Уперше він відзначався 20 червня 2001 року на честь 50-ї річниці Конвенції про статус біженців 1951 року.
За даними Верховного комісаріату ООН у справах біженців, у перші місяці 2022 року понад 100 мільйонів людей були переміщені по всьому світу в результаті переслідувань, конфліктів, насильства або порушень прав людини. Це на 10,7 мільйона осіб більше, ніж на кінець попереднього року. Протягом кількох місяців кількість вимушено переміщених осіб у світі досягла найвищого рівня за всю історію.
Війна Росії проти України призвела до появи 8 мільйонів внутрішньо переміщених осіб в Україні. А понад 6,5 мільйона людей з України перетнули міжнародні кордони в сусідні країни з 24 лютого.
Багато з їхніх історій є трагічним свідченням наслідків жорстокого воєнного нападу, але серед них є і ті, що розповідають про силу, мужність і наполегливість людей, які не підкорилися обставинам. Голос Америки підготував декілька таких історій. Перша з них – з Німеччини, яка є другою країною Європи за кількістю українських біженців.
Фото зверху: Родина Русинюків перед їхньою школою в Ірпені до війни. Фото знизу: Школа, де вчилися діти з родини Русинюків в Ірпені, після російських обстрілів.
Аліна Русинюк встигла вивезти своїх дітей з Ірпеня за кілька днів до початку російського вторгнення, спершу до рідного Яворіва на Івано-Франківщині, а потім, коли побачила фотографії свого розбомбленого помешкання, поїхала далі, до Німеччини. Тож коли донька, яка почала ходити до німецької школи, повернулася одного дня і розповіла, що її взялася цькувати ватага російськомовних хлопців з криками «Слава Росії», мама вирішила, що варто поговорити з учителями та соціальними робітниками.
Ангеліна, дочка Аліни Русинюк. В Ірпені займалася дзюдо, має колекцію призів. Фото з сімейного архіву Русинюків.
«Моя Ангелінка і сама б з ними дала раду, вона не один рік займається дзюдо і має медалі, а що коли б там була дитина, у якої не хату розбомбили, а родичів убили, чи побили, викрали, зґвалтували? Як би їй було чути оце «Слава Росії?» – переповідає мама Аліни зміст своєї розмови з німецькою вчителькою в інтерв’ю Голосу Америки.
За її словами, у школі спочатку скептично поставилися до слів мами – дівчинка не почувалася заляканою, та і що поганого у тому вигуку? І лише тоді, коли Аліна показала фотографії власного помешкання, школи, де вчилися троє її дітей, самого міста на 70% зруйнованого російським бомбардуванням, та розповіді не лише від української омбудсменки, а і він сусідок та мам однокласників, вчителька почала розуміти, що українську маму привело до школи не почуття помсти, а солідарності.
Кімната Ангеліни до війни (зліва) та після російського обстрілу Ірпеня (справа).На підлозі розкидані вибухом її спортивні дипломи
«Я не за свою дитину прийшла просити, я прийшла сказати, що такі випадки не повинні ставатися у школі, і якщо німецька держава нас прийняла і пообіцяла безпеку, то безпека має бути гарантована і у школі, і не лише моїй дитині, і й іншій дитині, наприклад, із Сирії, чия мама, може, і не прийде скаржитися, бо її може зупинити незнання мови, законів, чи національні звичаї», – каже Аліна Русинюк, яка і в рідному Ірпеню була серед тих батьків, які активно займалися шкільними справами.
Попри те, що німці вже мають чималий досвід з прийомом біженців, від російських бомбардувань до них лише кілька років тому втекли сирійці – понад пів мільйона людей, українці виявилися в іншій категорії.
Їх чисельно ще більше – близько 780 тисяч, багато з них є представниками середнього класу – приїхали на своїх машинах, вони відразу записуються на мовні курси, шукають роботу. Згідно з даними Соціологічної служби Центру Разумкова, більшість біженців з України – жінки з вищою або незакінченою вищою освітою – 76%, а ще серед тих, виїжджав – 20% підприємців, які вміють покладатися лише на себе і швидко адаптуються у новому середовищі.
«Якщо вони побудуть там ще подовше, вони і громадські організації почнуть створювати і політичні партії», – переконаний український експерт з питань інформаційної політики Дмитро Золотухін. Українці і раніше були одним з найбільш політично організованих народів Європи, а під час війни згуртувалися і зорганізувалися ще сильніше, говорить аналітик у розмові з Голосом Америки.
Українці грають, як злагоджений оркестр
Приклади такої згуртованості німці помічають і самі. Про те, ще українські біженці моментально організовуються і грають як злагоджений оркестр, інколи і в прямому сенсі слова, пише і місцева преса. Нещодавно німецький щоденник Die Tagespiegel захоплено розповідав, я музикантки з різних міст України, які у березні ще ледь встигли втекти від війни, у травні вже вийшли на сцену і грали так, ніби весь час працювали у цьому колективі.
Як вдалося так швидко дати концерт у Берлінській Філармонії? Завдяки тому, що одна з віолончелісток веде список усіх музикантів, які втекли з України з початку війни. У цьому списку сотні імен, найкращі з них, за словами Романа Оема, голови асоціації «Культура об’єднує», яка допомогла з організацію оркестру, тепер виступають в колективі під назвою «Мрія», чия назва сама за себе говорить, що українці не перестають мріяти і діяти.
Про оркестр, який дав свої перші концерти в Бремені та Гамбурзькій Ельбській філармонії, розповідає і «Німецька хвиля». Велику увагу українські музиканти приділяють тому, щоб грати не лише західноєвропейську та німецьку музику, але і українську, і через неї знайомити німців з тією культурою, яку захищають українці на фронті. У програму оркестру «Мрія» входить музика українських композиторів – Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, класиків у себе на батьківщині, але досі мало відомих у Європі.
Політолог Сергій Сумленний, колишній голова представництва Фонду Бьолля в Україні говорить, що такі приклади, звичайно, не складають більшості, але вони достатньо помітні та промовисті.
«Коли ми говоримо про те, як українці вже можуть себе проявити у Німеччині, потрібно пам’ятати, що українські біженці отримали унікальні умови – ніхто до них не мав відразу дворічний захист з правом на проживання, роботу, навчання, практично всі права німецьких громадян, крім виборчого», – пояснює він у розмові з Голосом Америки.
Він каже, що німцям навіть довелося відповідати на закиди про дискримінацію по відношенню до інших біженців, таких як ті ж сирійці, що вони мусили роками сидіти в таборах для біженців, не маючи дозволів на роботу. Але, як каже Сумленний, українців відрізняє те, що вони втікали до Європи не за добрими умовами життя, а за безпекою, і будучи європейцями, не мали іншого місця, іншого регіону світу, де вони могли б шукати притулку.
Чи вплине приклад швидкої інтеграції українців на зміну ставлення до інших біженців, це ще відкрите питання, каже Сумленний, надто мало часу пройшло, і ситуація є дуже мінливою. Але це точно вплине на розуміння німцями українців, та того, що це точно відмінний народ від росіян, і в своїй культурі, і в соціальній організації.