Американець Джейк Макгрю зі штату Орегон вперше приїхав до України у 2013 році за волонтерською програмою як викладач англійської мови. До цього він не знав майже нічого про Україну, крім того, що українцем був його прадідусь. Спочатку Джейк жив у селі Козелець на Чернігівщині, потім у Володимирі на Волині. Коли розпочалася повномасштабна війна, Джейк тимчасово працював у Болгарії, але повернувся до України, і вирішив залишитися назавжди. Він майже досконало вивчив українську мову і під час інтерв'ю Голосу Америки чергував англійську з українською. Джейк розповів про любов до України, власний досвід викладання в Україні в умовах війни, та про проблеми українських студентів.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Розкажіть, коли ви вперше побували в Україні та чому вирішили залишитися?
Джейк Макгрю, викладач: Я з міста Портленд, зі штату Орегон, я там прожив 24 роки, навчався в університеті і ніколи не був за кордоном аж до поїздки в Україну. Після університету я захотів стати волонтером Корпусу миру, і там запитали: “Чи ти поїдеш в Україну викладати англійську мову в гімназії?” Я відповів, що навіть не знаю, де саме розташована Україна, але погодився. Я єврей, мій прадідусь жив у Хмельницькому, і перед Другою світовою війною виїхав до США. Тож уся моя сім'я - американці.
Я вирушив до України, і потрапив на період Майдану та Революції гідності. Те середовище миттєво закохало мене в цю країну. Спочатку я жив у маленькому селі Козелець на Чернігівщині, де вивчав українську мову, а також знайомився з культурою. А потім мене відправили до міста Володимир на Волині, я там теж викладав. Напередодні анексії Криму Корпус миру вирішив забрати з України всіх американських волонтерів із міркувань безпеки. Коли нас евакуювали, я шукав способи, щоб повернутися. Мене тягнуло до країни та людей. І через рік я повернувся до Володимира, щоб знову викладати у гімназії. Потім я поїхав до аспірантури в Будапешті, щоб усе ж бути недалеко від України. Минулого року я викладав в американській середній школі в Болгарії, і теж намагався бути поруч із Україною, майже щомісяця їздив в Україну.
І ось у жовтні 2022 року я повернувся. В Києві відкрився Американський університет, і там набирали людей, я негайно ж із ними зв’язався. Тепер я викладаю в університеті та керую відділом студентського життя, і щасливий, що знайшов спосіб жити в Україні. Зараз я працюю в університеті в Києві, але навчання відбувається онлайн, тому я тимчасово живу в Луцьку, бо тут мені легше, тут живуть мої друзі.
Щасливий, що знайшов спосіб жити в Україні
Я люблю бути в Україні, я тут почуваюся вільно, хоча тут зараз війна, я відчуваю радість від перебування тут.
І.Ш.: Як родина у США відреагувала на ваше рішення переїхати до України під час повномасштабної війни?
Д.М.: Коли я сказав мамі, що поїду в Україну, їй було страшно, але вона зрозуміла, що це те, що я хотів робити, що я добре знаю Україну, знаю українську культуру. Вона знає, що все буде добре. Я щодня їй телефоную, ми говоримо по 30 хвилин, вона знає, що я зараз в Луцьку.
І.Ш.: Як вам вдалося вивчити українську?
Д.М.: Я почав вчити українську мову, коли був у Козельці, там усі добровольці Корпусу миру вчили українську протягом трьох місяців по 4 години на день, згодом у Володимирі у мене теж був вчитель української мови. Було складно, бо я хотів говорити українською, але мої учні хотіли спілкуватися зі мною лише англійською. Зараз я розмовляю українською іноді на роботі. Також я почав вивчати польську мову, тож мені важко говорити українською, бо я думаю польською зараз. Зазвичай я без проблем розумію українців, іноді це складно, коли говорять суржиком. Але усе більше українців зараз говорять чистою українською мовою.
Усе більше українців зараз говорять чистою українською мовою
Крім того, я зараз мешкаю в Луцьку, і раніше вже мав досвід проживання на Волині, тож розумію тутешній діалект. Тому особливих труднощів немає.
Американець Джейк Макгрю щасливий, що живе і працює в Україні
І.Ш.: Чи складно було викладати в Україні після початку повномасштабної війни?
Д.М.: Авжеж, складно. На початку навчального року було дуже важко, тому що багато студентів виїхали з Києва, студенти пропускали заняття через атаки дронів або вимкнення електрики. Тепер, коли ситуація з електропостачанням значно покращилася, це вже не проблема, і онлайн-заняття проходять чудово. Звичайно, студенти хочуть бути особисто присутніми в аудиторії, і ми плануємо розпочати офлайн-заняття з наступного навчального року. Але зараз я не відчуваю, що онлайн-формат заважає студентам навчатися.
Звичайно, помітно багато травм серед студентів, і вони самі, мабуть, навіть не усвідомлюють цього. Або якщо й усвідомлюють, то не знають, що з цим робити. Зараз студенти травмовані війною, це наклалося на травмованість ситуацією з ковідом, до того ж тепер вони навчаються онлайн із дуже високою якістю, але разом з тим дуже інтенсивно.
Чимало студентів зараз мешкають в інших країнах, деякі перебувають там наодинці. Бути в чужій країні самому – це велика травма, велика травма - не знати, чи цілий твій дім, не знати, що станеться наступного дня. Велика частина цієї невпевненості у майбутньому справді є важким випробуванням для багатьох студентів. Дехто має родичів у Росії, зараз вони повністю розірвали стосунки з частиною родини, у багатьох є рідні чи друзі на передовій, я не знаю нікого, хто не має хоча б одного знайомого десь на Сході. Тож це, звісно, впливає на психічне здоров’я.
І.Ш.: Як студентам допомогти впоратися з цими травмами?
Д.М.: Психічне здоров’я, як і пошук психологічної підтримки, є дуже, дуже затаврованим питанням у Східній Європі. У більшості випадків для людей у Східній і Центральній Європі ідея про похід до психолога означає, що з вами щось не так, тоді як на Заході, у США, я міг піти до психолога, щоб просто поговорити з ним, наприклад, якщо напружений через щось. Для мене це було схоже на похід до стоматолога для чистки зубів.
Тож ми сподіваємося змінити ставлення до психічного здоров’я, ми надаємо студентам ресурси, зараз є багато безоплатних ресурсів для психологічної допомоги чи терапії. Також ми намагаємось не лише викладати академічну програму, а ще й надавати особисту підтримку. Якщо виникають проблеми, вони завжди можуть звернутися до нас і поговорити, і ми можемо направити їх до фахівців.
І.Ш.: Які ще зміни ви помітили в українських студентах через війну?
Д.М.: Я здивований тим, наскільки студенти витривалі в цьому плані, я не зміг би бути таким стійким у 17-18 років, а вони дуже стійкі. Я думаю, що це займе певний час, щоб зрозуміти, що відбувається, вийти і впоратися з усім. Студенти продовжують наполегливо вчитися навіть попри війну. Я дуже хочу побачити, як ці студенти випустяться з університету і діятимуть в Україні, хоча я викладав у різних країнах, українці мене завжди вражають.
Хоча я викладав у різних країнах, українці мене завжди вражають
Студенти - це зовсім інший світ, ніж у будь-якому іншому місці, де я викладав. Мені завжди подобалося навчати українських студентів, і я завжди відчуваю таке захоплення та запал, коли навчаю українських студентів, тому що знаю майбутнє. Це кліше, але майбутнє України - світле. Щоразу, працюючи з українськими студентами, я бачу, що майбутнє України завдяки їм буде дійсно дуже хорошим.
І.Ш.: У чому відмінності між українськими та американськими студентами?
Д.М.: Думаю, що американські студенти в загальному зазвичай знають, що після закінчення школи вступлять до університету, а потім отримають роботу, тоді одружаться і матимуть дітей, і, звісно, "американська мрія." Тим часом Україна перебуває на порозі вступу до ЄС, дуже швидко розвивається, і я думаю, що студенти справді це відчувають і знають, що якщо здобудуть освіту, то зможуть відіграти велику роль у цих змінах.