"Зібрав останнє смішне, що в моїй душі є". Антон Тимошенко у США - про гумор як терапію та чому жарти писати все складніше. Інтерв'ю

Гумор як терапія - у США із концертним туром вперше за час незалежності приїхав український стендап-комік. Антон Тимошенко своїми концертами збирає кошти для потреб Збройних сил України. В американській столиці на його шоу зібрався повний зал. Антон каже, що лишився задоволений зібраними із аукціону коштами. Організатор його візиту до США - концертна агенція MoLoKo.

Як писати жарти в час війни, про що Антон Тимошенко не жартує і якими жартами планує розважати американську публіку - про це він розповів в інтерв’ю журналістці Української служби Голосу Америки Ірині Матвійчук.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Ірина Матвійчук, Голос Америки: Антоне, ваш перший тур у Сполучених Штатах. Розкажіть, з якими темами приїхали, в яких містах будете і на що збираєте кошти?

Антон Тимошенко, український стендап-комік: Це стендап-тур багатьма містами США і Канади, всього здається 16 чи 17 міст.

Які теми? Насправді, останній мій концерт "На межі" був про війну, тут мало буде про війну, здебільшого побутові теми, тому що вже багато виписав, і не встиг так швидко зібрати щось ще, якісь рефлексії.

Ну і зараз багато сумних думок, які я не можу перетворити у стендап, тому я спробував зібрати останнє смішне, що в моїй душі є, і вийшла якась там година матеріалу, з якого я планую в цьому турі зібрати кошти на ЗСУ.

Основна мета цього туру - це збір коштів на сили безпеки і оборони. В мене гонорару немає, всі кошти направляються на цей збір.

Точно більшість коштів будуть передаватися на Фонд Сергія Притули. Ще частина коштів - на окремі підрозділи, тому що є лоти на аукціон, який передають певні люди, пов'язані з якимись бригадами, вони хочуть, щоб ми конкретно їм гроші передали.

Умовно, мені передали прапор з підписом Буданова, і я знаю, що там треба конкретний збір для ГУР закрити цим прапором і там ще якимись речами.

В Європі було так само, під час європейського туру ми зібрали 5,4 мільйони гривень, і ми передали більшість Фонду Притули.

Притула тоді купив два бронетранспортера і FPV набрав. Я довіряю його смаку, Сергій, в принципі, вміє купувати якісь прикольні речі.

Важко планувати якусь покупку, тому що ці потреби ж міняються. Сьогодні треба тачки, а завтра треба FPV-дрон і щось інше, тому вже після туру буде розуміння, що треба купувати.

І.М.: Ви, в принципі, перший комік, що приїхав у Сполучені Штати зі своїм стендапом з України...

А.Т.: Після Зеленського. (сміється)

І.М.: Як вам взагалі шоу? Чи аудиторія очікувано вас сприйняла?

А.Т.: Хороше шоу, я трошки втомлений, трохи є цей jet-lag, я трошки прикумарений.

Все гарно пройшло, люди гарно підтримали, супер гарно пройшов аукціон у Вашингтоні, мені дуже сподобалося, гарний початок.

І.М.: Розкажіть більше про цей аукціон, як він взагалі відбувається?

А.Т.: В нас уже така традиція: всі концерти закінчуються благодійним аукціоном, де ми розігруємо якісь речі– мілітарні та немілітарні. Іноді це сувеніри, підписи відомих військових, і продаємо їх людям. Вони роблять ставки.

І.М.: Ну ви сьогодні розігрували пакетик цукру, в українців напевно це б викликало здивування.

А.Т.: У мене свій підхід до аукціонів. Я розумію, що вже багато розіграно було шевронів, тубусів, гільз, тому я розбиваю аукціон якимись приколами.

Я набрав в "Укрзалізниці" цукру, він дуже прикольно запакований, там оцей "потяг до перемоги", все розмальовано, це така ностальгічна штука. Тому я подумав, що якщо я привезу сюди, у столицю Вашингтон цукор з "Укрзалізниці", це людей повеселить і викличе ностальгію.

А ностальгія плюс гарний настрій дають нам десь 100 баксів з цього цукру.

Іноді такий настрій, що можна продати порожній пакет. На аукціоні головне - це піймати вайб, змагальницький дух, і просто щоб був гарний настрій у людей, тому аукціон відбувається як повноцінна частина цього шоу.

Сьогодні, мені здається, аукціон може десь був веселішим, ніж сам стендап, тому що багато було комунікації з людьми, вони загорілися, якись там азарт пішов, ставки. Сьогодні ми розігрували різні прикраси з гільз, цукор, пакети, шеврон, шматок збитого шахеда російського...

І.М.: За 3 000 доларів.

А.Т.: Так, до речі, дуже гарна ставка. Це, здається, Олеся купила.

Ми сьогодні розіграли збитий шахед за 3 000 доларів. Пані Олеся, вам глибокий уклін і подяка від всього народу України.

І.М.: У вас в залі були ветерани ЗСУ. Чи складно жартувати на воєнні теми із ветеранами?

А.Т.: Реакція була така сама, вони сміялися. Не те, що важче, треба просто іноді піймати вайб.

В такому виступі, коли військових там всього декілька сиділо, більшість людей цивільних, це взагалі легко. Ми перед військовими виступаємо дуже часто насправді. В Україні ми їздили і на схід, і на південь виступати, в якісь реабілітаційні центри.

І.М.: Це ж не лише військові, це люди без рук, без ніг, які приїхали на протезування до США.

А.Т.: Прикол в тому, що вони самі вже жартують про це, тому що так легше справлятися з травмами. Навіть під час мого виступу сьогодні військовий щось вкидував. У нього не було ніг, і він якісь жарти про це казав: "Вибачте, що так пізно прийшов", якісь там такі штуки були. І вони прямо були смішні, і люди сміялися.

Я був дуже радий, що військові готові жартувати про це. Насправді у військових дуже сильне почуття гумору, краще, ніж моє, я думаю. І цей чорний гумор, він дуже потужний.

Мені друзі розказують, що зазвичай на позиціях [на війні] люди діляться на два типи. Є частина, яка може загнатися, умовно, і думати якісь там погані думки. А є ті, хто починає все це погане пережартовувати, і цей гумор допомагає їм рухатися далі.

В цьому плані, мені здається, ми з військовими на одній хвилі, і виступати перед ними завжди так само, ти розказуєш ті самі жарти. Але просто мені перед військовими завжди хвилююче і тривожно, бо я хочу, щоб я їм сподобався, бо якщо я не сподобався військовим, я відчуваю, що я не дуже то й корисний на тій позиції, на якій я зараз є. Хочеться відчувати, що вони дійсно сміються.

І.М.: У вас сьогодні було трохи матеріалу про Америку, про зброю, яка може потрапити в американські школи. Для американців - це чутлива тема, діти гинуть.

А.Т.: В мене просто є ідея - спробувати повиступати на англомовних мікрофонах. І в мене є жарт, де я хочу сказати, що "Дякую за допомогу Україні, дякую за вашу зброю, яку ви надсилаєте. Я розумію що ви не можеш надіслати нам прямо всю зброю, тому що вам треба лишити щось для своїх шкіл. ... Ну для захисту шкіл".

Це чорний жарт, це дуже складна для них тема, але я дуже багато стендапу американського дивлюся, я знаю, про що вони жартують. Чорний гумор - це їхній доволі популярний вид гумору.

Я думаю, вони будуть нормально це сприймати, враховуючи, що в них збудований стандарт індустрії на таких жорстких провокативних жартах.

А якщо це когось образить? Ну, я - з України, в нас зараз такий час, в нас гумор такий весь. В мене багато чорних жартів про нас, про наші переживання, про ядерні удари, як ми до них звикаємо, і все таке. Тому в комплексі воно має нормально сприйматися. А якщо якийсь мікроскандал буде, може це й добре.

І.М.: В Україні зараз під час війни, хоча всім сумно, але от якраз стендап, гумор переживає процес ренесансу. Більше людей цікавляться цим...

А.Т.: В цьому плані так.

І.М.: Навіть зараз ви приїхали як комік в час війни до Сполучених Штатів, хоча Україна незалежна вже багато років. З чим це пов'язано, на вашу думку?

А.Т.: Чому гумор такий популярний? Це тому, що коли людина потрапляє в кризову ситуацію, у неї є кілька варіантів, що робити. Це або сумувати, або спробувати перетворити це в жарт. Бо коли ти жартуєш про про смерть, то ти трошки менше її боїшся, тому що в жартах ми можемо ніби перейти якусь межу і побачити якісь страшні речі під іншим, більш органічним кутом. Це допомагає нам рухатися далі.

Ще одна причина, чому стендап популярний, тому що стендап дуже простий в організації жанру. Коли росіяни тільки відступили від Києва, то мені здається, що перші події, які проводились, були якраз стендапи, ми збиралися в підвалах, організовували там виступи.

Ну що треба для стендапу? Комік, мікрофон, можна навіть без мікрофона, просто треба якась локація, і щоб люди сиділи чи стояли.

І.М.: Навіть босховище.

А.Т.: У бомбосховищах ми всі якраз виступали, і в гардеробах виступав, де тільки не виступав під час тривоги? Тому що це дуже простий в організації жанр.

Умовно кажучи, щоб Олю Полякову привезти на виступ у сховищі, треба там ще якісь приколи. А ми швиденько розібрались на місці, пожартували і погнали.

Гумор - це також зараз є наша ментальна зброя. Бо психотерапевт може бути дорого, ти маєш піти до психотерапевта і треба заплатити 1,000 грн хоча б за сеанс. А стендап може коштувати – топ - 300 грн, і це теж година. І ти ти тіпа проводиш час більш-менш добре, тому це така можливо дуже бюджетна в цьому плані психотерапія.

І.М.: Коли я побачила ваш англомовний стендап, було цікаво почитати, а що люди про це говорять. І багато іноземців пишуть, мовляв, як українці можуть ще сміятися, у них же людей вбивають. Для іноземців це дуже дивно, що ви пишете матеріал на цю тему. А як взагалі писати в час війни? Коли війна почалася, чи важко було перелаштуватися і почати жартувати про те, що болить?

А.Т.: Це було насправді. На початку, коли сталось вторгнення, це було більше як гіперкомпенсація. Ти просто на такому стресі, розумієш, що ти нічого не можеш зробити, в якомусь укритті. Я просто писав жарти, бо не знав, що робити.

Потім я побачив, що люди пишуть: "Блін, дуже добре, мені дуже допоміг твій жарт", навіть писали, що якісь там жарти допомогли вилізти з депресії. Я навіть сам не розумів, що це може мати якусь силу, і люди мене переконали, що це дійсно може бути настільки корисно. І тоді переключатися на цьому адреналіні, стресі було легше.

Зараз уже значно важче переключатися, коли війна довго йде. Це дуже дивне відчуття насправді. Коли ти пишеш жарти на фоні війни, ти ніби як шизофренік трохи виглядаєш, бо ти маєш сміятися, з цією посмішкою на фоні смертей, цих вибухів. Іноді це дуже... Не іноді, часто це дуже дивно усвідомити.

Щоб написати якийсь жарт хороший, треба максимально спробувати дистанційнуватися, подивитися на ситуацію якось з гори. А дистанціювати себе від війни дуже важко, тому що вона...

Тут у США напевно легше, але в Україні це важко. Тому немає рецепту, як переключатися. Переключатися що далі, то важче насправді.

Коли за кордоном виступаєш, у тебе таке відчуття, що ти ідеш на концерт перед виступом, у звичайне мирне місце, де все окей, але ти знаєш, як насправді зараз у тебе вдома, і ти відчуваєш, ніби в "матрицю" увійшов, куди ми входимо і живемо в ілюзії.

Ти йдеш по якомусь місті Європи і думаєш, ну ви зараз в "матриці", ви обрали цю "синю таблетку" і не викупаєте, що справжнє життя, воно отаке як в Україні.

Я навіть не знаю, чи я насправді заздрю тим людям в Європі, чи людям, які в мирному місці живуть, бо я на них дивлюся, і мені їх навіть трошки шкода. Я тоді думаю: "Ну вам ще доведеться дізнатися, яким може бути життя".

І.М.: У вас є жарти про Голодомор?

А.Т.: Про Голодомор? Оце ви так спитали.

І.М.: Я думаю про теми-табу, про які не можна жартувати.

А.Т.: У мене про Голодомор є здається один жарт, тільки багато від формулювання залежить, бо це дуже важливо.

В мене на концерті є блок, де я розказую, що я проходив практику в Комуністичній партії України, куди мене відправив Університет Шевченка, я тоді дуже здивувався. Це був десь 2016 рік, це мій третій чи четвертий курс, і ми такі: "Вау, комуністична практика. Чому там нас будуть навчати? Ми що, будемо виїжджати в якесь село, шукати якихось бабусь, забирати в них весь хліб, все зерно? Оце буде Комуністична практика?”

Отакий в мене був мікроприкол з відсилкою до трагічних подій.

Я не думаю, що жартувати про Голодомор - це табу. Він був доволі давно, і вже можна про це жартувати, якщо це робити вишукано. Бо, умовно кажучи, в цьому жарті ми висміюємо не Голодомор, а ті речі, які робила радянська влада, які абсолютно жахливі.

І.М.: А про що не можна жартувати?

А.Т.: Моя позиція ліберальна в команді, я за все. Можна жартувати про все, але бажано, щоб ти мав якусь сильну позицію по цій темі.

Просто жартувати на складні, на провокативні теми - це спокуса. Молодим комікам іноді хочеться щось накинути, зробити провокацію, бо на це люди реагують: "Вау, він каже про таке, про що ніхто не каже". Це дуже велика спокуса так робити, але для цього треба мати хист і якусь репутацію. Спочатку довести, що ти смішний на якихось темах, а потім вже показуй, що ти можеш на складні теми говорити смішно.

Наприклад, я не жартую про Маріуполь чи про Бучу. Бо що тут смішного? А не бачу нічого смішного.

Але умовно, уявімо ситуацію, що є комік, який жив у Маріуполі і виїхав з міста. І він вирішив розказати про це історію. Він може, бо це його історія. Або він має там друзів, які розказали йому. Коли в тебе є прив’язка до цієї ситуації, ти маєш право, мені здається, на будь-яку тему жартувати.

Я жартую про те, про що мені хочеться. Самоцензура, звичайно, є, бо ти розумієш, що зараз в людей на душі... Хочеться якось людей, в першу чергу, розважити, а не травмувати їх ще більше якоюсь провокацією, бо це насправді дуже просто.

Мій концерт "На межі" - тоді я якраз намагався по цій межі пройти. І як показують відгуки, ніби більш-менш вдалося, ніби я не сильно там кудись заліз, хоча теми були деякі доволі жорсткі.

І.М.: А на кого з американських коміків ви орієнтуєтесь?

А.Т.: Зараз ні на кого, тому що насправді зараз українські коміки цікавіші. Те, що українські коміки переживають, - цей досвід унікальний. Я намагаюсь за нашими коміками слідкувати, хто що випускає прикольного, чи є щось там, якийсь матеріал для натхнення.

Зараз західна комедія нова якась трошки, мені здається, слабенька стала, більш попсова. Мені хочеться якусь ще підняти проблему, спробувати якусь соціальну напругу зняти.

І.М.: Щоб примусити людей думати?

А.Т.: Мінімально. Я розумію, що стендап - це не те місце, куди люди приходять послухати якусь лекцію, але хоч якісь думки включити. Це прикольний чинник для самого себе, і воно ніби додає твоєму стендапу якусь вагу.

І.М.: До Сполучених Штатів часто з концертами приїжджають співаки, рідше письменники, майже ніколи – коміки. Чому важливо їздити за кордон з виступами, навіть якщо це не прибутково?

А.Т.: Я їду за кордон будь-коли лише з одною метою: я маю привезти на армію багато грошей. Якщо я з цього туру привезу менше, ніж, скажімо, 5 мільйонів гривень, це буде невдалий для мене тур, неуспішний.

Дивіться також:

“Історія про життя, а не про смерть”. Гурт МУР з мюзиклом “Ти [Романтика]” зробив літературу трендовою в Україні. Відео

Люди хочуть почути мій стендап, а я можу зробити так, щоб їхнє бажання конвертувалося у гроші, наприклад, на армію. Це єдина насправді мета.