«Я майже 10 років чекав на Нобелівську премію для Олеся Біляцького» – автор книжки про білоруського правозахисника. Інтерв'ю.

Один з лауреатів цьогорічної Нобелівської премії миру, білорус Олесь Біляцький, нині перебуває за ґратами у Білорусі за свою правозахисну діяльність. Як зауважує його біограф, білоруський журналіст, кореспондент Білоруської служби «Радіо Свобода» Валерій Калиновський, це третій в історій премії випадок, коли її лауреат перебуває в ув’язненні.

Про те, ким є голова правозахасного центру «Весна», в якому стані перебуває правозахисний рух в Білорусі та про те, як поставилася білоруська влада до цієї нагороди, з автором книжки «Справа Біляцького» говорила кореспондентка «Голосу Америки» Наталка Чурікова.

Інтерв’ю є відредаговане заради плинності та ясності.

Наталка Чурікова: Валерію, Ви написали книжку «Справа Біляцького», яка вийшла у 2012 році, під час його першого ув’язнення, Ви б могли нагадати, що це була за справа?

Валерій Калиновський: Я майже 10 років чекав на Нобелівську премію для Олеся Біляцького, тому що він вже тоді був одним із фаворитів цієї премії. Тоді його заарештували і засудили за правозахисну діяльність, за те, що він допомагав білоруським політв’язням після розгрому, після майданів, після 2010 року, коли було дуже багато репресій в країні і почалися репресії проти нього.

Валерій Калиновський, автор книги «Справа Біляцького» про лауреата Нобелівської премії Алеся Біляцького

У нього була можливість поїхати десь до Литви, і звідти керувати правозахисним рухом «Весна», який він створив і який очолював в умовах репресивного режиму (президента Білорусі Олександра) Лукашенка. Але він все-таки вирішив залишитися в Білорусі, незважаючи на загрозу потрапити під кримінальне переслідування.

Коли я писав книжку про нього, мав листування з ним, він посилав відповіді на питання, а потім, коли написав книжку, то йому навіть цю книжку передали. Зараз навіть уявити собі таке неможливо.

Я з ним листуватися вже не можу. Лише дружина отримує від нього листи, але теж там дуже мало інформації про нього, про те, як він зараз перебуває в ув'язненні.

Н.Ч.: Його тоді звільнили і це був такий короткий час, коли Білорусь не мала жодного політв'язня за ґратами – 2015-16 рік, коли Європейський Союз зняв з Білорусі санкції, період зближення з Європейським Союзом. Що тоді сталося з білоруським правозахисними рухом? Чому знову ця ситуація повторилася і ще з гіршими наслідками?

В.К.: Тоді так, був короткий період лібералізації і налагодження зв'язків з Євросоюзом, коли Лукашенко злякався путінської агресії на Донбасі та в Криму, і почав шукати якихось доріг до порозуміння з Заходом.

Він звільнив усіх політв'язнів, і в тому числі був по амністії випущений Олесь Біляцький, який не відсидів усього терміну (Біляцького засудили у 2011 році на 4,5 роки тюрми за звинуваченням у несплаті податків з 500 тисяч євро, які були отримані з-за кордону на діяльність правозахисного центру «Весна», – ред.). Тоді, дякувати Богу, я зміг привітати його на волі.

Цей процес лібералізації Білорусі тривав до 2020-го року, тому що влада була налякана агресивними діями Росі, і білоруське суспільство не хотіло допустити такого. Тому було таке співіснування влади та громадянського суспільства в розумінні спільної загрози.

Але у 2020-му році суспільство вже не захотіло Лукашенка, і щоб утриматися при владі, він зовсім інший режим почав створювати у Білорусі. І на цей момент вже створив.

Якщо тоді в 2015-му році його можна було назвати авторитарним, то на сьогодні це фактично тоталітарний режим, де будь-яке інакомислення, будь-які дії, неузгодженість з владою забороняються, закриваються громадські об'єднання, приватні медичні центри, приватні школи, організації національних меншин, незалежні ЗМІ. Білорусь повертається майже до сталінських часів, коли тисячі людей за ґратами, тисячі політв’язнів.

Спробували зруйнувати всю правозахисну спільноту Білорусі, і тому числі і правозахисний центр «Весна», та інші. Вони тепер можуть діяти лише з-за кордону. Але Біляцький знову, як у 2010-2011 роках не емігрував, відмовився від такої пропозиції, і залишився, щоб бути разом з усіма політв’язнями, яким він багато допомагав. Тепер важка ситуація в Білорусі і Олесь Біляцький потерпає від жорстоких репресій.

Н.Ч.: У 2015 році Нобелівську премію з літератури отримала білоруська письменниця Світлана Алексієвич. Тоді білоруська влада намагалася ігнорувати цю подію. А яка зараз реакція білоруської влади?

В.К.: Так, це друга Нобелівська премія для громадянина Білорусі. І на цей момент (розмова відбувалася вдень у п’ятницю, 7 жовтня, у день оголошення премії, – ред.) я можу сказати, що офіційні засоби масової інформації, чи пропаганди, тепер можна їх так назвати, ігнорують цю подію. Немає навіть повідомлення, чи згадок на сторінках інтернет-видань, чи в телевізійних новинах. Лише відверті пропагандисти брутально висловлюються, чи речник Міністерства закордонних справ заявив, що десь у труні перевертається Альфред Нобель через такі «політизовані», на їхню думку, рішення Нобелівського комітету.

Це така їхня позиція. І вона збігається з позицією нацистської Німеччини у 1935 році, коли Карл фон Осецький (німецький журналіст, видавець, якого Нобелівський комітет нагородив його з формулюванням «За боротьбу з мілітаризмом у Німеччині». У момент присудження премії Осецький перебував у тюремній лікарні, – ред.), чи китайський дисидент Лю Сяобо отримав Нобелівську премію 2010 році. Тоді в Китаї були обурені. Були накази, щоб про це не писали засоби масової інформації, були міжнародні скандали.

Врешті-решт Карл фон Осецький був вшанований, але вже після війни. Усі ці люди, які отримали Нобелівську премію миру, перебуваючи за ґратами, мали важку долю, але я маю надію, що доля Олеся Білецького буде кращою.

Н.Ч.: Ви знаєте його особисто, зблизька, що він за людина?

В.К.: Я знаю його особисто багато років, тому що наші доріжки збігалися багато років на різних майдчиках, на різних справах, подіях. Я став його біографом, тому ще ближче пізнав, бо це дуже серйозна робота. Я продовжував із його родиною бути у контакті, знаю якісь приватні речі.

Я можу сказати, що це людина дуже потужна, дуже мотивована, це – діяч, який розуміє, для чого він це робить, і для чого він потерпає від переслідувань. Це йому допомагає. І того разу, під під час першого перебування в тюрмі допомагало, і зараз це йому допомагає. Він є дуже вмотивована білоруськоцентрична людина. Він великий патріот і великий борець за права людини, я сказав би, на світовому рівні.

Бо його рівень розуміння прав не лише в Білорусі, але і в нашому регіоні, у світі загалом – він стежить і висловлює свої думки на такому рівні, – можна порівняти з Сахаровим, чи іншими нобелівськими лауреатами. Це дійсно потужна особистість в Білорусі.

І цей період, який ми зараз переживаємо, буде славний тим, що в нас були такі люди, як Світлана Алексієвич і Олесь Біляцький, а не Олександр Лукашенко.

Н.Ч.: Валерію, Нобелівська премія присуджується за досягнення. Якщо говорити про досягнення, то що можна сказати про досягнення білоруського правозахисного руху і взагалі опозиції до режиму, оскільки режим залишається на місці вже майже майже 30 років?

В.К.: Це – фантастична діяльність правозахисного руху Білорусі з 1995-го року, коли до влади прийшов і укорінив свій режим Олександр Лукашенко. В умовах страшних репресій, заборони, арештів, утиску, блокування сайтів і можливостей для контактів, переслідування, вони все-таки збудували дуже міцну мережу правозахисників по всій Білорусі, яка і зараз діє.

Ми постійно маємо інформацію про те, хто і де заарештований, самі заарештовані та їхні родини мають підтримку, і матеріальну, і моральну, і юридичну. І незважаючи на всі репресивні дії, ця мережа зберігається і діє. Вона дуже ефективно показала себе у критичні моменти 2020-2021 року і навіть незважаючи на те, що шість очільників, лідерів цієї мережі - за ґратами, ця структура діє. Оперативно і якісно діє.

Вони допомогли тисячам і тисячам до 2020 року, і ще десяткам тисяч після 2020-го року. Це – фантастична робота, книжку можна писати про «Весну» і не одну.

Напевно там є багато секретів, вони допомагають емігрувати і втекти, і знайти адвоката, і якусь інформацію знайти, і взагалі дуже багато роблять для тих людей, котрі потрапили під репресії сталінського, чи брежнєвського типу. Це дійсно великий феномен.

Н.Ч.: В Україні до цьогорічної премії поставилися неоднозначно. При тому, що люди розуміють, що кожен із лауреатів – і організації і конкретні люди – варті премії, той факт, що їх об’єднали в одне нагородження, сприймають як ще одне нав'язування оцієї формули «трьох братніх народів». Як ви це бачите?

В.К.: Я не буду зараз говорити, що братні народи, чи небратні. Зараз не час на такі розмови, зараз час війни, час серйозних випробувань для наших народів: українського, білоруського та і російського, як я розумію, випробування таким режимом, який створив Путін, та режимом, який створив Лукашенко.

Для мене те, що поєднали найкращих представників України, Білорусі та Росії, показує, що є зовсім інша альтернатива для цих народів, альтернатива в позитивних особистостях, рухах, які багато чого доброго роблять. І якби суспільство було налаштоване на них, щоб їхні принципи діяли, то не було б ніякої війни, не було б тиранії.

Для Білорусі також дуже важливо показати, що білоруси не є лише з тієї сторони, що Лукашенко не представляє Білорусь, що Білорусь представляють скоріше Олесь Біляцький і люди такого типу як він, що білоруси взагалі не хочуть, щоб був Лукашенко.

Якщо говорити про Росію, то «Меморіал» – це дуже гарна, важлива організація, яка теж виступала проти війни, за права людини, і теж тепер потерпає від тиску, від заборони, переслідувань російського сталінського типу режиму, який зараз утворився.

Тобто я на це все дивлюся саме з правозахисної точки зору. І дивлюся у майбутнє. Ми мусимо дивитися на те, що буде далі. І ми мусимо орієнтуватися і підтримувати – як це зробив і нобелівський комітет – тих особистостей і організації, які ведуть наші народи до демократичного розвитку, з повагою до миру, прав людини та законності.

Нобелівська премія миру: перші коментарі лауреатів та експертів. Відео