"У Росії закінчуються танки, а в України – діти, тому їм треба допомога". Інтерв'ю з американцем, який пережив тортури російського полону

У грудні 2023 року Сполучені Штати висунули офіційні обвинувачення у воєнних злочинах проти чотирьох російських військовиків, зокрема у тортурах та нелюдському ставленні, скоєних проти американського громадянина під час окупації українських територій.

Хоча ім'я постраждалого не розкривалось, американська влада повідомила, що жив на Херсонщині у селі Милове зі своєю дружиною-українкою із 2021 року. Голос Америки припустив, що йдеться про Кирила Александрова, чию історію звільнення з російського полону ми розповідали раніше.

Тоді 27-річний американський громадянин розповів, що його самого та його дружину-українку та тещу, які жили на Херсонщині, арештували російські військовики й утримували понад місяць. Американця безпідставно звинуватили у шпигунстві, били й застосовували тортури. Силову операцію із визволення Александрова, а також сотні інших місій із порятунку людей різного віку й різної національності, що опинились у небезпеці, здійснила приватна організація Project Dynamo.

Після оголошення звинувачень проти російських військовиків у воєнних злочинах Project Dynamo підтвердив нам, що Александров і є постраждалим, проти якого, як твердять американські прокурори, було застосовано тортури й побиття. Голос Америки не зміг незалежно підтвердити, що справа оголошена Мін'юстом стосується саме Александрова, а офіційний запит до Мін'юсту США залишився без відповіді.

У новому інтерв'ю ветеран американської армії та засновник Project Dynamo Браян Стерн повідомив нові подробиці справи, зокрема про те, що російські військовики планували стратити Александрова. Також він розповів, що Project Dynamo здійснив не один такий порятунок з російського полону американських громадян, проти яких також могли бути скоєні воєнні злочини.

А Кирила Александрова в новому інтерв'ю ми розпитали про те, як склалось його життя після порятунку й чи він планує повертатись до України.

Інтерв'ю відредаговане для плинності та ясності

Марія Прус, Голос Америки: Ми говорили із вами у травні 2022 року - одразу після того, як вас врятували. Тоді у вас було спільне інтерв'ю із Браяном Стерном, ви були в одній кімнаті. Ви були у Польщі чи Америці? Розкажіть, що з вами сталося пізніше, куди ви вирушили?

Кирило Александров, врятований з російського полону: Після того, як Браян мене врятував, я залишився в Польщі на кілька місяців, чекаючи, поки оформлять мої документи. Здається, ябув у Польщі, у Варшаві, 2,5-3 місяці. Варшава стала для мене другим домом. Було надзвичайно приємно, поляки дуже, дуже добрі люди. Вони дуже сміливі. Вони дуже турботливі. Вони дуже відкриті. Всі, з яким я зустрічався, глибоко розуміли мою історію. Так я залишився в Польщі на деякий час, потім я нарешті повернувся до США. Здається, це був початок серпня 2022 року.

Ми з Браяном подорожували від Нью-Йорка до Флориди і далі, говорили із медіа і трохи зблизилися з Браяном. А потім після цього двотижневого періоду я повернувся до Мічигану, я повернувся до Детройта, знову побачив свою родину, друзів. Вони влаштували мені вітальну домашню вечірку. І я почав життя заново.

М.П.: У попередньому інтерв'ю одразу після полону я вирішила, що недоречно запитувати вас про те, як ви опинилися в Україні. Але зараз можете розказати трохи про вашу історію. Адже ви жили у невеликому селі, де всі всіх знали. Як ви там опинились?

К.А.: Я просто жив там зі своєю родиною. Я жив у маленькому селі над Дніпром. Моє життя було досить хорошим. Це було просте життя, дуже, дуже відмінне від життя в Сполучених Штатах, але не таке вже й інше. Я був просто фермером. Я збирав великий врожай, відбудовував будинок. Просте життя у селі.

М.П.: А чи я можу запитати вас про ваше ім'я, оскільки ваше ім'я дуже слов'янське, тож чи маєте ви українське коріння чи ви народилися в Детройті?

К.А.: Я народився у Сполучених Штатах, але по лінії батька я - кримський грек (Crimean Greek - ред.).

М.П.: А потім ви переїхали в Україну.

К.А.: Так, Україна.

М.П: Як давно ви жили в Україні?

К.А.: Я був там близько 5 років.

М.П.: Це досить довго. Ви вивчили українську чи російську?

К.А.: Трохи, трошки обидві мови, суржик.

М.П: Як вам жилось у селі? Це невелике селище, то чи ви стали частиною спільноти?

К.А.: Так, я маю на увазі, що це місце просто стало для мене домом, і всі люди дуже порядні. Не знаю, я дуже стримана людина. Думаю, я інтроверт, тому часто просто тримався осторонь. Я не так багато спілкувався з людьми, як ви думаєте.

М.П.: Якщо ми можемо поговорити про цю справу Мін'юсту США проти російських імовірних воєнних злочинців. Тож як складалася ваша співпраця? Якщо ви можете розповідати про це?

К.А.: Я не знаю, наскільки я маю говорити про це. Я просто надзвичайно вдячний за те, що вони це зробили. Я сподіваюся, що це поворотний момент для світу, щоб усюди знали, що не варто чинити цього з американцями, і я сподіваюся, що це спонукає інші країни робити те саме, щоб можна було могли уникнути таких речей.

М.П.: Але чи ви співпрацювали з ними протягом певного часу? Хоч якісь деталі можете розповісти?

К.А.: Я дійсно не знаю, що я можу говорити про це.

М.П.: Зрозуміло, а коли генпрокурор США оголосив про ці обвинувачення, там не було вказано вашого імені, не сказано, що ви стали постраждалим внаслідок цих злочинів. Але чи ви знали, що йдеться про вас? І як ви дізналися про це взагалі?

К.А.: Тож я дізнався про цю справу через один із мільйона телефонних дзвінків, які я отримав від моїх друзів або членів родини, знайомих, які побачили і відразу зрозуміли, що йдеться про мене, і вони (у справі - ред.) сказали про мене все, крім мого імені. Тож усі одразу зрозуміли, що це я. І ось як я про це почув. І потім незабаром після цього Браян також почув про це.

Фото Александрова, надані Project Dynamo

М.П.: Що ви відчули, коли вони сказали, що це перший випадок, коли висунуто обвинувачення у воєнних злочинах проти російських солдатів, які вчинили це з вами, і ви знали, що це стосується вас?

К.А.: Спочатку я не знав, що думати. Мені здалось, що це не дуже важливо. Але потім я трохи вчитався в це, мені почали дзвонити, а потім я поговорив з Браяном і так далі, і всі пояснювали, що це ключовий, поворотний момент, який, сподіваюся, трохи змінить нашу зовнішню політику в тому, що відбувається з американцями.

Можливо, спершу я просто не знав, що сталось. Але потім люди пояснили мені деякі речі, і здається, що це дуже, дуже добре. І я був дуже задоволений цим.

М.П.: Генпрокурор США сказав, що це перша, але не остання справа щодо воєнних злочинів, скоєних росіянами, про яку Мін'юст США планує оголосити найближчим часом. Чи ви відчуваєте, що ваша справа допомагає рухати це вперед? І що попри все те, що ви пережили, ваша справа допоможе переслідувати воєнних злочинців?

К.А.: Так, я сподіваюся. Я сподіваюся, що по-перше, це допоможе запобігти таким випадкам чи це спонукає країни, які систематично роблять це, наприклад Росію, не робити цього, не завдавати шкоди людям, не викрадати людей і не вчиняти воєнні злочини тощо. Це фактично й є метою усієї цієї справи.

М.П.: Як ви думаєте, ці четверо чоловіків колись постануть перед судом?

К.А.: Так, я думаю, що так. Якщо вони зараз не лежать мертві десь у канаві. Росія, російський уряд, ймовірно, настільки розлютиться через це, що вони кинуть їх у в'язницю і, ймовірно, уб'ють. Або Америка їх знайде. Я в цьому переконаний.

М.П.: Наостанок також запитаю вас, як ви себе почуваєте, як ваше одужання? Минуло півтора року. Чи відчуваєте ви, що ваше життя повертається до норми після всього, що ви пережили?

К.А.: Я не знаю, чи повернувся до нормального життя, особливо тому, що останнім часом я проводжу більше часу з Браяном Стерном, тому нормальності більше немає (сміється - ред.). Але все добре. Життя чудове. Я дуже, дуже щасливий. Мені пощастило, що мені допомогли і врятували. Я був би мертвий, якби не Браян. Тож справи чудові, як і в усіх є злети та падіння, я все ще відчуваю сильний фізичний біль. Я досі не отримав лікування. Але крім цього, все дуже добре.

М.П.: А що ви можете сказати тим людям, які пройшли через це ж. До прикладу, нещодавно відбулося велике звільнення полонених, більшість - військові, але там було й шестеро цивільних осіб. Загалом тисячі цивільних залишаються у російському полоні. Що допомагає вам одужати і повернутися до свого життя?

К.А.: Я оточений дійсно, дійсно, дуже хорошими людьми, які допомагають мені, у мене дуже хороша система підтримки. Багато хороших друзів, включно з Браяном, мабуть, він очолює цей список.

Люди, які все ще перебувають там, люди, яких відпускають, - просто знайте, що багато людей борються і працюють, щоб витягнути вас. Українці не збираються зупинятися. Вони не збираються зупинятися незалежно від того, чи буде фінансування (допомоги США - ред.) чи ні. Кожен, хто прочитав хоча б одну сторінку української історії, знає, що українці - миролюбні люди, але можуть бути безжальними, якщо це потрібно.

Якби ж-то я міг змінити той факт, що є люди, які все ще перебувають у полоні, тому що більшість із цих людей переживають гірші речі, ніж те, через що пройшов я. Я напевно був там лише менш як 40 днів. Ці люди були там понад двісті днів. Деякі люди все ще перебувають у полоні з четвертого-п'ятого дня війни, тому мені немає на що скаржитися, тому я хочу спрямувати цю злість на те, щоб знайти спосіб допомогти цим людям.

М.П.: Ви згадали про фінансування американської допомоги для України. Україну зараз не так багато згадують в світових новинах, але навіть останній тиждень показав, що українські цивільні й досі під ударом РФ. Що ви кажете простим американцям, щоб переконати, що важливо продовжувати підтримувати Україну в її праві на самозахист від російської агресії?

К.А.: Не знаю, наскільки я можу це робити, мені важко донести своє повідомлення, я не є якоюсь важливою людиною. Але у мене є ця історія і я намагаюся скромно донести це повідомлення до людей.

Я завжди кажу людям, що у Росії закінчуються танки, а в України – діти, тому їм потрібна допомога. Росія має піти. Ось що я зазвичай кажу людям.

М.П.: Чи ви плануєте повернутися в Україну після перемоги? Жити чи просто відвідати? Чи вам надто боляче думати про повернення?

К.А.: Я думаю, що я хотів би, щоб мене там поховали, тому я не думаю, що в цьому житті я зможу триматися подалі від України. Я люблю Україну. Це мій дім, і якби я міг повернутися зараз, я би зробив це, без сумніву. Очевидно, що зараз це нелогічно робити. Але одного дня я поїду, я повернуся. І я думаю, що колись я зможу поїхати до Криму.