Заново ходити після втрати ніг навчилися у Каліфорнії Наталія та Яна Степаненки, мешканки Донеччини. Під час трагедії на вокзалі у Краматорську, по якому Росія вдарила ракетою "Точка У" з касетними боєприпасами, мати і донька втратили ноги внаслідок вибуху.
Завдяки американським спеціалістам жінки вже стали на протези, ходять, Яна навіть катається на велосипеді. Після успішного відновлення сім'я планує повернутися в Україну.
Переліт та перебування родини Степаненків у Каліфорнії, протезування – усе це стало можливим за допомоги програми протезування та реабілітації постраждалих від війни українських дітей «Незламні», яка здійснюється Українським домом у Вашингтоні.
Одинадцятирічна Яна стала першою з чотирьох дітей, які таким чином потрапили на лікування в американські лікарні. Проект втілюється за підтримки першої леді України Олени Зеленської, у партнерстві з Посольством України в США, МОЗ України та американськими медичними установами Shriners Children's і Peter Harsch Prosthetics.
Того трагічного дня, 8 квітня 2022 року, із вокзалу у Краматорську намагались виїхати тисячі людей. Унаслідок ракетного удару 61 людина загинула і 126 отримали поранення.
Я просто лежала на вокзалі, підняла ноги, а їх не було.Яна Степаненко
“Спочатку я взагалі не зрозуміла, що сталося, я просто лежала на вокзалі, підняла ноги, а їх не було. І все, в цей момент у мене шок, паніка, було важко усвідомити, що ти без ніг, і як далі жити”, - розповіла Голосу Америки Яна Степаненко.
Її мама, Наталія Степаненко, пояснює перший шок від побаченого: “Я [подивилася - ред.] на Яну, потім на ноги, у неї стоп не було. Я намагалася підвестися, глянула на свою ногу, а вона висіла на сухожиллях”.
Це були удар за ударом, каже Наталія. Але вона змогла взяти себе в руки попри цю трагедію, як і втрату чоловіка на війні - заради доньки і сина, які миттєво подорослішали. Ярослав із Яною - близнята, хлопчик також був на вокзалі в момент удару ракети і дивом не постраждав.
У той день поруч з ними загинула близька родичка. Маму з донькою доправили до Львова, де їм надали допомогу. Потім обоє прилетіли до Сан-Дієго на протезування. Рік вони вчилися заново ходити.
Дівчинці зробили також додаткову операцію у США. “Мені на правій нозі заважала кісточка ходити, і потрібно було її забрати, мені зробили операцію, тепер ходжу добре”, - розповіла Яна.
Дівчина пригадує найважче: “Пам'ятаю ці моменти, коли вперше стала на протези, це було важко, насправді, самі протези, вони дуже нелегкі, вони важкі, найперші, вони дуже важкі, ніби каміння до ніг прив'язали. Незвично було, я хиталася спочатку, треба було вчитися тримати рівновагу, ну а потім розходилася, все добре”.
“Я їй єдине, що сказала - Яно, якщо ми не померли, то ми чогось у цьому житті не доробили. Значить, ми чомусь залишилися живі, тому продовжуймо жити. - У неї багато друзів, і є один воїн з Азовсталі, який дуже її підтримує. Він їй такі настанови дає, і я кажу - Яно, дітки і танцюють, і фігурним катанням займаються, і бігають, все роблять”, - розповідає Наталія Степаненко.
Натомість Яна ділиться: “Всім раджу не засмучуватися, спочатку я теж засмучувалась, а зараз уже все відпустило”. Дівчина каже, що не може читати новини про війну: “Я намагаюся не дивитися, щоби знову не плакати і не сумувати. Там мої бабуся і дідусь залишилися, я за них дуже переживаю”.
Журналістка Голосу Америки Христина Шевченко зустрілася також із Пітером Харшем, протезистом із міста Сан-Дієго, який працював із ветеранами війни в Іраку та Афганістані і погодився допомогти родині Степаненків.
Побачити маленьку дівчинку, яку підірвали російські бомби, було найгіршим, що я собі уявляв.Пітер Харш
“Протягом багатьох років я лікував чимало військових ветеранів Корейської війни, Іраку, Афганістану, солдатів з усього світу, і побачити маленьку дівчинку, яку підірвали російські бомби, було найгіршим, що я собі уявляв. Чи був я здивований? Так, на жаль”, - каже Пітер Харш.
Наталія з дітьми вже незабаром планують повернутися до України: “Хочеться додому, як би добре тут не було, а додому хочеться. У нас стільки людей поїхало, а повертатися нікуди, будинки розбиті у людей. Ми ось повернемося, я не знаю, з чого ми будемо починати”.
А поки вони вчаться не лише ходити, а й усміхатися заново. І це найскладніше. Як і повірити в те, каже Наталія, що є люди які підтримують війну, яка забрала в неї рідних, а також здоров'я її та доньки.
Дивіться також на YouTube Голосу Америки Українською:
Анжеліна Багдасарян, Ірина Шинкаренко, Ганна Твердохліб та Христина Шевченко працювали для підготовки цього матеріалу.