Філософ Михайло Мінаков: «Наукою в українських університетах практично не займаються»

Михайло Мінаков є доктором філософських наук та очолює Фонд якісної політики, новий аналітичний центр у Києві. Він має медичну, історичну та філософську освіту, здобуту в Україні; проходив стажування у Дрезденському, Кембриджському та Гарвардському університетах. Мінаков є автором трьох книг з філософії та понад 50-ти статей з політичного аналізу, культурної політики, східноєвропейської історії та актуальної філософії. Остання книга – «Толковый словарь опечаток слов живаго суржика бытия».

В Україні Мінаков викладає філософські дисципліни у Києво-Могилянській Академії – «Політичну епістемологію», «Сучасну епістемологію», «Сучасну західну філософію», «Критичну філософію Канта» та інші курси. А у західних університетах (останній рік – Гарвардський та Оксфордський університети) його лекції стосуються прикладних питань макрополітичного аналізу: логіка популізму та трансформація публічної політики, розвиток ідеологій у незалежній Україні, встановлення глобальної ситуації пост-політики та пост-ідеології.

Про те, чим вища освіта в Україні, з точки зору викладача, відрізняється від освіти у західних університетах з Михайлом Мінаковим розмовляла кореспондент «Голосу Америки» Тетяна Ворожко.

Т.В.: Пане Михайле, яке враження на Вас, перш за все, справила атмосфера західних навчальних закладів, зокрема Гарварду?

М.М.: Гарвард на початку здався таким собі академічним монастирем. Однак швидко стало помітно, що в університеті і навколо нього вирує інтелектуальне життя: на додаток до лекцій і семінарів відбуваються щоденні зустрічі з авторами нових книжок, групами дослідників, міждисциплінарні дебати, обговорення за кавою найсучасніших ідей в філософії, фізиці та історії. Я набрав стільки ідей і думок, що ще рік над ними працюватиму. І вже місяць після повернення відчуваю нестачу того темпу інтелектуального життя, до якого звик у Гарварді.

Окремо слід зазначити відкритість гарвардських професорів. Не знаю як вони витримують і встигають писати, але я жодного разу не отримав відмови у консультації, які завершувалися або запрошенням у гості, або спільним питтям кави, або ж знайомством з новими колегами. На відміну від манірності британців, церемоніальності німців та фрагментованої комунікації українців (схильності до закритих «тусовок»), спілкування з колегами-науковцями у Гарварді було простим, ефективним і доречним.

Т.В.: А яке враження на Вас справили американські студенти? Чим їхній підхід до навчання відрізняється від українських?

М.М.: Американські студенти вкрай занурені у своє навчання, пов'язують своє майбутнє з тим, що вивчають. Навчанню вони приділяють багато часу, схильні до комунікації з викладачем під час і після занять. Американці бачать практичну ціль витраченого в університеті часу і готові конкурувати один з одним за увагу і час викладача, за кращі здобутки від навчання і дослідження.

Українські студенти останнього десятиріччя значно менше вмотивовані опановувати фахові навички, почасти справедливо не очікуючи працювати за фахом у майбутньому. Нормою є те, що до викладача немає питань ані під час лекцій, ані після. Конкуренції між студентами немає, вони досить байдужі до фахових чеснот. Цинізм епохи якось надто виразно артикулюється у світобаченні наших студентів. І це досить виразно відрізняється від духу українського студентства 90-их...

Т.В.: Щодо до самої освіти, які тут основні відмінності?

М.М.: Я би назвав чотири аспекти, які відрізняють американську та українську вищу освіту. Це – розрив між дослідженням і освітою; відмінність у мотивації студентів; відмінність у навантаженні викладача та відмінність в адмініструванні освітнього процесу.

Т.В.: Почнімо з першого пункту. Коли я навчалась в аспірантурі у США, перше, що мене вразило, це – як багато треба було писати письмових робіт, проводити досліджень, виконувати індивідуальних та групових проектів, готувати презентацій. В Україні методи навчання обмежуються переважно лекціями та семінарами…

М.М.: Так, сьогодні українська освіта і наука майже не перетинаються, що спричинило невідтворення наукових кадрів та занепад колись сильних наукових центрів у містах України. На початку 60-их років (за прямого втручання Хрущова) радянський уряд ухвалив рішення про оформлення інституційного, фінансового та адміністративного розриву Академії наук та вищої освіти. Цей розрив перейшов до пострадянської України і досяг гомеричних розмірів: університети, попри значну комерціалізацію, не стали виробниками знання. А Академія наук, витвір планової економіки, так і не стала орієнтованою на потреби економіки.

Сьогодні українські виші орієнтовані на освіту, базовану на запам'ятовуванні матеріалу. Дослідження є випадковим побічним результатом діяльності кафедр і не мають системи повідомлення про них спільноту науковців за межами України. Мета освіти – здобуття диплому, а не фахової компетенції певного рівня. За таких умов, молоді фахівці, орієнтовані на науку, потребують додаткової освіти, яку можуть здобути тільки поза межами України.

Так само, реалізуватися як науковець в Україні дуже складно, а підтримувати комунікацію з колегами за кордоном – лише за рахунок надзусиль: чинні освітня та наукова системи не сприяють цьому.

В англо-американському світі такого розриву немає. Існує ціла система спонук для науковців і освітян перебувати у взаємодії. Професори та молоді науковці мають можливість і викладати, і провадити свої дослідницькі проекти.

Т.В.: Про студентів Ви вже трохи сказали – відсутня мотивація. Але ж вчитися йдуть, не зважаючи на усі перепони…

М.М.: У пострадянський час значно змінилися цінності українського суспільства. Зокрема, якісна освіта цінується все менше. Диплом та науковий ступінь користувалися певною повагою, через що продаж (прямий чи прихований) наукових ступенів швидко досяг великих розмірів.

Сьогодні важко знайти можновладця, який не був би «професором» чи «доктором наук». Такий стан справ призвів до зменшення соціальної цінності наукової кар'єри, розчарування молодих науковців та студентів у наукових кар'єрах в Україні. В той же час, на символічному ринку української влади існують «престижні дипломи», що спонукає молодих людей вступати до вишів, які видають такі дипломи. Престижний диплом дещо полегшує отримання кращої посади і просування по ієрархії (хоч з року в рік і це стає все менш значущим). Парадоксально, але бажання мати диплом магістра права чи міжнародних відносин не пов'язане з бажанням наполегливо вчитися.

Рівень корупції у вишах під час сесій досяг системного рівня. У результаті «престижний диплом» коштує більше (іноді вдвічі), ніж навчання у провідних західних університетах.

Т.В.: То чому так небагато українців їдуть вчитися до найкращих західних університетів, окрім як за системою грантів, якщо західна освіта коштує дешевше, ніж освіта у престижних українських ВНЗ?

М.М.: Дуже часто ті студенти та науковці, які здобули освіту на Заході, не мають застосування в Україні. Принизливо-безглузда нострафікація «західних» дипломів – лише найменша з проблем. Аналіз успішності молодих науковців, які отримали освіту за кордоном, показує, що ані в науці, ані в політиці, ані на держслужбі на них немає попиту. Мало того, навички, здобуті на Заході, зменшують їхні шанси в конкуренції в Україні з випускниками українських вишів. Той величезний людський науковий потенціал, який створили і продовжують створювати наукові програми обміну, не має серйозного попиту в ізольованій, корумпованій Україні.

Т.В.: Американські викладачі надзвичайно зайняті, але знаходять час спілкуватися зі студентами та аспірантами, як формально, так і неформально. Українські викладачі завантажені набагато більше від американських?

М.М.: У викладацькій роботі – безумовно. І це є частиною системної проблеми, пов’язаної з малою присутністю дослідження в українській освіті. За чинної системи, викладач є «пристроєм для ведення лекцій і семінарів». Аби мати бодай притомний рівень платні, викладач має викладати п’ять «пар» (1 год. 20 хв. заняття) чотири - п’ять разів на тиждень. За цих умов, ані оновлення матеріалу, ані ведення власних досліджень, ані індивідуальна робота зі студентом є неможливою. Цей стан також підриває мотивацію багатьох молодих інтелектуалів приставати до наукового життя в Україні.

Викладачі західних вишів мають менше навантаження, а також – цілу низку системних спонук для ведення власних чи участі в групових дослідженнях.

Т.В.: Я як щодо відмінності в адмініструванні процесу?

М.М.: Українські університети влаштовані так, щоби обслуговувати виконання норм і запитів Міністерства освіти. Забезпечення освітнього та наукового процесу відбувається спроквола, на залишок ресурсів. Університетська автономія і досі є справою фантастичною, в очах багатьох – зайвою і незрозумілою. Залежність вишів від держави, після недовгого ліберального періоду початку 90-bх років, дедалі збільшувалася. Приватний сектор в освіті та науці зменшується щороку.

Т.В.: І що ж можна зробити? Зі власних спостережень, як працюють західні університети, зокрема Гарвард, що б Ви могли порадити?

М.М.: Українська наука і освіта потребують докорінних змін. Подолання самоізоляції, створення умов для конкуренції університетів на ринку освітніх послуг та ринку знань, проектний спосіб фінансування виробництва знань з боку держави можуть повернути українській науці перспективу гідного існування.