"Моя головна фотогафія буде зроблена у день нашої перемоги", каже прес-офіцер полку “Азов”, Дмитро Козацький (позивний Орест).
27-річний Дмитро Козацький (позивний Орест), три місяці перебував в оточенні російських військ на заводі “Азовсталь”, у Маріуполі. Потім, були чотири місяці російського полону та обстріл колонії в Оленівці, де тримали Дмитра.
Прес-офіцера полку "Азов" вдалось обміняти у вересні разом із іншими захисниками України. Вийшовши з полону хлопець дізнався, що його світлини, зроблені на "Азовсталі", облетіли увесь світ. Про те що допомагало триматися під обстрілами та в полоні, Дмитро розповів журналістці Голосу Америки, Катерині Лісуновій.
Катерина Лісунова, Голос Америки: Щодо твого позивного, чому Орест?
Дмитро Орест Козацький, прес-офіцер полку “Азов”: Це була історія під час Майдану, здається. Я читав одного українська блогера, його завали Орест. І я подумав - яке чудове українське ім’я. Тоді був попит на українське, усі тоді починали переходити на українську мову. А я і так спілкувався українською. Тому подумав, треба собі додати друге ім’я, щоб я був - Дмитро Орест Козацький. Я подзвонив мамі, запитав чи вона не проти. Вона каже: “Та ні, в принципі ок”. Так от я і став Орестом.
К.Л.: Коли, як і чому ти вирішив зайнятися фотографією?
Д.О.К.: Мені це завжди подобалось. І з часом цей інтерес тільки посилювався. Але лише у 2019-му, коли ми були на бойових завданнях на "Світлодарці", я купив свою першу камеру. Замовив її просто туди. Вона прийшла і я почав робити перші фото, відео, інтерв'ю для нашої Азовської прес-служби. І так воно йшло зі мною поруч, все життя.
К.Л.: Як ти став прес офіцером “Азову”? Як взагалі ти прийшов у “Азов”?
Д.О.К.: Я спочатку був у Нацгвардії. У 2017-му році вирішив вступити в “Азов”. Азовці насправді дуже круті, вони справляють враження професійних військових, навіть коли ти нічого про них не знаєш, а просто їх бачиш. А я тим паче, про них знав, бо ми були в одній військовій частині. Тож я вирішив перейти в “Азов” наприкінці 2017-го року. Я хотів у прес-службу, але там не було місяця. Я був зв'язківцем, тому потрапив у "зв'язок" і довгий час працював там. А коли звільнилося місце командира прес-служби, то мені цю посаду запропонував командир "Редіс" (позивний Дениса Прокопенка, підполковника Нацгвардії, командира Окремого загону спеціального призначення «Азов» - ред.). Ну і я звісно погодився, тому що це була робота моєї мрії.
К.Л.: 2015-й рік, тобі 20 років і ти вирішуєш вступити в Нацгвардію. Розкажи чому?
Д.О.К.: Я їздив на Майдан. У мене було сильне патріотичне виховання в сім’ї. Для мене Майдан - не просто місце, не просто новини, - це було набагато більше. Коли я навчався в Польщі, ми спочатку якусь допомогу гуманітарну збирали, потім коли були канікули, я їздив на Майдан. Потім вирішив повернутися назад в Україну. Я спочатку дуже сильно сумнівався чи йти у Нацгвардію, але таки пішов і зараз взагалі не шкодую, що вибрав такий шлях. І що дуже дивно, мама мене власне наставила на цей шлях. Вона просто запропонувала і я дуже радий, що так сталося.
К.Л.: Це з якого року, виходить, ти живеш у Маріуполі?
Д.О.К.: Із 2015 року.
К.Л.: Опиши першу добу коли почалось повномасштабне вторгнення. Якими були твої дії?
Д.О.К.: Якраз за день до повномасштабного я записував відеоповідомлення в сімейній групі. Казав, що все буде ок, бажав спокійної ночі, казав:“Не хвилюйтеся”. А потім наступне повідомлення о 4:45 ранку: “Так, збираємо речі, валізи, найголовніші документи, шукайте сховища і готуєтесь кудись виїжджати”. Тому що я не знав як буде. Було дуже дивно, я у перший день взагалі не знав, що робити, які новини подавати? Ми відповідали за наш "паблік", за наш сайт, куди ми писали новини. І тут ти взагалі не знаєш, що писати. Тому що навкруги, по всій Україні щось відбувається. І я пам'ятаю був розгублений.
К.Л.: Коли росіяни вже почали наступати на Маріуполь, розкажи, як ви опинились на “Азовсталі”?
Д.О.К.: Там були найкращі укріплення. Це було найкраще стратегічне місце для оборони, яке визначило командування і ми просто переїхали. Я здається, іще 1-го березня переїхав на “Азовсталь”. І так частина за частиною, певні підрозділи один за одним туди стягувалися. І власне чим сильніше нас оточували, тим більше підрозділів стягнулися на “Азовсталь”. Так ми там усі й опинилися.
Там також було багато цивільних. Маріупольська міська рада на своєму сайті виклала список сховищ, щоб люди ховались від обстрілів і в цей список входили бункери “Азовсталі”, тому що вони були добре підготовлені. І багато працівників самого комбінату там були, тому що вони знали про ці місця, знали що там заготовлені сухпаї, вода. Тож там багато хто залишився.
К.Л.: Коли "Азовсталь" опинилась в оточенні, які були думки у тебе? У людей з якими ти спілкувався, у побратимів?
Д.О.К.: Були більше дії. Хлопці обороняли завод, - це була наша фортеця, так би мовити. Я більше у медійному плані працював. І я завдячую усім бійцям. Завдяки їм, моя робота була можливою, робота прес-служби. Саме дякуючи їм ці фотографії, які я зробив, стали можливими. Були думки про оборону і про роботу, в першу чергу. Якщо мова про мене, то я думав як можна більше висвітлити цю ситуацію, щоб увесь світ говорив про нас.
К.Л.: Що допомагало триматися, коли ви були на “Азовсталі”?
Д.О.К.: По-перше, у нас не було іншого вибору. Варіанту “не триматись” не було. Ми не могли просто скласти зброю. У першу чергу, це було питання нашого життя. Тому й іншого вибору не було. Але допомагали триматися побратими, які були поруч, з якими можна було пожартувати, посидіти, покурити, коли це було можливо.
Про те, що допомагало триматися під російськими обстрілами та в полоні, прес офіцер полку "Азов" Дмитро Козацький (позивний Орест) розповідає журналістці Голосу Америки, Катерині Лісуновій.
К.Л.: А що допомагало не падати духом, перебуваючи під обстрілами і в оточенні?
Д.О.К.: Я не оборонець, я не був зі зброєю і не сидів на позиціях цілодобово. Я не знаю взагалі, як вони трималися, - це щось неймовірне. Особисто мені в інформаційному плані, допомагали українці а також спілкування з рідними. Ти розумієш, що мусиш вижити, якось триматися, щоб знову з ним зустрітися і провести іще не один чудовий день разом.
К.Л.: Можеш описати як відбувався процес вимушеної здачі в полон?
Д.О.К.: Нам про це повідомив командир, ми розуміли що у нас настільки сильне побратимство, що ми не можемо один одного кинути. Ми не можемо зробити так, як це зробив полковник Баранюк, який кинув своїх поранених і просто хотів втекти з Маріуполя. У нас було багато поранених, ясно що ми не могли піти на прорив і залишити їх. Тому це був найоптимальніший варіант для того щоб врятувати їхнє життя. І власне так, партіями ми почали виходити. Я виходив останнім здається, 20-го травня. У нас перевірили речі, посадили у автобуси та повезли в Оленівку. Ми там здається, дві доби сиділи, чекали поки нас запустять в ту Оленівку.
К.Л.: Що таке російський полон? Як це можна описати?
Д.О.К.: Якихось там особливостей, я виділяти не буду, але взагалі полон це коли ти не вільний. Коли у тебе немає свободи вибору, свободи пересування. Для нас українців, свобода надзвичайно важлива і для мене особисто теж.
К.Л.: Коли росіяни обстріляли Оленівку, де ти був? Чи знав ти що відбулося, бачив, чув? Як це сталося?
Д.О.К.: Так, я якраз був в Оленівці. Я був у самом крайньому бараці від епіцентру подій. Але я насправді не знаю чи можна про це говорити. Я давав певні свідчення про це і розповідав певні думки, тож я боюся зараз казати зайве, щоб не нашкодити.
К.Л.: Скільки ти втратив ваги перебуваючи на “Азовсталі” та в полоні?
Д.О.К.: До початку повномасштабного вторгнення, я орієнтовно важив 65 кг. В останні дні на “Азовсталі” я вже був 59 кг. А коли я повернувся з полону то важив 51 кг. Загалом, я втратив 14 кг.
К.Л.: Що тебе тримало, перебуваючи в полоні? Що надихало жити далі, не здаватись?
У мене є друг, який іще досі на жаль, в полоні. Ми із ним ходили по цьому дворику в Оленівці і постійно, щось планували на майбутнє: що ми будемо готувати, обговорювали різні рецепти. І ось ці всі думки про майбутнє, вони насправді дуже сильно мотивували триматися. Тому що ці уявні картинки в голові були дуже круті й дуже хотілося їх реалізувати.
Д.О.К.: Перш за все, - це розмови із побратимами. Я людина дуже соціальна, для мене важливо спілкуватись, поговорити. Мені пощастило, що в Оленівці я був на одному бараці із своїми близькими друзями. Ми постійно влаштовували своєрідні спікінг-клаби (speaking club). Ми постійно розмовляли на різні теми. У мене є друг, який іще досі на жаль, в полоні. Ми із ним ходили по цьому дворику в Оленівці і постійно, щось планували на майбутнє: що ми будемо готувати, обговорювали різні рецепти. І ось ці всі думки про майбутнє, вони насправді дуже сильно мотивували триматися. Тому що ці уявні картинки в голові були дуже круті й дуже хотілося їх реалізувати.
К.Л.: Скільки взагалі часу ти був у полоні?
Д.О.К.: Рівно чотири місяці.
К.Л.: Чи була можливість, за увесь цей час, отримати зв'язок із зовнішнім світом?
Д.О.К.: У нас було російське радіо в Оленівці. Ми розуміли, що ту інформацію, яку ми отримували, потрібно було просто перевертати навпаки, щоб більш-менш знайти істину. Але інформації з України у нас не було. Я лише один раз зв’язався з рідними, коли був у Донецькій прокуратурі. Мені дали подзвонити мамі та сестрі. Я не те щоб дізнався якусь інформацію, але вийшов на зв’язок.
До речі, я попросив подивитись чи все гаразд у моєї молодшої сестри, Дар’ї. Вони дали мені подивитись її Instagram сторінку. А вона, якраз продавала футболки з моєю фотографією. І тут цей, із прокуратури так званої "ДНР" дивиться її сторінку і каже: “Значить, 30% віддаємо на ЗСУ. Ясно”. Смішна історія.
Отак я тоді зв’язався перший раз із мамою та сестрою. Не те щоб я дізнався якусь інформацію, але я просто почув рідні голоси і мене це дуже сильно тоді змотивувало триматися. Не зважаючи ні на що.
Ексклюзивне інтерв'ю Голосу Америки із прес офіцером полку "Азов" Дмитром Козацьким (позивний Орест).
К.Л.: А вони говорили вам якусь дезінформацію? Наприклад, що Україна вже здалася?
Д.О.К.: Так, це було постійно. Оці постійні історії на допитах. Особливо росіяни дуже любили розказувати, що мовляв: “Ось, ми вже беремо Київ”. І це все насправді, було дуже смішно чути. Але є така цікава історія, ми коли в донецькому СІЗО сиділи там оці, так звані наглядачі, постійно ходили та спілкувалися один з одним. І ми від них іноді чули якусь інформацію. До прикладу, що українці обстріляли їхні позиції в Донецьку або щось про Херсон казали. Ну, а ми такі сидимо, слухаємо і радіємо: “О! Клас!”
К.Л.: Морально, де було легше - під обстрілами, в оточенні на “Азовсталі” чи в полоні?
Д.О.К.: В полоні було дещо спокійніше. Тому що ти знав, що будеш живий. Головне просто протриматися. Неясно скільки, - місяць, два місяці, рік - але вийдеш живий. Однак, таке відчуття було до моменту теракту в Оленівці. Після цього, ти розумієш, що мабуть краще було на “Азовсталі”. Але це дуже тяжке питання, бо на “Азовсталі” ти кожен день міг померти просто-напросто і кожен день помирало дуже багато твоїх побратимів. А в полоні була невідомість. Невідомість це теж дуже складна штука.
К.Л.: Що би ти порадив людям, - як морально та фізично вижити в полоні?
Головне не забувати, що тебе пам’ятають, про тебе думають. Це тяжкі часи, які потрібно просто пережити. Але незалежно від того чи ти хлопець, чи дівчина і яка у тебе військова посада, - про тебе ніхто не забуває, тебе постійно чекають вдома.
Д.О.К.: По-перше, вірити в нашу перемогу і вірити у те, що про полонених ніхто не забуває. Тому що іноді бували такі моменти зневіри, коли ти думаєш, що мабуть, про нас уже всі забули. Плюс, там постійно тобі про це говорять. Але коли я я вийшов, я побачив кардинально іншу ситуацію. Про нас взагалі ніхто не забуває. Більше того, про нас говорять в усьому світі. І коли нас звільнили, про це писали мабуть усі найбільші світові ЗМІ. Тож, головне не забувати, що тебе пам’ятають, про тебе думають. Це тяжкі часи, які потрібно просто пережити. Але незалежно від того чи ти хлопець, чи дівчина і яка у тебе військова посада, - про тебе ніхто не забуває, тебе постійно чекають вдома.
К.Л.: Розкажи про свої враження, коли ти дізнався, що твої фотографії стали всесвітньо відомими?
Д.О.К.: Я досі від цього всього насправді, дуже сильно ніяковію. Я радію, що через призму себе я бачу що в Україні зараз змінюються герої. Зараз більше говорять про військових і зараз підбігають фотографуватись не з якимись поп-зірками та виконавцями, а з військовими. Про військових говорять і в наш час це дуже важливо. Я дуже тішуся від цього. Головне, усіх прошу звертати увагу не тільки на медійних військовослужбовців, а на усіх. От наприклад була ситуація, коли до мене підійшли попросили фотографуватися. А я стояв поруч із двома побратимами, які робили просто неймовірні речі на “Азовсталі” і на них ніхто не звертав увагу. Я хотів би щоб звертали увагу на всіх військовослужбовців.
К.Л.: Чи ти відчуваєш, що твоя фотографія підтримувала дух інших людей?
Д.О.К.: Вона була символічною для мене. Я її виклав, коли дізнався що у нас буде ця евакуація, здача в полон. Тоді у мене була надія, що всі виживуть. І цей промінь надії, який світить на мене, я опублікував саме у той день, коли у мене з'явилась ця надія. Щоб ніхто не думав, що я якийсь “геніальний фотограф”, я люблю казати, що у мене просто була монополія на інформацію і на фотографії у той момент. Не було більше фотографів у Маріуполі, от тому так і сталося. Тому Антимонопольний комітет України має звернути на мене увагу.
Прес офіцер полку "Азов" Дмитро Козацький (позивний Орест) в російському оточенні на заводі "Азовсталь" у Маріуполі, Україна. 16 травня 2022.
К.Л.: Принаймні у цей період, ти фактично став амбассадором України. Ти зараз бачишся із представниками в США. Що ти хотів би їм донести?
Д.О.К.: В першу чергу, я дякую всім за підтримку, яка вже була надана Україні. Я ніколи не перестану дякувати тим людям які допомагають нам боротися за нашу незалежність і триматися. По-друге, я завжди привертаю увагу до історії “Азовсталі”, до нашої боротьби, до того наскільки українські військові зараз роблять героїчні речі кожного дня. І по-третє, я звісно не знаю наскільки у мене є повноваження просити зброю, але я завжди кажу, - що нам треба більше зброї, це дуже важливо щоб ми трималися далі.
К.Л.: Які твої короткострокові та довгострокові плани?
Коли я розповідаю, якою є найважливіша фотографія мого життя, я кажу - вона іще не зроблена. Вона буде зроблена у день нашої перемоги
Д.О.К.: Короткострокові, - я дуже хочу нарешті поїхати "на передок" в Україні, щоб фотографувати. Коли я розповідаю, якою є найважливіша фотографія мого життя, я кажу - вона іще не зроблена. Вона буде зроблена у день нашої перемоги.
К.Л.: Чи хотів би ти щось додати до цього інтерв’ю?
досі
Багато жінок, дітей та батьків чекають на своїх рідних з полону. Багато жінок також в полоні. Моя дуже близька подруга та мої найкращі друзі там. Я дуже прошу не забувати про це
Д.О.К.: Я хочу звернути увагу людей, що в жодному разі не можна забувати військовополонених, які досі в полоні. Постійно пишіть про них, говоріть про них, шукайте історії конкретних людей, тому що через призму конкретної людини історія краще доходить. Поширюйте ці історії. Тому що досі дуже багато жінок, дітей та батьків чекають на своїх рідних з полону. Багато жінок також в полоні. Моя дуже близька подруга та мої найкращі друзі там. Я дуже прошу не забувати про це. Тому що це надзвичайно важливо.