Автори: Андрій Дубчак, Мар'ян Кушнір
Звичайні бойові будні на передовій мають вигляд досить банальний і навіть нудний. Звісно, для пересічної людини постріл із гвинтівки, гранатомета чи чогось іще більшого – це дивина. Але насправді все це має геть не такий видовищний вигляд, як у кіно, та й стріляють насправді не часто.
Позиційні бої на Донбасі бувають різні. Іноді все відбувається дуже швидко, як то одиничний постріл снайпера. Іноді довго і гаряче, як то затягнуті на години перестрілки зі стрілецької зброї між позиціями. А ще, буває, артилерія… Втім, не завжди можна зафільмувати окопну війну – небезпечно для життя й здоров’я.
Протягом недовгого перебування в зоні відповідальності окремої гірської штурмової бригади нам тричі доводилося спостерігати, як зав’язувався й розвивався бій. Інколи, радше випадково, нам таки вдавалося щось відзняти. Нижче наша розповідь про два з них – про нічний бій під Попасною, та про нічне чергування на позиціях під Калиновим.
Нічний бій «гірських едельвейсів» під Попасною
Щоб добратися до передових позицій поблизу Попасної, для нас на КСП (командно-спостережний пункт – ред.) батальйону прогрівають «беху». У темний період доби, пробираючись через багнюку, ми таки вилазимо на стару добру «копійку» (бойова машина піхоти-1 – ред.). В «десант» (десантний відсік усередині машини, під бронею) не залазимо – заклинило двері. Відтак посеред темної ночі ми, долаючи тертя пронизливого вітру, мчимо верхи залізним конем десь глибоко в поле. В повній темряві вдалося розгледіти лише мерехтіння міських вогнів десь на горизонті й гілки дерев, що, здається, летять прямісінько на нас.
За лічені хвилини ми вже злазимо із бойової техніки й перебираємося в землянку. Машина ж поїхала далі у своїх бойових справах.
Тим часом, за інформацією радіоперехоплення, вояки нас «втішили»: кажуть, «сєпари засікли, що хтось приїхав».
Нас зустрічає молодий командир роти Євген, йому 23 роки. Сьогодні він наш провідник. В першу чергу вояк пояснив нам наш подальший маршрут і дії. До передових позицій треба йти лісосмугою пішки більше ніж кілометр у повній темряві. Йти ми маємо ланцюжком й на відстані декількох метрів один від одного. У разі, якщо по нас стрілятимуть, – якомога нижче присісти або лягти, після припинення вогню продовжувати рух у колоні.
У землянці Євген споряджає набоями ріжок автомата перед виходом з нами на передову
Так ми вирушили вже безпосередньо на стрілецькі позиції. У повній темряві на відстані декількох метрів Євген зникав із поля зору, пізніше виринав із темряви лісосмуги й знову зникав у її невідомість. Поки очі звикали до темряви, а ноги ковзали у багнюці розбитої технікою дороги, ми встигли пройти ділянку, засаджену деревами. Далі близько сотні метрів розриву між лісосмугами слід пробігти, каже Євген, адже це відкрита місцевість, і вона частково прострілюється ворогом.
Нас у колоні рухалося п’ятеро. Першим йшов Євген, за ним двоє журналістів, ще один солдат, який йшов у своїх бойових справах, і колону замикав В’ячеслав, який нас супроводжував під час усієї нашої «подорожі». Відтак, дійшовши до відкритого місця, Євген запропонував спочатку пробігти йому і одному журналістові. Згодом за його командою мають піти й інші.
Після першої пробіжки противник, певно, побачив рух на відкритій місцевості у тепловізор, і вже під час другої пробіжки, коли група забігала під дерева лісосмуги, запрацювали ворожі автомати та кулемети. Над головою засвистали кулі.
Ніч. Де саме ворог, з якого боку стріляють – нам не відомо. Досить страшно. Ми встрибнули в геть неглибокий окоп, і якраз над головою полетіли з гидким свистом кулі (дивитися зі звуком):
Більшість нічних боїв мають саме такий вигляд, як на цьому відео: нічого не видно, і лише звуки пострілів та свист куль навколо.
В дорозі до стрілецьких позицій нам доводилося ще декілька разів падати в багнюку, що на дні окопу, ховатися за насипами. Інтенсивність вогню спала, значить, напівприсядки рухаємося далі. Чим ближче ми до передової, тим глибші окопи.
Заходимо вже безпосередньо на стрілецькі позиції. Відстань звідси до позицій російських гібридних сил – 800 метрів. Українські військові відповідають зі стрілецької зброї.
«Зараз іде придушення вогню противника, який провокував нас близько години», – каже «Перевертень», спостерігаючи за боєм із невеликої бійниці. На війні хлопець із 2014 року і прийшов у лави військових на хвилі патріотизму і бажанні захищати Україну, каже він згодом.
Тим часом навколо нас розгоряється справжній нічний бій. По обидва боки тарахкотять автомати й кулемети, літають трасери, свистять кулі.
Сам бій на перший погляд нереальний, якийсь начебто іграшковий. Звісно, страшно, але й досі не вдається усвідомити, що тут все по-справжньому. Тут солдати намагаються вбити противника. Тут кожен рух несе в собі смертельну загрозу. Тут кожен присутній в будь-яку секунду може загинути.
В силу можливостей, під шквалом куль намагаємося пересуватися окопами, аби зафіксувати бій максимально. Десь посеред темряви зупиняємося біля позиції, де працює ДШК (12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна зразка 1938 року – ред.). Черга, і в кулемета заклинило гільзу. Друга черга, і після першого ж пострілу, прямо під час бою, кулемет виходить з ладу.
Трішки нецензурної лайки. Таке тут не вперше, ресурс роботи значної частини наявного озброєння майже вичерпаний. Бійці нарікають і на автомати, і на кулемети, і на АГС (автоматичні станкові гранатомети – ред.). І не тому, що бракне озброєння, а тому, що інтенсивність бойових дій настільки велика, що смертоносні залізяки не витримують насиченої роботи. Це при тому, що командування бригади «вибиває» найновішу техніку, зброю й інше і негайно відправляє на передову (ми були свідками, як медики бригади отримували медичні «гамві» вже через пару днів після передачі їх американцями українській стороні). Проблема старої зброї, за словами бійців, – напевно, номер два у списку нагальних проблем армії. Номер один – некомплект особового складу армійських підрозділів.
Нас відводять до захищеної землянки, до якої, дізнавшись про наш візит, поступово збирається чимало бійців. З півгодини ми п’ємо чай, відігріваємося, розмовляємо про різне: про ситуацію тут, про проблеми, про мотивацію.
Вечеря під час бою. Українські військові вечеряють у бліндажі на передовій під Попасною, у той час як інші бійці придушували вогонь противника
На вулиці періодично чути одиничні простріли, черги, іноді щось гупає дужче. Бій триває. Ще за півгодини у землянку заходять СПГ-шники (СПГ – станковий протитанковий гранатомет – ред.). Пропонують відзняти «відповідь» по ворожому доту, з якого активно «працюють» бойовики. Запевняють нас, що це безпечно, та й після запланованої відповіді «стрілкотня» стихне.
Повна відсутність світла. Навприсядки, вузькими траншеями окопів йдемо декілька десятків метрів на іншу позицію. В дорозі нам видають «беруші» (протишумні затички у вуха – ред.), переймаються за наш слух.
Гранатомет завжди у бойовій готовності, тому за деякий короткий час уже в бік позицій бойовиків, звідки активно працює кулемет великого калібру, летять два заряди. Від другого пострілу десь далеко спалахує маленька іскорка. Насправді там зараз тисячуградусне «пекло» кумулятивного вибуху, ймовірно, все горить. Чи був у той момент хтось у ворожому доті – невідомо. Все ж таки, війна…
Швидко покидаємо позицію, бо можуть і «відповісти». Скрізь по траншеях окопів «нори-укриття» на випадок артобстрілів, всілякі ходи, переходи, настили з колод і ще багато інших речей, які до кінця в повній темряві так і не розгледіти. «Тут обережно, пригинайте голови» – про нас постійно піклуються і супроводжують.
На ще одній позиції під світлом маленького ліхтарика бійці заряджають магазини до автоматів набоями. Сором’язливо мало говорять. «Розбудіть молодих, то їхнє діло, хай вони говорять», – каже один із бійців, які займалися справою.
Вояки набивають патронами ріжки для автоматів. Багато хто з них не хоче «світити» обличчя на камери, для рідних ці хлопці «на полігоні»
До нас підходить 18-річний Володимир. Він в масці, каже, не дуже хоче, аби його обличчя бачили, соромиться. Зовсім юний хлопець з автоматом в руках розповідає про свою мотивацію.
«Я прийшов тут не за гроші, а щоб захистити свою державу. Чого вони сюди прийшли взагалі? (мова йде про російські гібридні сили – ред). Ми будемо бити їх, доки не повбиваємо всіх», – опираючись на автомат, каже Володя. Під час нашої розмови з бійцями він декілька разів виходив з укриття і «відповідав» вогнем свого кулемета на постріли ворога.
Пізніше, на кухні, ми сідаємо трішки перепочити. В теплі й добрій компанії мова заходить за молодих на війні.
«Ось дивися, – веде розмову В’ячеслав, – ось закінчиться вся ця лабуда, прийде він додому, що йому вдома робити? Йому не вистачатиме того адреналіну, який він отримував тут. У нього буде два шляхи: або в поліцію, або в тюрму». Справді, який вихід із ситуації, як реабілітовуватися й повертатися з війни таким молодим хлопцям, у яких ще все життя попереду? Над цим задумуються й на передовій, безумовно.
Як і над тим, наскільки втрачається страх в окопах. Кажуть, якщо вже солдат не боїться – втрачає пильність, а значить, згодом може стати бойовою втратою. Таких намагаються вивести на певний час із боїв, аби він оговтався й у нього відновився інстинкт самозбереження.
На сьогодні вирішуємо, що вже досить зйомок, матеріалу відзняли багато і цікавого. Втомлені та спітнілі від переходів і немалої ваги амуніції та бронежилетів, крокуємо полем назад до землянки, де ночуватимемо.
Лісосмуга по лівий бік від нас. На відстані п’яти метрів йдемо один за одним: ротний Євген, потім два кореспонденти, і замикає колону В’ячеслав. Проходимо повз білі стовпи понівеченої обстрілами високовольтної лінії. Саме тут один з невеликих розривів лісосмуги.
Раптом, трішки попереду і ледь вище від зросту людини, перед головою колони, Євгеном, з потужним виттям пролітає палаючий трасер. За ним свист ще декількох вже «звичайних» куль, непомітних для ока. За мить, із запізненням, зліва до нас долітає і звук автоматної черги – тра-та-та-та-та. Здається, що стріляють геть поруч. Миттєво падаємо в багнюку поля (тренування на полігонах не пройшли даремно). Якийсь час всі приходимо до тями і гукаємо одне одного: «Живий?! Цілий?!», «Так!», «Цілий?!», «Мар’яне?!», «Так!», «Андрію?!», «Живий?!», «Та наче, все гаразд!», «Славо, як?!», «Так!», «Фух!».
Далі Євген дає команду: «Пішли! Швидко, швидко! Пригинайтеся!». Навприсядки пробігаємо просвіт «високовольтки» у лісосмузі, далі трішки спокійнішим темпом до бліндажа. На думку ротного, наше переміщення помітили у просвіті лісосмуги у тепловізорі, і «на вдачу» дали чергу з кулемета, мабуть, аби налякати. Перший патрон у ріжку був «корегувальний» трасер. «Тут далеко до них, 1000 метрів», – каже він. А потім ще додав, що так і живемо: «Пощастить або ні».
Нічне чергування у бліндажі на висотах під Калиновим
Вздовж демаркаційної лінії розляглися вогневі позиції українських сил та російських гібридних військ. Так сталося, що лінія проходить як і через донбаський степ, так і через донбаську інфраструктуру, розрізаючи собою міста, села і навіть підприємства.
Лінія окопів між позиціями українських військових під Попасною
Безпосередньо на ВОПах, точніше, на стрілецьких позиціях, відбувається усе «найцікавіше». Саме тут найчастіше російські гібридні сили обстрілюють українських солдатів, саме тут найближча відстань до противника, і саме тут відбувається справжня війна.
Командир взводного опорного пункту «Лис»
У зоні відповідальності цілої бригади ми намагалися побувати у найцікавіших для журналіста місцях.
До прикладу, переночували на одному із ВОПів на рельєфній місцевості. «Спостережник» там розташований на висоті й відкриває панораму на велику частину окупованих територій, звідки й видно, як ведуть вогонь бойовики.
Михайло нещодавно перебрався із КСП батальйону на безпосередній фронт. Сьогодні він ледь не перший день на цьому «спостережнику» разом із досвідченим «Дідиком». Той передає досвід, аби Михайло вмів чітко слідкувати за ситуацією.
Михайло курить у суцільній темряві бліндажа під час спостереження на передових позиціях
Ніч видається тихою. Тим часом спілкуємося. Раз-у-раз чи то Михайло, чи то «Дідик» піднімаються на ноги у повній темряві й вдивляються у бійницю. Розгледіти ситуацію допомагає прилад нічного бачення.
«Нас тут постійно «кошмарять»: то 12,7 міліметрів, то, буває, 14,5. А так, то постійно 7,62. Було, в бійницю навіть 5,45 залетіло», – вертить в руках нічний прилад «Дідик» і розповідає про бойові будні.
Чергувати бійцям доводиться по декілька годин і, здається, у нас досить часу, щоб розпитати у хлопців про війну, про бойові дії, про сприйняття навколишнього світу.
«Не про політику. Тут хоч є що сказати, але ми ж армійці. Наше діло – накази виконувати й країну обороняти», – каже Михайло, коли розмова заходить про те, що відбувається в центрі столиці останні декілька місяців.
«Коли додому приїжджаю, найбільше вражає запитання: «Коли війна закінчиться?», – а я звідки знаю? Все, що від нас залежить, – ми робимо. Але є те, що я ніколи не сприйму, – веде мову далі військовий, – найважче, коли ти повідомляєш рідним, що їхнього сина чи чоловіка, чи кого там ще, уже нема. Коли дзвонить телефон і тебе змушують брати слухавку, ти піднімаєш, і на тому боці жінка говорить: «Ало! Ало! Сашку, Сашку, як ти? Привіт! Чого мовчиш?», – і ти стоїш, в ступорі, і не знаєш, з чого почати. Говориш якісь тупі слова, висловлюєш свої вибачення й співчуття. В той момент у мене дійсно і голос тремтів, і руки, і ноги ватяні були. На тому боці тиша, потім плач й істерика. Це найважче було», – згадує Михайло.
Згодом повну темряву освітлює спалах, через лічені секунди звук. Це «вихід». Хлопці спостерігають за ситуацією.
Це ворожа бойова машина, або ж СПГ (вночі не надто можна розібрати, що це було) обстрілює позицію їхніх «сусідів». Декілька пострілів, кулеметних черг, і все навколо замовкає аж до ранку.
Декілька днів на бойових чергуваннях із хлопцями подарували нам, журналістам, розуміння того, що відбувається безпосередньо на фронті, справжньому, бойовому, не постановочному й не показовому.
В’ячеслав Скоряк, який безпосередньо нас супроводжував по всій лінії, часто говорив бійцям: «Тут приїхали хлопці з Радіо Свобода про вас матеріал робити. Не про тих, хто «штабний щур», як я, а про тих, хто тут, на передовій воює», – з нотками іронії представляв нас В’ячеслав. Втім, слід зазначити (а ми в цьому переконалися): попри самоіронію, скромність майора, він виконує чимало роботи. Він крутиться, як білка в колесі, адже він представник Цивільно-військового співробітництва від бригади. Сьогодні він вирішував питання із цивільними, завтра із військовими. Десь діставав вбитого розривом гранати цивільного у посадках Золотого. Інколи координувався із представниками СММ ОБСЄ та СЦКК. І все це безпосередньо на передовій. А ще безліч документації.
Майор В’ячеслав Скоряк, як завжди, з автоматом, і як завжди, з телефоном
«Це моя робота, і вона мені страшенно подобається», – констатував В’ячеслав у кінці нашої поїздки.
(Довідкова інформація)
Приблизна схема, як розташовуються війська на бойових позиціях на передовій
Зазвичай це має такий вигляд: існує КСП (командно-спостережний пункт) батальйону в локальній зоні відповідальності, де ведеться координація дій усіх підрозділів. Далі за ієрархією РОП (ротний опорний пункт), звідки безпосередньо ведеться управління боєм і командування ротою. Наступний – ВОП (взводний опорний пункт), що розташований безпосередньо на лінії зіткнення і від якого йдуть розгалуження до спостережних та вогневих позицій. Таким чином вимальовується оборонна лінія вздовж демаркаційної лінії. За військовими правилами, ВОПи й РОПи повинні бути недалеко одне від одного й, за штатом, покривати невелику територію оборони. Проте, враховуючи некомплект, який в армії уже й не приховують, ВОПи від РОПів розташовуються на великій відстані (Wikipedia про структуру ЗСУ). Уже туди доводиться діставатися, як часто солдати жартують, «11-м маршрутом», тобто пішки.
По дорозі з РОПу (ротний опорний пункт) на один з передових ВОПів (взводний опорний пункт)
Післямова
Протягом кількох днів кореспонденти Радіо Свобода побували на багатьох передових позиціях під Попасною, що на Луганщині, які перебувають під контролем окремої гірської штурмової бригади. З огляду на чималу кількість та різноплановість відзнятого матеріалу, було вирішено подати розповідь про бригаду у трьох окремих, але пов’язаних між собою публікаціях: