Через п’ять років режим Путіна тріщатиме по швах – російський політолог

Київ – Вже незабаром на Росію чекають глобальні зміни у суспільно-політичній ситуації. Економічна криза, швидке вичерпування фінансів та нелегальне продовження терміну президенства Володимира Путіна створять напругу, яка врешті-решт стане фатальною для Кремля. Поки українські політичні еліти не розуміють необхідності впливу на процеси в Росії, пропутінська владна вертикаль робить все для того, щоб залишитись у грі довічно – у протилежному випадку на них чекає довічне ув’язнення, або ж вияв всенародного гніву. Такими прогнозами з Радіо Свобода ділиться російський опозиціонер, політолог Павло Мєзєрін.

– Початок серйозних тектонічних зрушень прогнозую приблизно через 4-5 років. Зважаючи на поточні ціни на нафту, ресурсів економіки, з так званого традиційного фонду, вистачить приблизно на три-чотири роки, щоб підтримувати більш-менш гідне життя своїх громадян, враховуючи всі кризові явища. Одночасно наближатиметься до екватора другий-«четвертий» президентський термін Володимира Путіна. Після цього постане питання про його законне перебування при владі.

Легально продовжити свою діяльність на цій посаді він може тільки перетворивши Росію на монархію і назвавши себе Володимиром Першим чи якось іще. Через ці обставини економічна криза накладеться на кризу легітимності російської влади. Розпочнеться розхитування Російської Федерації зсередини. Найближчі три роки нічого серйозного не відбудеться. Росія проводитиме політику ізоляції та будуватиме «невидиму велику стіну», так би мовити, щоб захиститися від ворогів. А терпіти все це люди можуть довго, якщо зранку до вечора їм розказуватимуть, яка велика ідея лежить в основі.

– Якою є психологія мислення російського суспільства і чому пропаганда виявилася настільки дієвою?

– Вам кожен психолог скаже, що самостійно мислячих людей в будь-якому суспільстві не більше 10-15 відсотків, решта – ті, що піддалися психологічному тиску машини пропаганди. Таких прикладів протягом ХХ століття безліч і ми їх дуже добре знаємо. Щось подібне зараз відбувається в Росії, але там процеси набагато складніші. Більшість людей стають обивателями, які не хочуть ризикувати, бояться і діють за принципом «наша хата скраю», «моя батьківщина – це моя сім’я», «нічого не бачу, нічого не чую». Проте все це зміниться досить швидко, коли події сягнуть кульмінації. Так було під час розпаду Радянського Союзу, так закінчувала нацистська Німеччина, фашистська Італія і всі тоталітарні режими ХХ століття. Так буде і цього разу. Тому всі ті цифри про 85-90 відсотків підтримки Путіна – це дуже велика умовність. Проте чинити опір машині пропаганди

обивателям справді важко. Звичайній людині дуже страшно бути у меншості. Тому навіть ті, хто думає і сумнівається, бояться висловлювати свою думку публічно.

– Що є кінцевою метою для Росії у війні на Сході та яких наступних кроків варто чекати?

– Є інтерес Росії як держави, Московської централізованої держави, імперії у якому б вигляді вона не існувала. Такій ідеології уже декілька століть і вона може існувати тільки в цій парадигмі. Як тільки Росія втратить свою імперськість, то перестане бути централізованою, або ж взагалі єдиною. Вона буде геополітичною одиницею до тих пір, поки контролюватиме великі території в Європі та Азії. І такі процеси не залежать від поглядів суспільства. Також накладається інтерес російської політичної еліти на чолі з Володимиром Путіним, для якої дороги назад немає. Якщо представники еліти втратять владу, то всіх їх чекає мінімум довічне тюремне ув’язнення, максимум обструкція, так би мовити, народний гнів. Вони це чудово розуміють і будуть робити все, щоб залишитися при владі довічно. А для цього потрібно відволікати увагу людей на штучні, міфічні проблеми, щоб ніхто не ставив зайвих запитань. Глобальний імперський і конкретний людський інтереси співпали, і це дало потужний імпульс. Головною жертвою таких процесів стала Україна. Ще Збігнєв Бжезинський, американський політолог польського походження, сказав, що без України Росія, навіть як регіональна держава, відбутися не може. Як

тільки Україна відійде остаточно і повернеться додому в Європу, це суттєво пришвидшить політичні події у Росії, чого і боїться керівництво Кремля. Доля України також залежить від цих процесів, але політичні лінії української еліти цього не розуміють. Вони зовсім не намагаються впливати на внутрішньополітичні процеси в Росії, а від цього залежить, як швидко Україна зможе стати повноцінною частиною Європи та повернути втрачені території.

– Наскільки виваженими, на Вашу думку, є дії української влади?

– На жаль, українська влада дуже часто залежить від кон’юнктури і термінових потреб суспільства, тому і змушена займатися популізмом, популярними та неефективними економічними кроками також популістського характеру, і все це накладається на демократію ще зовсім зародкового характеру. Суспільство тільки звикає бути вільним, жити в умовах демократії та відповідального вибору.

Можна по-різному ставитися до сучасного українського політикуму. Чесно кажучи, кроки та лінію поведінки Президента України Петра Порошенка я розумію і кажу йому скоріше «так», аніж «ні». А от прем’єр-міністр Арсеній Яценюк очевидно заплутався, застряг в боргах і корупційних схемах. Його, за багатьма джерелами інформації, дуже переоцінили серйозні світові фінансові кола. Але все ж я оптиміст і вірю, що Україна на правильному шляху, і трансформується в позитивному напрямку.

– Яка роль Європи та США в українсько-російських відносинах?

– Безсумнівна підтримка Європи на боці України. І дякувати треба, передовсім, Центральній та Східній її частині, країнам, які знають ціну російській агресії і радянській анексії-окупації. Вони мають повноцінний голос в єдиній Європі та реально допомагають Україні. Західні держави відрізані від усіх цих схем, тому більш прагматичні і розраховують на певні економічні переваги. Далека Московія їх мало хвилює. Також дуже впливові сьогодні Сполучені Штати Америки. Там все залежить від адміністрації президента Барака Обами, який обирався ще в зовсім інших політичних реаліях. Я впевнений, риторика наступного президента США і конгресу буде жорсткішою по відношенню до Кремля і більш толерантною з Європою у плані відстоювання українських інтересів.

– Розкажіть про свою діяльність у Санкт-Петербурзі та причини переїзду в Україну?

– Вперше я побачив Україну у 2004 році, коли вирувала Помаранчева революція. Події в Києві мене дуже зацікавили, тому я приїхав як представник міжнародної організації, що надсилала спостерігачів на вибори. Згодом ця організація вимагала від мене фальсифікації на користь Януковича. Пересварившись з усім її керівництвом, я вирішив залишитися ще на деякий час в Києві. Мене захопив весь цей процес і я продовжував безперервно займатися політичною ситуацією. І ось так майже 10 років я працював між Петербургом і Україною. Останні ж п’ять років більшість часу проводив в Україні. Проте потім у мене закінчився черговий контракт і я, зваживши всі «за» і «проти», вирішив повернутися в Санкт-Петербург. Друзі запросили мене працювати в російську опозицію, зараз вони займаються розбудовою партії «ПАРНАС» Бориса Нємцова.

Приїхавши в Росію, після практично безперервного трирічного перебування в Україні, я дещо втратив почуття реальності, а сама Росія за ці три роки змінилася просто до невпізнання. Почалися перші серйозні зрушення, перші закручування гайок. Відповідно, я одразу потрапив в поле діяльності відділу боротьби з екстремізмом Федеральної служби безпеки Росії. Декілька разів мав розмови по телефону, які зрештою ні до чого не зобов’язували, мовляв: «Павле Володимировичу, що ви хотіли сказати цією публікацією? А що означають ці ваші слова? Чи не хотіли б ви нам пояснити?». Я посилався на законодавство і казав, що чекаю на офіційні повістки, у разі, якщо хтось хоче зі мною поговорити. Звісно, з самого початку такі розмови не були жартами, але спершу не викликали особливих переживань.

Справжні проблеми у мене розпочалися з початком подій на Євромайдані, з листопада 2013 року. Протягом грудня-січня я дав декілька розгорнутих інтерв’ю російським опозиційним ЗМІ, і цього виявилося достатньо. Вже в перших числах лютого мене наполегливо викликали на розмову у відділ боротьби з екстремізмом, хоча зустріч відбувалася біля метро. Дискусія була дуже жорсткою і закінчилась тим, що переді мною виклали папку з даними про мою роботу в Україні, зокрема у Львові, інформацію про сім’ю і так далі. Тобто тривала серйозна підготовка. Я, звісно, почав висловлювати своє обурення, але зі мною просто попрощалися і пообіцяли дуже серйозні проблеми.

Я поговорив з адвокатом та колегами і всі вони в один голос запропонували тимчасово переїхати за кордон. У мене був один варіант – Україна, тому зовсім скоро я опинився у Києві на Майдані і потрапив у період найгарячіших подій лютого 2014 року. Зробив декілька репортажів для опозиційних ЗМІ в Санкт-Петербурзі, а потім події закрутилися з такою швидкістю, що у березні я отримав дзвінок від адвоката, який повідомив, що прийнято рішення про відкриття кримінальної справи. Це означало, що як тільки я перетну кордон Росії чи Білорусії, то це одразу стане відомо.

Відтоді минуло вже півтора року, і питання про моє повернення поки не стоїть. Тому зараз я живу практично між Києвом і Львовом, більшість часу проводжу у Львові. Ці роки були дуже багаті на події, тому Україна для мене вже давно не «закордон», а друга батьківщина, яку я дуже добре знаю зсередини. Звісно, планую повернутися жити в Санкт-Петербург, але я реаліст і розумію, що режим Путіна зруйнується не завтра і не післязавтра, що цей процес на роки.