Російська дезінформація намагається створити враження, що серед союзників є розкол, в надії, що так воно і станеться – Дженсен

Росія вигравала в інформаційній війні проти України до початку широкомасштабної агресії, але після неї український наратив почав домінувати в інформаційному просторі на Заході, говорить Дональд Дженсен, директор з питань Росії та Європи в Інституті миру США. На його думку, український успіх ще не був достатньо досліджений і пояснений.

З іншого боку, він застерігає від того, щоб називати цю битву виграною, бо російська пропаганда продовжує отримувати рекордні інвестиції з російського бюджету та використовувати будь-які можливості, які з’являються на Заході для того, щоб підірвати його єдність та домогтися припинення допомоги Україні.

Про це аналітик розповів кореспондентці «Голосом Америки» Наталці Чуріковій у розмові, яка відбувалася під час форуму Фундації США-Україна у Вашингтоні у четвер, 1 грудня.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.

Дональд Дженсен: Гадаю, що українці дуже вдало зуміли використати нові технології, наприклад, соціальні мережі та короткі відео. Коли вони публікують відео російських звірств, наприклад, цьому важко щось протиставити. Українська розповідь є чіткою, послідовною, і передусім позитивною – Україна бореться за незалежність, за свободу, проти тиранії.

Також важливо, що українці дуже дисципліновані – вони не повідомляють, де їхні війська, які вони несуть втрати. І це було б неможливо без співпраці між цивільними та військовими. На загал, мушу сказати, що українські військові та українське суспільство настільки здивували Захід, що ми досі перетравлюємо цю інформацію.

Наталка Чурікова: Ще донедавна західна преса представляла українську позицію та російську в рівній мірі, при тому що російська складалася, можливо, на 90% з дезінформації. І так, на думку багатьох оглядачів, російська дезінформація цілком легітимно просувалася на Заході. Після широкомасштабного вторгнення виявилося, що без цього штучного балансу можна обійтися. Як ви пояснюєте цю зміну?

Д.Дж.: Думаю, частково це пояснюється тим, що у світі перестали вірити в російський наратив. Також російська пропаганда змінила напрямок – тепер вони воюють не проти України, а проти НАТО, і західна преса вже висвітлює не так українську позицію, як позицію власних урядів.

Ще один аспект – росіяни піднімали ставки аж до того, що Путін постійно загрожував ядерною зброєю. І лише коли радник Білого дому з питань безпеки Джейк Салліван поїхав і сказав їм, що краще б вони це припинили, і тоді вони перестали про неї згадувати. І це також вплинуло на суспільні настрої та на висвітлення Росії в пресі.

Але, що залишилося, так це те, що росіяни продовжують відстежувати будь-які розбіжності у позиції союзників для того, щоб зіграти на них – це було перед самітом G-20, перед зустріччю президента США Джо Байдена і президента Франції Еммануеля Макрона. Але проблема для них полягає у тому, що росіянам уже ніхто не вірить, особливо в тому, що стосується подій на сході Європи. І в цьому також є заслуга української сторони, яка показала, що росіянам не можна вірити.

Н.Ч.: Але сила російської інформаційної війни полягала у тому, що вони могли знати тему, яка насправді турбувала західних політиків, західні суспільства, роздути її до величезних масштабів та використовувати знову і знову, поки люди не починали вірити, що проблема дійсно є настільки великою.

Д.Дж.: Саме так. Візьмімо приклад з цього тижня, коли питання переговорів, яке турбує західне суспільство, і яке стало широко обговорюватися і у політичних колах, що ухвалюють рішення.

Виступає, наприклад, міністр закордонних справ Сергій Лавров, як він зробив сьогодні зранку (у четвер, 1 грудня, – ред.), і каже, що Росія хоче переговорів. Це звучить дуже добре, особливо для деяких політиків у Європі, які мають більш м'який підхід до Росії, наприклад, в Італії, в Іспанії, донедавна у Франції та Німеччині. І це послання розраховане на них.

Росіяни не збираються іти на переговори, але вони хочуть знайти місця, де міцність альянсу є найвразливішою. І те, що говорить Лавров – це просто неправда, бо він каже, що в березні вони мали вже рамки мирної угоди, але це не так. Бо це були дуже загальні розмови, а потім відкрилися російські звірства в Бучі і все розпалося.

Росіяни добре знають, що ідея переговорів має своїх прихильників у західному суспільстві та серед політиків, вона не домінує, але вони пробують, наполягають, просувають знову і знову, чекаючи на той момент, коли ця теза здобуде більшу підтримку.

Навіть сьогоднішні слова президента Байдена, коли він сказав, що може зустрітися з Путіним, якщо він дійсно хоче закінчити війну, але росіяни виривають ці слова з контексту, спрощують їх, перекручують, і представляють так, ніби в американській позиції немає узгодженості.

Або інший приклад – зустріч директора ЦРУ Білла Бернса з головою Служби зовнішньої розвідки Росії Сергієм Наришкіним у Туреччині, яку росіяни представили як припинення американської підтримки України. Але зустріч була про щось інше. Це їх не зупиняє, бо вони мають на меті створити враження, що союзники розколоті, що всередині США є розкол, в надії, що так воно колись і станеться.

Н.Ч.: З початку вторгнення, і особливо тоді, коли росіяни почали програвати на полі бою, стали більш помітні такі гравці як російські військові блогери. Яка їхня роль?

Д.Дж.: Частково вони з’явилися внаслідок розвитку технологій, поширення Телеграм-каналів. А частково через те, що з’явилася потреба у тому, щоб підігрівати суспільні настрої. Якщо ви так званий патріот, прихильник жорсткої лінії щодо України, то ви не можете критикувати Путіна, але можете виливати всю злість на генералів. І цим, нібито, створювати тиск на Кремль. Одним з найбільш відомих з них є Гіркін, засуджений за збиття малазійського літака рейсу МН-17 над Донбасом. Але він активно виступає як військовий блогер, був в ефірі навіть сьогодні.

Н.Ч.: Наскільки вони виконують завдання Кремля? Чи наскільки їм дають можливість бути незалежними?

Д.Дж.: Їх фінансують різні фракції серед російської еліти, служби безпеки, міністерства оборони, можливо, ті, що пов’язані з (секретарем Ради національної безпеки Росії Миколою) Патрушевим, можливо, з Наришкіним. Але з моменту широкомасштабного вторгнення Путін перебуває між різними фракціями, різними течіями, які радять, в якому напрямку рухатися. І важко сказати, чи наступна течія буде шукати миру, чи примирення.

Н.Ч.: Власне, здається, ніхто з серйозних політиків та оглядачів в Україні не вірить у можливість стійкого миру, поки при владі в Росії є хто-небудь із цих груп. І ті, що говорять про мир, вважаються небезпечнішими, ніж ті, хто відверто проповідують війну. Чи ви з цим погоджуєтеся?

Д.Дж.: Не можна узагальнювати про все суспільство, але Путін має велику підтримку досі. Ця підтримка, можливо, не є глибокою, але широкою вона є. І, що дуже розчаровує, що в Росії немає руху за мир. Люди не хочуть бути мобілізованими, якісь протести ми бачимо, але вони не за мир борються, а за те, щоб їх не вбили на війні. Руху за мир, який ми бачили в у 1980-х у Німеччині, скажімо, немає, нічого з цього ми в Росії не бачимо. І правда полягає у тому, що росіяни, різною мірою, але підтримують війну в Україні.

Н.Ч.: Дякую за розмову.

Як повідомляв «Голос Америки», міжнародні правозахисні організації наголошують, що з початком вторгнення Кремля в Україну, російський уряд посилив репресії проти власного населення та ще сильніше обмежив доступ до інформації та свободу інтернету. Про це, зокрема, мовиться в останньому дослідженні «Дому Свободи» (Freedom House).

За підрахунками «Дому Свободи», російський уряд заблокував понад 5000 веб-сайтів, змусив ЗМІ назвати війну «спеціальною військовою операцією» та запровадив закон, який передбачає до 15 років позбавлення волі для тих, хто поширює інформацію про російську війну, називаючи будь-яку критичну інформацію «неправдивою».

Посилення обмежень режиму, як до, так і після початку вторгнення, значно підвищило ризики, пов’язані з онлайн-активністю, і прискорило закриття чи вигнання незалежних ЗМІ з країни, мовиться у звіті.

Дивіться також: