Більшої шкоди для спільної пам’яті про Другу світову, ніж чинить Путін, важко уявити – Кіпіані

Київ – Після заходів 8 травня до Дня пам’яті та примирення Україна відзначає 9 травня День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Крім назви, змінилась символіка свята: червоний прапор потрапив під заборону через декомунізацію, натомість вже кілька останніх років головним символом став червоний мак. Однак і досі значна частина українського суспільства сприймає Другу світову війну, її уроки і результати через призму міфів, нав’язаних ще радянською пропагандою.

В Україні урочисті заходи з нагоди Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні вперше відбуваються в умовах дії закону про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки, більше відомого як закон про декомунізацію, який не дозволяє використовувати на публічних заходах радянську символіку: червоний прапор, зображення п’ятикутної зірки, серпа і молота, крім випадків таких зображень на нагородах ветеранів.

Головним символом вшанування пам’яті за останніх кілька років в Україні, за європейською традицією, став червоний мак. Ще один раніше традиційний, а нині суперечливий символ – «георгіївська стрічка», формально не підпадає під заборону, але після анексії Криму та бойових дій на Донбасі в Україні її вважають символом проросійського сепаратизму.

Як зазначив журналіст, головний редактор інтернет-ресурсу «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, він не зустрів цими днями у Києві жодної «георгіївської стрічки» чи її зображення, що вважає показовим. Також зазначає, що поступово руйнуються й інші, ще радянські міфи про Другу світову війну: для більшості громадян вже є очевидним, що війна для України почалася не 22 червня 1941 року, а у вересні 1939-го, коли СРСР разом з нацистською Німеччиною поділили Польщу.

Для того, щоб позбуватися міфів і суспільного протистояння на цьому ґрунті, він радить більше читати нових досліджень, слухати свідчення небагатьох ще живих ветеранів всіх фронтів, які були на тій війні. Тоді через деякий час українське суспільство зможе прийти до якогось більш-менш спільного погляду на ту трагедію, якою була Друга світова, вважає Кіпіані.

«Позиція держави, громадянського суспільства, позиція журналістів чи істориків має бути в тому, що ми маємо пропонувати людям дізнатись нові факти про історію, нові інтерпретації, оцінити, зважити на особистих терезах, що має бути важливіше: знати правду Жукова, чи знати правду, умовно кажучи, Шухевича. Можливо, краще знати про історію своєї родини», – сказав журналіст.

Нині Росія своєю агресією в Україні стимулює процес відмови від старих історичних міфів, каже Вахтанг Кіпіані.

«Якщо ще два-три роки тому, тобто до початку агресії Росії проти України, ми могли говорити про спільне бойове братство, спільну перемогу народів Радянського Союзу над нацистською Німеччиною чи фашистським агресором, то сьогодні ми бачимо, що таким агресором, таким безцеремонним вандалом, який приходить на нашу землю, щоби вбивати, катувати, знищувати матеріальні цінності, музеї, вивозити підприємства – те саме, що робила нацистська Німеччина – сьогодні на сході України робить путінська Росія. Тому більшої шкоди для «спільної пам’яті» про Другу світову, ніж Путін, важко було собі уявити», – зауважив журналіст.

Небезпека не лише в тому, що президент Володимир Путін апелює до так званих російських героїчних стереотипів часів СРСР і міфів великої війни. Всі ці розмови про народ-переможець і військові паради, які проводяться в Росії, на думку доктора історичних наук, професора Юрія Шаповала потрібні Путіну для того, щоб зарезервувати виправдання російської експансії, розпочатої у 2014 році російсько-української війни, де в якості ворогів і «фашистів» призначили українців.

«Що робити Україні у цій ситуації? З моєї точки зору, насамперед треба наголошувати на тому, і це вдається останні два роки, що Україна дуже сильно постраждала під час Другої світової війни. Другий момент – треба наголошувати на тому, що українці воювали в арміях різних країн на боці антигітлерівської коаліції. Третій момент дуже важливий – треба говорити про величезну роль українців у Червоній армії, а пізніше Радянській армії, де налічувалося принаймні 300 генералів українського походження, величезна кількість нагороджених. На цьому треба наголошувати і пам’ятати», – каже історик.

Юрій Шаповал також зауважив, що за усіх попередніх президентів в Україні політика пам’яті тяжіла до пошуку компромісу і внутрішнього примирення, чого досягти не вдавалося. На думку професора, до цього питання слід підходити з такої точки зору, що всі були жертвами тієї війни, як і сама Україна, яка опинилася між двома потугами – Німеччиною і сталінською Росією і була приречена на те, щоби бути розколотою, на що, власне, робить ставку Росія зараз.

«Треба робити своє: вводити нові поняття, апелювати до розуму людей, звертатися насамперед до нових поколінь, а не акцентувати увагу на важливості примирення тих, хто воював за «різні України», – зазначив Юрій Шаповал.

Попереду тривала і непроста робота, пов’язана із деокупацією свідомості – історик

Подвійний формат меморіальних заходів – примирення і вшанування пам’яті загиблих а також відзначення Перемоги, що фактично зберігає радянські традиції – зараз найбільше відповідає уявленню різних частин суспільства та мешканців різних регіонів України про події і перемогу у Другій світовій війні. Таке міркування висловив заступник директора з наукової частини Інституту соціології НАН України Євген Головаха.

Водночас, він наголосив, що нині особливого змісту набуває для українців поняття примирення, пошук того, що об’єднує людей.

«Ми розуміємо, що у нас дуже складна ситуація з регіональними ідеологічними суперечностями. Треба пам’ятати, що таке війна, який це жах, і тому шукати примирення хоча б у межах своєї країни. Тепер буде значно складніша ситуація – примирювати тих, хто на лінії АТО протистоїть. Оце для нас головна тепер проблема – примирення між регіонами і між людьми, які стояли по різні боки кордону. Це дуже складний шлях, я думаю, українцям вистачить розуму, здорового глузду і толерантності, щоб вирішити цю проблему», – сказав експерт.

Життя людей різних країн під окупацією в часи Другої світової війни досліджує історик Олена Стяжкіна. Екстраполюючи історію на сьогоднішню ситуацію на окупованих територіях Донецької і Луганської областей, вона наголошує, що попереду – тривала і дуже непроста робота, пов’язана із деокупацією свідомості, причому як після бойових дій, так водночас і від радянського минулого.

«Радянський історичний міф історію окупації заводив у тінь. Бо концептуально побачити її можливо було тільки в трикутнику «герої-жертви-зрадники». А насправді окупація спрацьовує за зовсім іншими механізмами: механізми виживання, механізми спасіння себе і своїх дітей, механізм реалізації базових потреб. Але і це не вся правда. Людина в окупації кожного дня для себе вирішує проблему вибору між добром і злом. І в якийсь момент навіть найгірша людина може стати героєм, – зауважує Олена Стяжкіна. – Історія, звісно, не повторюється абсолютно, але сценарії окупації завжди одні й ті самі. Тому коли ми переможемо, нам треба бути дуже обережними з людьми. Бо той, хто здається нам зрадником, насправді міг весь цей час бути нашим партизаном. А той, хто нам здається патріотом-героєм міг бути кремлівським диверсантом. Це крайні точки, між якими є багато життів і сценаріїв життя. Я розумію, що ми всі травмовані війною. Але крок за кроком, обережно ми маємо вийти з цієї війни, осмисливши не тільки історію цієї окупації, але й окупацію Другої світової війни».

Політолог та історик Кость Бондаренко застерігає від того, щоб процес позбавлення від радянських історичних міфів не перетворився на заміну їх міфами новими, адже істина лежить десь посередині, зауважив він.

«Не можна вибудовувати якусь історичну концепцію на тому, щоби повністю нівелювати іншу історичну концепцію. Будуть проростати якість спроби ревізіонізму стосовно протилежної сторони. Всяка ревізія може призвести до доволі неприємних наслідків. Так, історію потрібно переписувати – кожне покоління переписує історію, але не ревізіонувати», – зазначив Кость Бондаренко.

На його думку, історія Другої світової війни має бути синтетичною історією, без якихось замовчувань чи перекручувань. Треба віддавати належне як тим бійцям, які воювали у лавах радянських військових формувань, так і тим, хто воював у лавах Української повстанської армії, у підпіллі, партизанам, незалежно від того, під якими гаслами і прапорами воювали вони – всі вони кували перемогу, і не треба применшувати одну або іншу сторону, бо це та ж частина нашої історії, сказав експерт.

День пам’яті та примирення затверджений законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Дата приурочена до річниці капітуляції нацистської Німеччини 8 травня 1945 року. Цим же документом ухвалено рішення відзначати 9 травня як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Дивіться також («Голос Америки»): На космічні перевезення чекає революція

На космічні перевезення чекає революція. Відео