Сьогодні у мене був дуже тривожний сон. Прокинулась о 5.30 ранку і потягнулась до комп’ютера. Жахлива новина засвітила вибухом ще темну кімнату. Вбили Павла Шеремета. Передчуття матеріалізувались і на мене хлинула хвиля важких відчуттів та спогадів. Саме так 16 років назад я прокинулась з усвідомленням, що сталось щось жахливе і безповоротне. Пропав Ґеорґій.
Наші життєві шляхи з Павлом пересікались багато разів. Я пам’ятаю, як у липні 2000 у Білорусі викрали Дмитра Завадського, оператора і друга Шеремета. Пам’ятаю сльози на витонченому обличчі зовсім юної дружини Дмитра Завадського у Страсбурзі та Варшаві, де ми пересікались постійно, шукаючи справедливості для своїх чоловіків. Згадую намагання Шеремета знайти друга. Все було марно.
Вже перебуваючи у Вашингтоні ми нарешті познайомились з Павлом. Це сталось тут в коридорах «Голосу Америки». Ми привітались, ніби старі друзі з глибоким розумінням переживань і сумної боротьби один одного.
Він знав ціну життя і ціну свободи та можливо тому намагався радіти кожному дню. Він був веселий і приємний, весь час жартував і спонукав вас усміхатись і тішитись життям.
Наша остання зустріч була пов’язана знову з сумними обставинами. Він написав мені, коли ми з дітьми були в дорозі до Києва на похорон Ґеорґія. Він просив прийти на радіо, поговорити про це все. Я не могла. Мені було важко і боляче в ті дні спілкуватись з журналістами. Я відмовилась. Він зрозумів. Потім вже під час похорону стояв біля розритої могили поряд, з великим вінком від «Української правди». Шепнув мені на вухо: «Я тут постою, потурбуюсь про дітей». Це були його останні слова, які закарбувались мені в пам’яті.
Його вбили демонстративно, і знову закрутився вирій - заяви правоохоронців, влади, західних дипломатів та посадовців. Розслідування, версії, здогадки та підозри. Я лише сподіваюсь, що цього разу завершення цієї трагедії буде мати швидший і кращий кінець. А Тобі, Павле – земля пухом! Ми Твої друзі та колеги в скорботі.