15 липня президент Віктор Янукович підписав закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», прийнятий Верховною радою 1 липня 2010 року. Законом проголошена, так звана, позаблоковість, що ставить хрест на колишній меті України – вступові до НАТО. Водночас, як виглядає, влада не бачить жодних перепон на шляху зближення з іншим військово-політичним союзом з центром у Москві – Організацією договору про колективну безпеку (ОДКБ). Це зокрема засвідчила заява радника президента України, депутата від Партії реґіонів Олександра Кузьмука про можливість формалізації стосунків з ОДКБ.
З проханням пояснити нову концепцію зовнішньої політики, задекларовану українською владою, Голос Америки звернувся до експертів. Своїми міркуваннями щодо «позаблокової України» поділилися політаналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач та президент Атлантичної ради України Вадим Гречанінов.
Володимир Горбач: «Головна загроза членам ОДКБ виходить від засновника ОДКБ»
«Першим бажанням нової влади було оголосити концепцію не позаблоковості, а нейтралітету – аби, так би мовити, виставити бар’єр на шляху євроатлантичної інтеграції України. Цей бар’єр хотіли виставити в інтересах Російської Федерації, яка відкрито проголошувала свою зацікавленість у тому, щоб Україна не приєднувалася до НАТО. Але оскільки концепція нейтралітету передбачає відсутність на території країни іноземних баз, то це прямо торкалося Чорноморського флоту самої Російської Федерації.
Тому хтозна – чи наша влада сама придумала, чи їм із Кремля порадили – але слово «нейтралітет» замінили на такий собі паліатив цього поняття: «позаблоковість». Щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. Щоб, з одного боку, це передбачало, що Україна не може вступати до жодних військово-політичних блоків, а з іншого – могла залишити в себе чужоземний Чорноморський флот іще на десятиліття наперед.
При цьому визначення у міжнародному праві такого поняття, як позаблоковість, не існує. Що це таке – невідомо. І тому кожен може вкладати в цей термін свій довільний зміст. Ми з вами розуміємо, що це неможливість вступу до НАТО, як про це говорить Янукович і ті, хто коментує його рішення. Але можливо, будуть коментувати і в тому сенсі, що членство в ОДКБ – це можливо. Можливо, що саме таким чином будуть позаблоковість трактувати. Може бути багато сюрпризів, але треба розуміти, як воно є насправді.
Насправді позаблоковість – це поняття з минулого. Це термін із ХХ століття, який виник за часів «холодної війни». Тоді у світі існувало два протилежних блоки, що ворогували один з одним, було міжнародне напруження, світ стояв на порозі світової ядерної війни. Але все це залишилося в минулому. Немає сьогодні ні тих блоків, ні того напруження, ні такої поляризації світу на дві частини. Тому, власне кажучи, не залишилося місця і для концепції позаблоковості.
Північноатлантичний Альянс сьогодні змінюється: він не вважає себе блоком, спрямованим проти когось. І так само з Російською Федерацією ситуація зовсім інша, ніж була з Радянським Союзом. Тобто я думаю, що ця концепція позаблоковості та зміни в українському законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» спрямовані насамперед на те, щоб сподобатися росіянам і отримувати від них якісь додаткові економічні і політичні ресурси. Під політичними ресурсами я маю на увазі легітимізацію влади Януковича-Азарова всередині самої України.
Що ж до ОДКБ, то це це фальш-копія Північноатлантичного Альянсу, таке собі квазі-НАТО. В статуті ОДКБ теж є стаття про те, що напад на одну країну прирівнюється до нападу на весь ОДКБ. Проте реальна ситуація така, що загроза членам ОДКБ у військово-політичному плані більше виходить від власне головного члена ОДКБ, а не від якихось інших країн. І від цієї загрози жодна стаття ОДКБ не рятує», - зауважив Горбач.
Вадим Гречанінов: «Наша позаблоковість потрібна не нам, а Росії»
«Позаблоковість, відмова від НАТО, поглиблення стосунків з ОДКБ. Усе це якось не узгоджується між собою. З погляду логіки декларації суперечать одна одній.
Те, що російський Чорноморський флот залишається у нас до 2042 року, ні в якому разі не дозволяє нам бути позаблоковою державою. Минулі 19 років довели усім, хто ще сумнівався: хоч-не хоч, а Україна змушена – так воно природно виходить – перебувати у зоні політики Росії. І причина саме в тому, що тут, на нашій території, знаходиться російське оперативно-стратегічне об’єднання Чорноморський флот. Нехай він слабенький, – у Чорному морі всі слабенькі. Якби посилився хтось інший, посилився б і цей флот. Тому його треба розглядати, як достатньо серйозне військове об’єднання.
Це по-перше. А по-друге: заради кого Україна стає позаблоковою? Заради себе? Ні. Заради політики Росії. Наша позаблоковість потрібна не нам. Вона потрібна Росії. Для того, щоб за наш рахунок і за рахунок інших держав знову підняти свою велич, свою потугу.
Нині ми відмовляємось від НАТО. Це передова і поки що єдина у світі структура, яка може ґарантувати безпеку і, крім того, високий рівень життя. Адже в країнах НАТО дуже високий політичний, економічний, морально-етичний стандарт, чого немає в ОДКБ і немає в тих країнах, які входять до ОДКБ.
Я щороку відвідую штаб ОДКБ, коли буваю в Москві на конференціях, - нас туди запрошують. Я був там і минулого року. І що я можу сказати: так, ОДКБ «піднімається». Організація прагне копіювати НАТО: там уже з’явилися, окрім військових, професійні дипломати. ОДКБ – це 7 держав: Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан. Не входимо ми, не входять Молдова, Грузія, Азербайджан, Туркменистан.
Це військова організація, в якій власних постійних військ зараз нема. Є штаб у Москві, який очолює відома людина, генерал-полковник Микола Бордюже. Все начебто до ладу. Але у мене завжди стоїть перед очима 1992 рік, 15 травня. Тоді у Ташкенті уклали договір про створення Ташкентського союзу – я був там присутній у складі військової делегації України. Пригадую, як у день підписання усі чекали на Єльцина. Відчиняються двері палацу, заходить Єльцин – п’яний, ледь стоїть на ногах. Потім під час засідання він заснув, потім прокинувся, після обіду знову випив – і ось в такій атмосфері підписувався Ташкентський договорі. Ми не підписали. І я гадаю, дуже правильно зробили.
Але минув час. І в 2003 році вони себе назвали вже Організацією Договору про колективну безпеку – замість Ташкентського договору – і заявили, що створюють певні збройні сили. Але нічого постійного там немає. Там поки прийняли таке рішення: якщо виникне потреба, то Росія виділить дивізію, Казахстан виділить бригаду, Білорусь виділить батальйон – сили, завданням яких є боротьба, в основному, з тероризмом.
Ось така ситуація. І така є сьогодні тенденція, що ми можемо піти на Схід, у минуле. А в майбутнє – цього наша влада не розуміє і не хоче. І я думаю, що витвереження у Януковича буде, воно прийде. І це, мені здається, вже відбувається зараз. Він бачить, що ми залізли не туди і віддали занадто багато.
Мені здається, президент починає розуміти, що заліз не туди. Що для позаблоковості потрібна армія удвічі більша і строк служби має бути не рік, а два. Де на це гроші знайти? Цих грошей нема. Ну а як же тоді забезпечити цю позаблоковість? Навіть теоретично неможливо пояснити. Як вони зараз будуть складати нову воєнну доктрину? Я не знаю. Адже там усе це має бути описано.
Так, створено відповідний комітет у Верховній раді. Так, комуністи кричать «ура!» - назад у минуле - це їх влаштовує. Але все це, я вам скажу, для нашої країни дуже погано. Чи втягнуть нас в ОДКБ? На жаль, можуть втягти.
І ще одне. Коли я був у них востаннє, у жовтні минулого року, я поставив їм запитання: скажіть, чому вас не визнає НАТО? Вони відповіли так: ми занадто слабкі, тому Альянс нас не визнає. А кілька місяців тому я говорив із одним високопоставленим натівцем. Я його запитав: чому ви не визнаєте ОДКБ? Він каже: це організація недемократичних держав, тому ми з ними не можемо взаємодіяти. Ось така була відповідь.
То куди ж ми йдемо? В організацію недемократичних держав?» - ставить риторичне питання Гречанінов.