Ексодус

Юрій Андрухович

(Рубрика «Точка зору»)​

(Передрук із сайту «Збруч»)

Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно. Хоч якби я писав їх з Варшави, Кракова, Любліна або Ряшева, то так само міг би вжити це словосполучення. Можливо, у Ґданську, Щеціні чи Познані це відчутно меншою мірою. Але й там це дуже навіть відчутно.

Це, безумовно, цілком чіткий індикатор – передусім того, що сотні тисяч українців не вірять у можливість змінювати свою країну і воліють переїхати до такої, де, на їхній погляд, уже нічого змінювати не треба. Слід натомість лише пристосуватися до її обставин і зачепитись у ній по змозі надовше. В ідеалі назавжди.

Я написав «сотні тисяч українців не вірять»? Насправді не вірять десятки мільйонів українців. А сотні тисяч із них – це ті, які свою зневіру трансформували у виїзд саме до Польщі. І їх раптово стало так багато, що ви бачите й чуєте їх просто-таки всюди. І якщо хтось буде мені втирати, що то лише «западенцы, которые полякам унитазы моют», то я мушу його розчарувати: української російської мови в польських містах нітрохи не менше, ніж власне української. Так що обидві ті жіночки з мого купе в потязі Львів–Вроцлав, які вдосвіта зійшли у Кракові, а самі з Кривого Рогу, зовсім не були явищем винятковим. І коли я задля підтримування розмови запитав їх, чи надовго, то отримав у відповідь лише знизування плечима: «Та хто его знает…»

Дружина мого друга польського поета змінила місце праці з бібліотеки на школу і стала вчителькою літератури. «Ти можеш повірити, – розповідає вона, – що в нас тепер у кожному класі, але дослівно в кожному класі – по кілька українських дітей? Тобто взагалі немає такого класу на всю школу, де не було б українських дітей!».

Ого, то це вже не якісь там сезонні заробітчани, думається мені. Це люди, які переїхали родинами і віддали дітей до польської школи, іншими словами – обрали для них польське майбутнє. Ще іншими словами – вибрали для них батьківщину. Пора б уже всім нам критично переглянути замацану Симоненківську цитату про те, що «можна все на світі вибирати, сину, // вибрати не можна тільки батьківщину». Теперішні українські матері (яких мільйони) скажуть синові дещо цілком протилежне. Якраз її, батьківщину, ще тільки й можна, дитинко, вибрати. Позаяк усі інші вибори – місцеві, парламентські та президентські – нічим добрим для нас не закінчуються.

Письменник Юрій Андрухович

Хтось візьметься нині засуджувати цих матерів за такий хід думок?

Дружина мого друга польського поета, шкільна вчителька літератури, страшенно задоволена тим, що у кожному класі тепер навчаються українці. «Наскільки змістовнішими стали мої уроки! – захоплено розповідає вона. – У ваших дітей більше старанності й загалом позитивного стосунку до знань. А ще дуже допомагає те, що вони з іншомовних родин. Часом ми розглядаємо якесь мовне явище і стає дуже цікаво почути від них, як це буде українською чи російською. Мої уроки перетворюються на захопливі семінари з порівняльного мовознавства».

Старанні й обдаровані учні. Діти успішних і добре освічених батьків. Золотий капітал країни з назвою Україна, який з неї витік і швидше за все – назавжди. Людський капітал. Значно золотіший від перекинутого в офшори. Значно цінніший. Це все я відзначаю для себе подумки, слухаючи дружину мого польського друга. Слухаючи, до речі, не без гордості за такий талановитий позитивний народ. Який чомусь не бачить собі місця у себе вдома.

І коли я йду до карбідів на репетицію в їхньому підвалі на Руській (вроцлавській Руській, а не львівській), то слухаю, як будівельники на риштованнях масово перегукуються українською.

А потім ми з Грицем їдемо вроцлавською таксівкою – повертаємося з прямого ефіру на міському радіо. Зупиняємося на світлофорі, Гриць показує велетенські літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: «Бачиш цю фірму? Це львів’яни, львівська IT-компанія, одна з найкрутіших в Європі. Тепер це вже не львівська – це вроцлавська IT-компанія».

Чому вони виїхали, запитую себе. Що їх витиснуло з рідного міста і країни? Які політичні сили, які бандитські понятія? Можливо, коли Андрій Садовий, міський і партійний голова, вкотре повторює, що «Львів – це ІТ-місто», він, м’яко кажучи, припускається деякої неточності? Бо точніше було би сказати, що «Львів – місто, з якого IT утікає»?

Ех, зробив би нам хто-небудь країну під ключ! Ми ж так чудово вміємо відповідати «їхнім» вимогам і стандартам, коли опиняємось на їхній же території. Ми здатні бути зразковими поляками, канадцями та навіть і німцями. От тільки на своїй території ми ніхто.

Що ж, залишається сподіватися, що майбутня успішна нація зароджується поза кордонами своєї країни. Можливі такі історичні перверсії? Чому б і ні? Екстериторіальна Україна, що складатиметься з мільйонів приватних і сильних Я? Влаштованих у житті, освічених, заможних і – головне – вільних?

На мій погляд – доволі перспективна тема для оновленого національного проекту.

Юрій Андрухович – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

(Передрук із сайту «Збруч»)

Дивіться також «Голос Америки»: Freedom House про проблеми України: Якщо зможе подолати - надихне інших

Freedom House про проблеми України: Якщо зможе подолати - надихне інших. Відео