"Вова зі Львова" та Уляна Малиняк - про українських артистів за кордоном, Світлану Лободу та свій творчий фронт. Інтерв'ю Голосу Америки

Як ставитися до українських артистів, які виїхали жити за кордон? Що заважає українцям пробачити Світлані Лободі та іншим виконавцям, що жили в Росії? Чому Вова зі Львова – не на війні, і як він позбувся «негативу стосовно російської нації»?

Про це, серед іншого, репортерка Голосу Америки Ярина Матвійчук поспілкувалась із реп-виконавцем Володимиром Парфенюком (сценічне ім’я: Вова зі Львова) та його дружиною – співачкою Уляною Малиняк. Останні 9 років сім'я живе у Сполучених Штатах, де продовжує писати пісні для української аудиторії. Ми зустрілися після їхнього концерту у передмісті Вашингтона.

Ірина Матвійчук, Голос Америки: Володю і Уляно, останні дев'ять років, практично з початку першого вторгнення росіян в Україну, ви проживаєте у Сполучених Штатах? Чим ви тут займаєтеся? Продовжуєте писати? Як і де ви живете?

Володимир Парфенюк (Вова зі Львова), співак: Ми живемо в Лос Анджелесі, ми приїхали робити музику англійською мовою, щоб свої ідеї і меседжі поширювати серед більшої кількості людей. Той аспект не пішов нам так добре, як ми собі уявляли, мріяли і хотіли.

Трохи було всього. У нас був невеликий бізнес, яким ми закривали собі проживання. Нічого такого, про що хотілось би розказувати.

Але в якийсь момент творчість вернулась до нас, і ми почали знову робити музику українською мовою в 2019 році, зробили її багато, багато випустили, їздили в Україну. Певний час ми жили на дві країни і планували так далі, поки не почалося повномасштабне вторгнення.

І.М.: Ви зараз їздите туром з концертами по США, зокрема, тут у Вашингтоні давали концерт в «Українському домі». Розкажіть, будь ласка, про цей тур, як він називається? З якою метою і які міста відвідуєте?

Володимир: Знаючи, що і минулого року, і цього року, і, швидше за все, наступного року дуже багато українських артистів, більш знаних, ніж ми, більш затребуваних зараз приїжджають в Америку з великими турами. А ми як українські артисти, що мешкаємо в Америці, засумували з того приводу і вирішили, що для нас не залишиться ні публіки, ні грошей у публіки.

Тож ми могли залишитися в Лос Анджелесі і робити бозна шо. Натомість ми собі самі вигадали цей тур, спланували маршрут на п'ятдесят міст тривалістю в три місяці. Просто дзвонимо і пишемо людям на місцях, знайомим, незнайомим, знайомим знайомих, робимо дописи в інстаграмі, фейсбуці про те, що ми їдемо до вас і були б раді заспівати у невеликій компанії, найчастіше у форматі квартирників для українців.

Заробити собі на життя, зібрати гроші на ЗСУ. Гуртуємо українців навколо себе і своєї творчості.

Уляна Малиняк, співачка: Ми назвали цей тур “Ми тут не даремно”, тому що у нас є пісня, яка так називається, і яка була випущена за два місяці до війни. І взагалі через факт війни вона по-інакшому сприймається, час минає, а пісня сприймається інакше.

Там дійсно дуже гарні слова: «Тоді, коли темно, світи». Тобто зараз дійсно темні часи для України, але ми можемо світити, і ми можемо робити те, що нам під силу. І ми так намагаємось робити. Я 9 років в Америці, і для мене це найсвітліший час нашого перебування.

Володимир: Серйозно?

Уляна: Абсолютно. Я почуваюсь як не в Америці, ми всюди спілкуємось з українцями. За півтора місяці, що ми подорожуємо, тільки дві ночі провели в готелях, коли були довгі переїзди. Можете лише уявити, скільки разів ми зупинялися в людей вдома.

В нас нема такого, щоб ми перед концертами десь ховалися в гримерці. Ми перед концертом ходимо, спілкуємося з людьми, виступаємо, і після концерту спілкуємось.

І.М.: Яка частина з ваших заробітків іде на підтримку ЗСУ? І що означає "на підтримку ЗСУ" - куди саме ці гроші йдуть, на які потреби?

Володимир: Ми собі придумали, шо ми будемо віддавати 10% прибутку з квитків і 100% з продажу мерчу, тобто брендованих речей. Ми зробили брендовані футболки, худі, і залишаємо собі тільки те, що вклали, щоб їх зробити, а 100% прибутку віддаємо на ЗСУ.

Уляна: Це все почалося, коли до мене звернулась мама бійця з проханням зібрати кошти на бронежилет, вона навіть не просила гроші, а просто купити в Америці сертифікований бронік четвертого рівня.

Співачка Уляна Малиняк

Мені тоді стало дуже незручно, бо бронік, який вони просили, коштував приблизно 800 доларів. Я подумала, звідки людина в Україні, яка й так уже йде служити своєму народу, має взяти вісімсот доларів для того, шоб просто захистити своє життя, своє тіло від кулі. І на початку концерту я про це сказала, що нам потрібно терміново зібрати ці гроші. Мені тоді подарували ляльку, і я запропонувала розіграти її на аукціоні.

Володимир: А хтось з публіки запропонував, щоб ми заспівали за гроші пісню, яку ми не мали співати в рамках концерту.

У нас тоді для аукціону були бойові стяги на розіграш від першої окремої гірської штурмової бригади, з підрозділу "Кракен", шеврони, трофейна москальська фляга, яку ми зрештою продали за 300 доларів. І в якийсь момент ми почали до цього фізичного аукціону додавати нефізичні штуки і виконувати на замовлення пісні, які в іншому випадку ми б не виконали.

Відтак, в результаті інколи вдається аукціоном зібрати більше грошей для ЗСУ, ніж ми зібрали квитками для себе.

На що конкретно? Ну нам просто пишуть люди, що от нам не вистачає, наприклад, вісім тисяч гривень закрити збір з машиною. Закинули туди. Не вистачає на тепловізор. Закинули. Не вистачає на бронік. Зібрали бійцю. Тобто це точечно.

Уляна: Інколи гроші залишаються в тому місті, де ми виступали, тому що місцеві волонтери нам допомагають організувати, і відповідно, в них теж якісь свої благодійні ініціативи. І ми залишаємо їм ті благодійні збори, які ми зробили в їхньому конкретному місті. Так було в Новому Орлеані, Маямі і організація «Флорида оф Юкрейн», Орландо, у місті Норфолк гарний був аукціон, продали два бойових стяги за дві тисячі сто доларів, пісні продавали.

І.М.: Ви співаєте реп. Це не завжди та музика, яку слухаєш, коли сумно, коли когось втратив. Як сприймають ваші концерти тут? Чи ви змінювали репертуар на більш ліричний?

Уляна: Ми взагалі переживаємо, що ми рухаємося в бік журби, а мали б більше світла нести. Ми всі розважальні пісні лишаємо на аукціон, якщо люди хочуть їх послухати додатково. А в принципі у нас програма починається з того, що я співаю свої пісні.

Володимир: Так, Улька більш лірична, ми називаємо її жанр прикарпатським інді попом.

Уляна: Вова завжди каже, що у нас є блок любовної лірики і блок соціальної лірики, ми стараємось тримати баланс, тому що сум - не є дуже продуктивна емоція. Ми даємо трохи і журби, і світла.

І.М.: Зараз критикують деяких українських співаків та інших митців, зокрема, Монатіка, Бабкіна, Влада Яму, за те, що вони виїхали з України в час повномасштабного вторгнення. На вашу думку, чи така критика є справедливою? І загалом, на яких умовах артист міг би бути найбільш корисним Україні в умовах війни?

Володимир: Дуже легко косити всіх під одну гребінку. Дуже легко, не вдаючись в деталі і контекст, виносити судження про тих чи інших людей, події чи явища. Я вважаю, що треба дивитися на контекст.

Можна бути українцем в Україні, який не допомагає і не робить нічого для спільної перемоги. А можна бути росіянином в Америці, який робить щось для спільної перемоги. Для мене це болюча тема, як і для багатьох. Але в цьому турі почав зустрічати росіян, які роблять для української перемоги більше, ніж деякі українці, яких я знаю. Для мене це було таке полегшення, Я відчув, що той негатив, який в мені був по відношенню до всієї їхньої нації, до всього їхнього народу, його в мені стало трошки менше, бо я побачив, що є інші моменти.

І.М.: Тобто є добрі росіяни?

Володимир: Я вважаю, шо так. Якщо людина робить щось для наближення спільної перемоги, то я вважаю, що це краще, ніж якби вона не мала можливостей це робити. Я вважаю, що людина на війні, яка не хоче там бути, це швидше мінус для нас, ніж плюс. Мені складно уявити ситуацію, коли людина на війні, яка не хоче там бути, є корисною, є помічною і наближає перемогу.

Разом з тим я розумію, або мені здається, що я розумію, що таке війна, шо таке військовий час, і шо таке необхідність в людях. Тому я не кажу, що це неправильно. Я не кажу, шо ніхто не має права відправляти на війну людину, яка не хоче туди іти.

Ми живемо в такий час війни, коли інтереси країни ставляться вище, ніж інтереси людини. Можливо, під час війни так і має бути. Я не виправдовую і не захищаю, але кажу, що треба дивитися на контекст і на кожну справу окремо, а не косити всіх під одну гребінку.

І.М.: А як щодо тих артистів, які жили в Росії? Наприклад, Світлана Лобода?

Уляна: Ну це взагалі...

Володимир: О, зараз полетить на вентилятор...

Уляна: Ви бачили ці смішні пародії про «перевзулася»? Коли я читаю, що люди в коментарях пишуть, мовляв, як ви можете на Світлану Лободу так сильно гнати, якщо вона збирає на лікарню в Ірпіні і так далі? Я не протестую, що хтось збирає на лікарню. Те, що я протестую проти Світлани Лободи, не значить, що я протестую проти її добрих справ. Але вона заробила свої сотні тисяч доларів в Росії.

Мій чоловік в 2006 році робив реп українською мовою, в якому говорив: "Зараз в нашому етері українська мова. Хто на неї жене, на мелодійну й гонорову, той для мене по-любому свиня або корова". Скажіть мені, хто в 2006 році про такі речі говорив з екрану. Це було фінансове самогубство з самого початку. Реп українською, патріотичний реп, коли даєш зрозуміти аудиторії, що ти не будеш прогинатися під якесь зросійщення.

Звісно, шо "потапи", "лободи" і всі решта - вони свої гроші заробили і їм легше бути великими благодійниками, тому що вони вже все це зробили.

Але є артисти, які з самого початку ставили національну ідею вище свого якогось збагачення, моральні принципи ставили вище якихось папірців.

Вова зі Львова, Уляна Малиняк та їхня донька Радість

Володимир: Для нас це не закритий гештальт. Якщо питання про хороших росіян станом на зараз закрите, не абсолютно, в міру того, про що ми поговорили, то цей момент для нас не закритий. Я щиро вірю в те, що люди можуть змінюватись.

Але мені прикро, мені болить, що ряд артистів все життя співали російською мовою, збільшуючи таким чином російську культуру.

Уляна: Я можу помилятись, але інколи мені здається, що років через десять, коли все стане спокійно і зміниться, там влада і піде якийсь в Росії молодіжний рух або будь що, всі ті самі артисти почнуть говорити про дружбу з Росією.

Я, в принципі, в тому не сумніваюся. Говоритимуть, що Росія - це не тільки Путін, що в них була пропаганда, що ми - братські народи. Мені здається, що ці братські народи будуть знову в ефірі від тих самих людей. Тобто вони будуть перевзуватися в залежності від того, яка буде погода.

І.М.: Які артисти, на вашу думку, в Україні точно не перевзуються?

Співачка Уляна Малиняк

Уляна: Ну є наприклад гурт "Бумбокс", який гастролював у Росії. Але як тільки Росія почала свою агресію в Криму, все, "Бумбокс" ніколи більше не їздив в Росію. Ніколи.

Є такий співак Єрмак, який так само був надзвичайно популярний в Росії, який зміг для себе ухвалити вольове рішення, що я в ту країну більше не їжджу, хоча в тому є величезна фінансова вигода, величезна. І якось вистачає людині публіки без Росії, розумієте? Вдома. Відповідно, ті артисти, які ніколи туди не їздили, я думаю, що вже туди і не поїдуть.

У мене є пісня "Свій фронт", вона про мій досвід еміграції в Америці. Це напевно улюблена пісня серед іммігрантів з тих пісень, які я співаю. І водночас це пісня, за яку я отримала дуже багато хейту від українців в Україні. Тому що це про мій досвід еміграції, що я сумувала, що мені було важко ухвалити рішення плюнути на все і не помчати додому щосили.

Я про те, що от я зараз критикую Лободу, але в моєму житті теж є ситуація, за яку мене ті ж самі українці критикують. Бо якщо ти так любиш Україну, то чому ти тоді сидиш в Америці? Якщо ти так хочеш допомогти Україні, так їдь в Україну, допомагай. Інколи життя ставить нас в такі умови.

І.М.: А ви взагалі вважаєте, що можна бути патріотом за межами України?

Володимир: Абсолютно, чому ні? Це так само як любити маму і тата, але не жити разом з ними.

І.М.: Деяким українцям в еміграції закидають, чому ти закордоном, чому не воюєш? Особливо чоловікам. Володя, ви чули на свою адресу такі закиди? І чи у вас є відповідь на це?

Володимир: Мені здається, що я в свій бік такого не чув. Але я вірю, що до нас приходить те, що нас турбує. Уляну, наприклад, турбує момент, чи можна бути патріотом і жити закордоном, і їй регулярно в тому напрямку прилітає. У мене це питання закрите. Можливо, це одна з причин, чому мені того не закидають.

Я вірю в те, що люди, які самі працюють на наближення перемоги, вони не мають часу закидати комусь щось. Вони зайняті своїм життям, волонтерством або війною. Вони або буквально воюють, або вони волонтери. Крім того, в них і своє життя.

Я вважаю, що люди, які закидають, це, очевидно, люди, в яких є час на те, щоб витрачати його на претензії.

І.М.: А може, їм також болить?

Володимир: Це те, що я збирався сказати. Також я розумію, що їм дуже болить, і в такий спосіб вони вони намагаються якось впоратися зі своїм болем.

Нас ніхто ніколи не вчив, у нас не було в школі предмету: «Як справлятися з війною. Як жити в час війни». Це те, що кожен з нас прямо зараз дізнається про себе, вчиться про себе, намагається з тим впоратися і навчитися жити.

І коли я знаю, що людині болить, мені не так прикро, якщо вона навіть мені щось закидає. Я стараюсь не осуджувати, бо я знаю, що не суди і не будеш судимим. Але коротка відповідь: мені таких закидів не було. А далі вже кожен для себе вирішує, що йому робити.

Коли Тарас Чубай приїжджав до США на фестиваль «Червона Рута», що біля Чикаго, ми після концерту спілкувалися. Це був той 5-річний період, коли я був в Америці, але не робив музику, бо це було те, як на мене вплинула війна в Україні, що почалась в 2014 році. Я не розумів, як робити музику, коли йде війна.

Я його запитав, а він мені каже: так це твій фронт. Ти – артист, ти маєш робити те, що ти робиш, це твій творчий фронт. Є люди, які підуть воювати, а є люди, які мають іншим людям, зокрема тим, які воюють, морального допомагати.

І це було полегшення. Він підтвердив те, що я хотів думати. Але коли почув про це від такої людини, ти тоді укорінюєшся в тому.