Українські льотчики творять дива на полі бою щодня, говорять їхні американські колеги. Керуючи літаками ще радянського зразка, вони здійснюють щоденні вильоти, знищуючи сили та техніку противника. Читайте розмову керівниці Східноєвропейського бюро Голосу Америки Мирослави Гонгадзе з командиром Старокостянтинівського гарнізону Євгеном Булациком.
Він згадує, як 10 років тому в пілотований ним літак влучила ракета, проте екіпаж здійснив успішну посадку і виконав бойове завдання. Саме у кабіні цього вже відремонтованого літака Голос Америки розпитав командира про виклики перед українськими повітряними силами сьогодні.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Мирослава Гонгадзе: Цей літак, ми зараз сидимо в ньому, – це ваша машина?
Євген Булацик: Так, це наша основна бойова одиниця. Але в реальній бойовій обстановці ми почали війну на них проти Росії ще у 2014 році.
Інтервʼю командира Старокостянтинівського гарнізону Євгена Булацика Мирославі Гонгадзе.
М. Г.: Ви готувались до війни, ви мали план, ви знали, що ви будете рятувати літаки? Як це все готувалося?
Є. Б.: По сигналу. Це все було швидко, злагоджено. Всі зайняли свої робочі місця, всі посідали в літаки. І, наскільки це було можливо на той момент, підняли всі літаки, які могли літати й вивели з-під удару. Це був великий плюс, і завдяки злагодженості, роботі й навчанню, всій цій підготовці, яка тривала всю історію незалежності України – [ми це зробили] тільки завдяки цьому.
М. Г.: Скільки літаків вдалося врятувати, і скільки їх сьогодні є в Україні для виконання бойових завдань?
Є. Б.: Зараз у нас їх, скажемо так, набагато більше ніж було на момент повномасштабного вторгнення. Це все завдяки нашому інженерно-технічному складу, який день і ніч, за будь-яких метеоумов, у будь-якій обстановці продовжував відновлювати техніку. Екіпажі вже на цей момент всі підготовлені до виконання завдань у день й вночі, у простих і складних метеоумовах.
На фото: інженери-техніки відновлюють пошкоджений війною літак
М. Г.: Які у Росії сьогодні є переваги, зокрема щодо авіаційної потуги?
Є. Б.: Найбільшу перевагу вже показує саме географія. Вона [Росія] набагато більша ніж Україна, і мобілізаційного ресурсу, і людей, яких їм не шкода, у них безліч. Авіабудівна галузь розвинена набагато краще ніж в Україні, і вони мали змогу модернізувати наявний парк своїх радянських літаків. Завдяки санкціям темп виробництва їхніх нових літальних апаратів сповільнився, тому вони зосередились більше на модернізації старого парку.
М. Г.: Чого сьогодні Вам найбільше не вистачає?
Є. Б.: Озброєння. Я маю на увазі не техніку, а самі засоби ураження, зокрема, авіаційні. Оце поєднання можливостей, хоч і меншої кількості, але високоточної зброї, воно переважає над масовістю неточної зброї.
М. Г.: Що насправді можуть дати ці модерні літаки? Як вони можуть вам допомогти?
Є. Б.: Тут вже широкий спектр їхнього застосування. Від, як ми вже згадували, авіаційного прикриття, безпосередньо ударних груп, до повітряного прикриття повітряного простору від тих же шахедів, калібрів. Їхнє знищення переберуть на себе західні зразки.
Уже від спектра наданого для них озброєння буде мінятися і наша тактика застосування нашої авіації. І вже було минулого року, позаминулого року оце комбінування західних зразків з нашими, яке показало дуже високу ефективність.
М. Г.: Пілоти під вашим командуванням також показують високу ефективність. Як ви бачите їхню здатність опанувати літаки й техніку західного зразка?
Є. Б.: Найосновніше для льотчика бути «вльотаним». Це – мати певний досвід польотів за різних видів підготовки, за різних метеоумов. Наприклад, літак Су-24 вважався надскладним літаком, і за часів Радянського Союзу за нього садили льотчиків тільки з рівнем підготовки не нижче другого класу.
Ми почали залучати до польотів льотчиків і з меншим нальотом, і з меншим рівнем підготовки, але всі вони показали, що регулярні польоти, відпрацювання навичок, підтримання цих навичок на простіших літаках типу Л-39 дає свою високу ефективність, і вони дуже швидко опанували цей [Су-24] літак. Я не бачу жодних проблем, складнощів перевчитися на будь-який інший літак західного зразка, європейського чи американського – це неважливо. Єдине, єдине, що може трохи бути [проблемою], і то не тривалий час – це мовна підготовка.
М. Г.: Що потрібно від західних партнерів?
Є. Б.: Допомога по всіх напрямках, від озброєння до фінансової підтримки. Хтось може надати боєприпаси, зброю. Хтось може надати, або може й продати. Це все нам зараз потрібно. Ми не просимо, щоб нам це давали. Ми готові [брати] в кредит. Ми готові на будь-яку допомогу. І ми, українці – чесний народ. Рано чи пізно ми віддамо. Дайте нам час, і ми то все відпрацюємо, ми повернемо всі борги. Ми віддамо сторицею. Дайте нам право захистити своє. Нам чужого не треба!
Командир Старокостянтинівського гарнізону Євген Булацик
М. Г.: Що для вас ця війна?
Є. Б.: Це моя сім'я, мій дім, моя країна. Я захищаю своє, я воюю для того, щоб моїм дітям не довелось воювати, і я мрію, бажаю відвоювати свої кордони, які були загально визнані після розвалу Радянського Союзу у 91-му році. Нам чужого не треба.
М. Г.: Отже, тільки програш Росії й перемога України.
Є. Б.: Так, тільки так. Тільки в цьому напрямку і до кінця.