Від того, чим закінчиться зіткнення з ліберальною цивілізацією в Україні, залежить порядок на континенті – Шевцова

Відомий російський політолог, старший науковий співробітник Інституту Брукінгса, впливового аналітичного центру США, Лілія Шевцова – одна з тих експертів, чиї погляди та судження викликають особливий інтерес. Глибокий аналіз і точність оцінок Шевцової змушують прислухатися до її думки колег і в Росії, і за кордоном. Львів'янка за народженням, Лілія Шевцова сьогодні – один із головних експертів з питань Кремля. Ця розмова відбувалася на тлі святкування у Росії першої річниці анексії Криму. Про те, як змінилося за рік російське суспільство і як слід оцінювати дії російської влади, Лілія Шевцова розповіла московській кореспондентці Радіо Свобода Олені Матусовій.

​– Я думаю, що зараз ми перебуваємо у процесі дуже складних, драматичних подій. Мова йде не тільки про зміну настроїв Володимира Путіна, про його спроби знайти рішення своїх фобій, комплексів і самоствердитися. Йдеться про логіку самодержавства, яке вмирає, загниває, такого собі атавізму в 21 столітті, який намагається продовжити своє життя за будь-яку ціну. І ось анексія Криму, всі драматичні події, пов'язані з вторгненням в Україну, весь попередній 2014 рік, який був немислимий ще кілька років тому (ми й не припускали, що це може статися – війна Росії з Україною!), – усе це вкладається у формат пошуку самодержавством продовження свого життя.

Лілія Шевцова

До недавнього часу здавалося, що «кримнашизм» в його первинній формі – це таке сором'язливе визнання присутності російських військових там, але в той же час спроба виправдання анексії за рахунок так званого штучного референдуму. Очевидно, що цей сором'язливий «кримнашизм» вже не володіє колишнім притягальним консолідуючим впливом, що знайшло відображення в абсолютно приголомшливому фільмі «Крим. Шлях на батьківщину», в якому Путін грав головну роль і був фактично головним суб'єктом, який пояснює історію.

– І ця історія вразила своїм цинізмом навіть людей, які бачили в своєму житті багато чого. У цьому фільмі фактично всьому світу кажуть, що рік тому йому безсоромно брехали...

​– Цей фільм показує, що від м'якого, незграбного, сором'язливого «кримнашизму», від анексії, яку, як передбачалося, Захід сприйме та простить, влада переходить до абсолютно нової концепції – до відвертого визнання не тільки анексії Криму, а й, швидше за все, і відвертого визнання присутності російських військ на території українського Донбасу.

Тобто це – відвертий виклик світу та Заходу, який полягає в наступному: я це зробив, і я гордий тим, що я зробив, я зруйнував світопорядок, який встановився після розпаду Радянського Союзу, і я претендую на право інтерпретації світових правил гри. А також претендую на право поводитися так, як мені заманеться. Це абсолютно неможливий з погляду міжнародних правил виклик, який, очевидно, пояснюється тим механізмом, відпрацьованим минулого року: і агресія в Україні, і той факт, що російське населення фактично примусили жити українським життям – російська політика, російське життя зникли з російського телебачення.

Але, виявляється, цього недостатньо. І очевидно, влада бачить, що мобілізація минулого року поступово починає розмиватися. Адже якщо 67 відсотків російських респондентів місяць тому підтвердили бажання мати Україну в якості суверенної держави, нехай і дружньої Росії, і тільки 22 відсотки росіян мають іншу думку, це говорить про те, що загалом російське суспільство не готове ані до подальшої анексії, ані до експансії, ані до війни, отже, потрібен інший наркотик, більш сильний і потужний. І тому те, що ми бачимо останнім часом, – риторика Сергія Лаврова, риторика російських офіційних осіб, виступи керівника нижньої палати Наришкіна з войовничими заявами на адресу Заходу, і нарешті, цей фільм, в якому Володимир Путін зіграв свою найбільш вражаючу роль, свідчить про пошук ідеї мобілізації суспільства у військовий час.

Плакат на антивоєнній акції в Москві, 15 березня 2014 року

Тобто мало того, що вони заштовхнули Росію у воєнний час, вони зараз шукають новий стимул фейкового єднання. І «кримнашизм» отримує в цю річницю анексії й нове звучання – набагато більш войовничої, більш мілітаристської, більш експансіоністської ідеї.

– Перші санкції Заходу проти Росії було запроваджено одразу після анексії Криму. Російське керівництво не могло не розуміти, що відверта підтримка сепаратистів на Донбасі – це посилення конфронтації з Заходом, а відтак, і розширення санкцій. Але, можливо, Крим Росії не дуже дорого обійшовся, якщо відбувається те, що ми зараз бачимо на Донбасі?

​– Очевидно, наступні події розставлять крапки над «i», і ми дізнаємося це з зізнань російської влади, а вона чомусь кинулася робити визнання, які цілком укладаються в офіційне зізнання перед Гаазьким трибуналом. Очевидно, ми дізнаємося набагато більше про мотиви, про стимули, про особистісний чинник у всій тій трагедії, яка досі розгортається.

Але я знову повертаю вас до логіки самодержавства, яке перебуває на стадії деградації: якщо вже ухвалили рішення, що Росія переходить у формат конфронтації із Заходом, то з цього формату, як у бобслеї – з бобу вистрибнути неможливо. Можна регулювати швидкість руху по жолобу, але вистрибнути абсолютно неможливо. Тому якщо вже 2013 року Кремль, по суті, прийняв на озброєння доктрину стримування Заходу всередині та поза Росією, то всі інші дії будуть вже вироблятися в цьому конфронтаційному режимі, незважаючи на існуючі правила гри.

Думаю, що, йдучи на анексію Криму, Володимир Путін не врахував можливої реакції Заходу, насамперед реакції Німеччини, її готовності стати консолідуючим фактором європейської спільноти в питанні санкцій. І я думаю, що Путін не передбачав наслідків економічної стагнації, яка вже почалася, падіння ціни на нафту, а також наслідків самих санкцій. Думаю, дуже багато речей не було передбачено, не було включено, скажімо так, у роздуми з приводу політичних дій. Але я не думаю, що після Криму щось могло зупинити Кремль. Я думаю, що після Криму продовження експансії було вже неминуче. Тому що цей експансіонізм відображає одну дуже важливу річ – скорочення внутрішньоросійських джерел здійснення влади, звуження економічного, адміністративного, фінансового, силового, репресивного потенціалу влади. Тому влада неминуче повинна була шукати інші, зовнішні точки докладання своїх зусиль, а також, власне, відволікання уваги російського населення від власних проблем.

– Російська пропаганда за останній рік чимало попрацювала над тим, щоб створити якесь заміщення – переконати, що Росія веде війну не з Україною, а зі США. Старого ворога дістали із запорошеного мішка і знову демонструють його населенню?

– США повернулися в російській політиці та російській доктрині до ролі головного ворога, бо не може ж бути ворогом Польща чи Фінляндія, і навіть Німеччина, тим більше – Японія та інші країни. Ворогом може бути тільки якась вельми могутня величина, а наймогутніша держава у світі – це США, що відповідало б амбіціям російського правлячого класу. США повернулися до цієї ролі в офіційній російській політиці вже 2007 року, під час виступу Володимира Путіна в Мюнхені на конференції з безпеки. Інша справа, що цей ворог, який у вигляді вовка або інших метафор постійно відтворювався в офіційній російській риториці, цей ворог ще не був, скажімо так, забетонований у рамках нової зовнішньополітичної концепції, що сталося до кінця 2013 року.

Таким чином, США вже були абсолютним злом. Але якщо йдеться про Україну, внаслідок, насамперед, падіння режиму Януковича, внаслідок Помаранчевої революції, внаслідок Євромайдану Україна стала одночасно і засобом, і інструментом, і метою. Засобом російської влади довести російському населенню, що будь-яка революція несе згубні наслідки. Україна стала інструментом знищення будь-якої можливості, шансу на власний майдан в Росії, знаряддям знищення російської опозиції.

Україна стала метою, порядком денним, додатком кремлівських експансіоністських устремлінь, тому що Україна – це не тільки геоекономічна зона, а й важливе стратегічне поле.

Україна – це ще й Севастополь, і база Чорноморського флоту. Тобто Україна цінна з економічної, стратегічної точок зору, з погляду безпеки, з погляду оборонного поясу для російської еліти. Але Україна одночасно стала й полем тестування нової доктрини Путіна. Україна стала штучним майданчиком для конфронтації Кремля із Заходом, передусім зі США. Тобто Україна в стратегічному баченні Кремля грає багатофункціональну, багатопланову роль, але цілком очевидно, що весь цей пакет цілей та орієнтирів, якому намагається слідувати Кремль в Україні, вкладається в одну формулу: путінська Росія, Кремль, путінський правлячий клас фактично зробили Україну полем запобігання ліберальному просуванню, полем стримування ліберальної демократії на пострадянському просторі. І від того, як і чим закінчиться це зіткнення з ліберальною цивілізацією в Україні, залежить дуже багато – і доля самої Росії, і доля Білорусі, Молдови, і доля того, як буде консолідовано новий порядок безпеки на всьому євразійському континенті.

– Зараз можна говорити про те, що поведінка російських еліт за останній рік змінилася. Чому? Вони зрозуміли, що їх перестали пускати в пристойне товариство?

– На подив, можливо, багатьох у Росії, і російське суспільство загалом, і російська еліта з усіма її сегментами і ешелонами внаслідок цілої низки обставин сприйняли українську драму, анексію Криму, руйнування світопорядку, війну з братнім народом зі схваленням. Хоча це схвалення мало різні відтінки, багато в чому воно було вимушеним. Ця підтримка всередині еліти засновувалася на спробі, можливо, задовольнити власні комплекси. Я кажу про «кримнашизм». Тобто це була спроба задовольнити власні комплекси за рахунок зовні безкровного, вдалого, швидкого і успішного проекту з єднання нації. Це була імітаційна єдність, але от «кримнашизм» задовольнив усіх.

Потім війна, природно, зустріла зовсім іншу реакцію. Але що стосується року в рамках цього «кримнашизму», фейкової єдності та життя у військовому часі, природно, дедалі більше і більше незадоволених. І якщо мова йде про те, що тільки один з п'яти опитаних хотів би, щоб його сини воювали на Донбасі – це вже свідчення того, що росіяни не сприймають цю війну. Що стосується еліти, вона досі зовні згуртована лояльністю до Путіна, бо немає інших альтернатив, і ще не відбулося розколу, фрагментації, ситуація не настільки плачевна і драматична.

Коли Росія буде скочуватися зовсім стрімко до економічної кризи, тоді розкол і фрагментація еліти неминучі. Але поки що є бурчання і невдоволення всередині еліти, іноді достатньо відверте, – і з приводу того, що не пускають, і що довелося переписувати свої рахунки і своє крадене в Європі на інші прізвища. Але поки, скажімо так, не видно, щоб чайник закипів. Хоча неминуча подальша самоізоляція Росії, подальша ситуація невизначеності...

Росія вже опинилася в якійсь чорній зоні втрати стратегічного вектора. Звичайно, всередині різних відсіків еліти будуть посилюватися настрої страху, настрої загрози і власному життю, і власним інтересам. Крім, можливо, досить вузького кола людей, яких можна зарахувати до силовиків, і які, можливо, готові до повної ізоляції Росії.

Але я вірю тим спостерігачам російської еліти, які, навіть вказуючи на силовиків, на Бортнікова, на Патрушева, на Іванова, на Шойгу, кажуть, що вони зовсім інші, ніж ті радянські силовики, які правили в брежнєвські часи. Вони вже всі інтегровані в споживчий світ Заходу. Тому вони не будуть боротися, вони не будуть проливати кров, вони не хочуть повністю закриватися. Швидше за все, це правда, тому що російська еліта виживає за рахунок крадіжки ресурсів усередині країни та продажу природних ресурсів, нафти, газу та іншого за кордон, на Захід. Тобто це еліта, яка виживає за рахунок паразитування на Заході. Тому навряд чи ця еліта точно підтримає навіжені ідеї свого лідера про відверту конфронтацію із Заходом, особливо за рахунок шантажу ядерними ресурсами.