Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».
На півночі маршрут охоплює Рок Крік Парк, це улюблене місце вашингтонців для пікніків і пробіжок, а місцями – це справжня оаза дикого лісу, де я на власні очі бачила оленів і койотів. У центрі дорога марафонців пролягає через Національну алею, як тут кажуть, молл, а це – всі головні памятки міста: Капітолій, меморіали Вашингтону, Лінкольну, Джефферсону, Рузвельту.
Охоплена й величезна частина житлового масиву Арлінгтона, це штат Вірджинія. Дороги, звісно, перекривають, і позначиться це як на туристах, так і на жителях Вашингтона й Арлінгтона. І найцікавіше – ніхто не жаліється. Принаймні, за рік я ані разу не почула невдоволення цим.
Під час останнього вересневого марафону у Києві моя стрічка у Фейсбуці рясніла гнівними коментарями, часом із гумором, часом – саме лише обурення. Мовляв, чого це їхній комфорт пересування на власній автівці центром міста у вихідний день – має пасти жертвою купки любителів ЗСЖ?!
Ставлення американців до такого можна висловити словами мого колеги: «А чого обурюватись? Це ж нічого не змінить». Банальна істина, про яку ми, українці, надто часто забуваємо.
Вашингтонці давно звикли до десятків подій, які чи не кожні вихідні змушують владу перекривати дороги. Марш жінок чи науковців, прайд парад чи парад до Дня подяки, хода із приводу Дня Святого Патріка чи 4 липня, марафон морської піхоти чи тріатлон IronMan... Лише забігів на різні дистанції тут проходить понад 120 за рік. І як виявляється, для столиці країни автомобілів всі ці перекриті дороги – зовсім не катастрофа.
Лише забігів на різні дистанції у Вашингтоні проходить понад 120 за рік.
Одна з причин – зі свого боку, міська влада робить усе, аби наперед попередити жителів про такі події. Роблять інтерактивні карти, наприклад, такі. Автомобілісти, а це 75.7% населення в Вашингтоні та околиці, переважно із розумінням ставляться до цього. І не лише через поширену культура бігу. Просто – на моєму досвіді – американці загалом набагато менше жаліються.
Америка – країна двох партій. А значить, що хто б не був при владі в Білому домі чи Конгресі – республіканці чи демократи – приблизно половина населення країни буде незадоволеною. Чи жаліються вони на політиків? Звичайно. Чи відчувається в їхніх словах стільки ж ненависті, як коли українці обговорюють Раду чи президента? Як на мене, ні.
Чи менше в американців проблем, ніж в українців? Можливо. Бо нація загалом багатша, а значить багатьом не треба думати про те, як в буквальному сенсі прогодувати родину.
Міська влада робить усе, аби наперед попередити жителів про закриття дорів, роблять інтерактивні карти. Автомобілісти, а це 75% населення, із розумінням ставляться до цього. І не лише тому, що бігають самі.
Але в той же час Америка – така величезна, потужна й розмаїта країна – постійно потерпає, наприклад, від стихійних лих. Західне узбережжя – лісові пожежі, землетруси. Східне узбережжя – шторми, урагани. Північ – тріскучі морози, завірюхи. Південь – спека, посухи. Центр країни – взагалі Аллея торнадо. Як на мене, на цьому тлі клімат в Україні вже не здається таким поганим. І я не чула, щоб каліфорнійці, техасці або мічиганці аж надто жалілись на життя.
Перекриті дороги - незручність в масштабах міста. Але в масштабах країни марафон - це пропаганда руху, без якого життя неможливе. Якщо 42 кілометри Марафону Морської Піхоти США можуть подолати ветерани із протезами замість ніг або прикуті до візків - на ручному велосипеді, то це під силу - абсолютно кожному.
Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.
Дивіться також: Як бідні райони Вашингтона перетворюють на престижні квартали. Відео
